Ніл Хасевич. Творець візуального образу УПА

“Без жертви нема перемоги” — Ніл Хасевич

Глiб Лукiнов

Іноді людське життя починається та закінчується майже в одному й тому ж місці земної кулі. Що людина встигає зробити від народження до смерті, як проживає життя, що лишає по собі та як далеко по світу знатимуть про її добрі справи?

Ніл Хасевич – український художник, графік, суспільний діяч, видатна особа в  Об’єднанні українських націоналістів (ОУН), Українській головній визвольній раді (УГВР) та Українській повстанській армії (УПА). Ця людина з могутнім духом зробила та поширила світом візуальний образ Других  визвольних змагань. Альбоми з його графічними творами ще за життя митця поширювалися серед делегатів у новоствