Він відійшов у вічність на 47-му році життя. Майже як Тарас Шевченко… Як Іван Миколайчук, як Василь Стус, як Ігор Білозір… Був багатогранним митцем. Чого лишень не торкалися його руки, розум і серце – йому все вдавалося. І в кожному ремеслі досягав досконалості. Нині навіть складно сказати, ким же ж був цей Божий посланець: кумиром і телезіркою, філософом і співаком, людиною-легендою і музичним ремісником, класиком свого покоління і пісенним лідером молоді, страждальником і мандрівником рідної естради… А ще – люблячим сином, ніжним чоловіком, надзвичайно добрим Батьком… А ще він любив співати українські пісні у властивій лише йому манері. І хотів небагато: миру, спокою, процвітання рідної землі. І щоб звучала українська пісня… “В житті неважливий сигнал GPS, якщо не один ти наплічник свій несеш”, – один з крилатих висловів улюбленця мільйонів. Уже дев’ятий рік Світлана Бабінчук – художниця, майстриня розпису по дереву – перше, єдине, вірне та незрадливе кохання Андрія, несе наплічник одна… Ексклюзивно для читачів “Ukrainian People” Світлана розповідає про те, чи міг її Андрій “жити, як всі” і чому “хотів інакшим бути завжди”.
“Ми любимо одне одного і вміємо прощати, тому нам цікаво бути разом”.
– Доля нас звела у Новояворівську, на Львівщині. Разом навчалися у середній школі №1, правда, в різних класах. Обоє були чужинцями. Кузьменки перебралися з Самбора, а я – приїхала з Янова. Андрія вперше побачила не у школі, а з балкону нашого помешкання. Він йшов у дуже закоротких модних фірмових протертих джинсах. Впали у вічі його велика голова і довгі тонкі ноги. Ніс на витягнуту руку величезний радянський радіопрогравач “Океан”, виглядало так, ніби тримає портфель. У грудях моїх щось йокнуло, я це запам’ятала в дрібних деталях на усе життя. З роками почала розуміти, що так мало бути. У мене ще не було хлопця, навіть натяку на якусь симпатію.
Я в десятому класі їздила електричкою до Львова в інститут прикладного мистецтва на курси, а він добирався на репетиторство для вступу в медичний інститут. Уже пізніше Андрій зізнався, що спеціально підбирав той час, коли я мала бути в місті Лева і підлаштовувався під мене. Шукав мене у вагонах і сідав навпроти. Мій кавалер був чудовим співбесідником, захоплено вводив мене у світ музики, яку слухав з польського Radio Trójka на даху свого будинку. Згодом у нього народиться пісня “На даху добре”. А ще він добре знав англійську, чим приваблював більше. Йому світло заздрила! Наша вчителька навчала української мови і в навантаження дали їй ще англійську, де вона, відверто кажучи, не була фахівцем. А я марила знати і розуміти все англійською. Мій хлопець разюче відрізнявся від усіх інших ровесників протертими джинсами, пронизливим поглядом голубих очей, захопленнями світовою музикою і кінематографом. Й досі у хвилини ностальгії переглядаю старі американські вестерни…
Але мрії збуваються, тато віддав всю свою місячну заробітну плату за мої джинси! Я мала справжні левіси, Levi Strauss!
Ще з молодості Андрій так придумав і називав мене Манічкою. Він ніколи не хотів бути лікарем, таку мрію мала Ольга Михайлівна і не відразу погодилася з музичним вибором сина, який залишався бунтарем. Після “прольоту” у Львові наступного року вступив на лікувальний факультет у далекому петрозаводську, в карелії. Я ж навчалася в курську на художньо-графічному факультеті. Але ми бачилися на канікулах у Новояворівську. Нічого, видавалося, особливого. Перекинулися кількома словами, постояли, поговорили. А далі Андрій почав мені писати листи. Писав про музику, без натяків на почуття. І я йому щось загальне відписувала. Був період листування взаємної симпатії. Потім Андрію прийшла повістка в армію. Оскільки був студентом-медиком, служив у військовому госпіталі, у калініні (тепер – твєрь). І звідтіля писав мені знову. Усі ті трикутнички армійські акуратно збереглися, і тепер вони будуть звучати у виставі за сюжетом книжки Андрія “Я, Паштєт і Армія” (там він з сатирою і сарказмом описує будні совєтської орди) Київського академічного драмтеатру на Подолі, де художній керівник Богдан Бенюк. Коли сказала режисерові вистави Володимирові Кудлинському про листи, вони для нього відразу ж стали знахідкою. Фрагменти з них додадуть оригінальності дійству. Чесно кажучи, усі листи відвезла до Львова. Не приведи Господи, потрапить у Києві ракета, то щоб вони не згоріли. Хоча і у Львові нема спокою від наших ворогів.
Після служби Андрієві хотілося додому, вдалося перевестися на факультет стоматології (яку ніколи не любив!) Львівського медінституту.
До одруження не дарував мені квітів, тоді так робила більшість. Зате пізніше купував їх відрами. Ми з донькою були задаровані на все життя.
Та й не освідчувався! Ми зустрічалися п’ять років. Нам обом завжди було цікаво разом. І весілля у нас не було! Якось так сталося, що я в певний момент сказала Андрієві: “Якщо ти нині не приходиш, ми розлучаємося”. Не знаю, чим тоді керувалася, це була доля. Він їхав до Львова і мав повернутися рівно о 12 годині. За п’ять хвилин до призначеного часу подзвонив у мої двері. Вже були пристаркуваті, мали по 26 років, лише розписалися і поїхали “Побєдою” на Берлін. Пошарпане авто Андрій купив у невідомого художника за 200 доларів, які позичив у сусідки Ориськи (потім він написав про наші реальні подорожі книжку). Ми навіть без свідків прийшли у Новояворівський ЗАГС, не знали, що треба цього. Андрій через вікно побачив свого тезку, який фарбував “Побєду”, і крикнув: “Андрюха, зайди на секунду!” Той зайшов, поставив підпис. Ми стали подружжям. Йшов 1994 рік. З домашніх про наше рішення ніхто не знав.
“Ти маєш кожну роботу робити кльово”.
– Я не пішла в невістки, Андрій – у зяті. Далі у нашому спільному сімейному житті був Київ з його проблемами і негараздами, безгрошів’я, невизначеність. Дякувати Богові, що нам щастило на добрих людей. Спочатку на кілька днів прийняв Віталій Климов, продюсер “Океану Ельзи”. А потім перебралися на нашу першу орендовану квартиру на Куренівці. Старенька бабця-єврейка їхала до родичів і здала нам за 40 доларів місячно 12 квадратних метрів, де, були речі господині, а з нами поселилися хлопці з Новояворівська.
Андрій був дуже скромний, тому вийти на сцену в перші дні, місяці вартувало надзусиль. Казав: “У мене не те що ноги – череп труситься!” Був консерватором. Професія змінила його. Чим далі, ставав гострішим і сміливішим. Здавалося, що окрім музики, його нічого не цікавило. Вона в ньому жила цілодобово.
“Скрябін” для Андрія був змістом його життя. Якщо сім’ї залишався один відсоток, то дякувати Богові й за те. Над цим ніколи не задумувалася, просто жила з ним і в усьому підтримувала, як і він мене. Нам завжди було комфортно разом. Навіть якщо того “разом” не було аж стільки, скільки його хотілося. Нам завжди було про що поговорити.
Не настільки часто, як того хотілося, але ходила на його концерти. У нас було коло тих друзів, з якими ми їздили по світу. Намагалися не пропускати турів світових знаменитостей. Андрій, та й ми всі, від таких феєричних дійств заряджався надовго. Концерти його улюблених британців The Cure чи поляків Lady Pank були для нього феєрією, AC/DC в країнах Скандинавії слухали наживо по декілька разів. Любив світову музику, рокові колективи (попсу і не попсу), старі групи 1990-их прагнув почути і побачити також. Були на концерті Pink, не забуду, як Андрій зі сльозами на очах, у Варшаві слухав Sade, мене це надто вразило. В Америці були на найвідоміших світових мюзиклах, а в Європі всі підвальні панкові групи арт-культури були наші.
З тим же ж оточенням ходила на концерти “Скрябіна” у Києві чи деінде. Андрій, чесно кажучи, нервував, коли знав, що я сиджу в залі. Критики не любив і не дозволяв нікому його критикувати. Усі пісні проходили крізь мене, домашні студії супроводжували нас все життя. Треба було бачити його очі в такі хвилини. Нова пісня – як народження дитини. Так, я була першим слухачем. “По мордочці твоїй бачу, чи йду в ту сторону, чи – ні”, – з усмішкою казав мені. Усе було простіше, коли він мав власну студію вдома. Вона тепер недоторканно чогось чи когось чекає… Популярність та слава йшли паралельно з нашим життям. Спокійно завжди ставилася до його фанаток, вони мене ніколи не турбували. Таким є успіх. Андрій казав: “Ти не уявляєш, який драйв і в той же ж час страх, ти дістаєш на концерті, коли три тисячі людей ідуть за твоєю енергетикою”.
Мене запитують, скільки пісень Андрій присвятив мені. Майже вся його творчість пов’язана з нашим життям, думаю, що третина написана для мене. Першою була “Шампанські очі”, яку душа Андрія захотіла залишити в серцях людей після його смерті. І не помилилася. Дмитро Шуров шедеврально, сказав би Андрій, її виконує. Коли організовували перші концерти пам’яті, всі хотіли співати одне і те ж: “Старі фотографії”, “Люди, як кораблі”, “Мам”… Тоді й виник задум показати ті твори, які менш знані, але ніяк не поступаються тим, що стали популярними. Що його боліло, про те й писав. У Андрія більше п’ятисот зареєстрованих пісень, з яких відомих надто мало, аніж хотілося б. Є ще чимало пісень, які чекають свого часу, свого виконавця, свого, нового і незвичного прочитання.
“Мій дім – єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю”.
– На виступи Батька брала нашу дитину, яка є нашим найкращим твором життя. Слава Богові, що Барбара себе знайшла, не розгубилася, не загубилася. Чим тішить мене і, думаю, що й Андрія з Неба.
Коли була вагітною, думалося, що виношую хлопчика, діагностика тоді ще не була аж настільки розвинутою. Якщо б народився син, Тато вже навіть з іменем визначився – міг бути Мартін, як клавішник, гітарист і вокаліст Depeche Mode Мартін Ґор. Народилася цілеспрямована сильна дівчинка! 14 вересня 1997 року ми з Андрієм стали батьками. З ім’ям, були одностайні: обоє хотіли Барбару. В ньому ми з’єднали польку Брильську-красуню і неймовірно талановиту американку Стрейзанд.
Як він любив донечку! Манюсінькою брав на студію, був з нею повсюдно, куди б не їздили. Весь час на відпочинку проводив з Бусею. А як вони бавилися, як вар’ювали на різних гірках, де важко навіть було сказати, хто з них дитятко. Він був веселим, був людиною-святом, тим заряджав найрідніших завжди і всюди. Їй ще не було п’яти років, як Тато взяв доньку на чорну лижну трасу, яка їй підкорилася. Перші спуски її були з тих складних чорних трас. А що разом витворяли на роликах! А як разом любили різні мультики. Усе переглядали разом. Чи це був мультик про хитрого койота, чи про овечок, наша хата була заліплена різними наклейками з них. Бусі завжди було радісно і весело проводити час з Татом.
Скільки знав колядок ще з раннього дитинства! Був час у Києві, коли львівська діаспора робила Маланку. Хто тільки з моральних авторитетів українців не приходив їх послухати?! Та й не забуваймо про спільний проєкт “Скрябіна” й Тараса Чубая “Наше Різдво”. А як їм вдався альбом пісень вояків ОУН-УПА “Наші партизани”!
“Не стидайся – то твоя земля, не стидайся – то Україна”.
– Його дуже боліло, що в Україні нема того порядку і такого життя, як у Європі. Не міг заспокоїтися тим, що розкрадають все, що хочуть. І найбільші злодії на верхівці влади. Чому ми не можемо мати того, що має Америка, Канада, Англія? Він дуже любив українців, найпростіших, селян і трудівників, мав завжди про що поговорити і підтримати. Тому пісні, пов’язані з ситуацією в країні, в нього такі сумні та зболені. А як шкодував заробітчан! Старався брати мінімальні гонорари, з ними довго розмовляв, на пиво водив. У той же ж час не любив, коли в діаспорі вчити, як і що нам робити. “Дорога відкрита, повертайтеся і робіть так, як треба!” – казав таким. Повсюдно спілкувався рідною мовою, проте добре знав і англійську, польську.
Андрія любили на Сході України, туди він більше їздив. Навіть на могилі розрізняю шанувальників звідтіля, вони залишають цукерки, печенька чи навіть сигарети. Він не робив нічого там насильно, лише співав і розмовляв рідною мовою. Тим ставав ще ближчим і ріднішим. Його завжди боліло, коли країну розділяли і розривали на шматки. В тому відчував велику біду.
З перших днів війни Андрій, видавалося, жив з нашими захисниками у госпіталях. Допомагав усім, чим тільки міг. Мовчки. Від несправедливості його розривало, він багато знав, від того ставало ще важче. Усе зароблене віддавав військовим і війну називав війною. Що тільки не купував і що тільки не відвозив на передову. Давав гроші, якщо вони були в нього останні. У себе вдома приймав військових, поранених, що мали різні проблеми, які Андрій вирішував. Щоб заробити гроші на війну, доводилося співати для “еліти”, для тих, хто купався в розкоші і не переймався тим, що в когось вбивають сина, доньку, батька, брата… Він бачив те, що ще більше пригнічувало і добивало. І він не мовчав. Співав те, чого не співали інші, кричав про те, про що мовчали інші…
Його пісні в рідній країні ставали не форматом. У розпачі говорив: “Боже, що тим людям треба?”
“Найбільше всього у світі я боюся війни”.
– Займаюся інтелектуальною спадщиною Андрія. Наша Барбара працює дерматологом у Києві, в лікарні. Дуже любить свою професію. З перших днів війни допомагає фронту, волонтерить. Краще України для неї нема нічого. Куди її тільки не кликали, вона залишилася вдома. Маю прекрасного зятя, тішуся за дітей.
Тисячі людей приходять на могилу Андрія у Брюховичах. Дуже багато військових. Хтось шукає розради. Хтось сили духу і віру. В піснях, у книжках він живий, з ним можна поговорити. І він, повірте, почує. Як у нього було: “Хтось колись прийде і зігріє твою душу…”
У тексті використані фрази Андрія Кузьменка з його висловлювань та пісень, які стали крилатими. Фото з родинного альбому Ольги Кузьменко.
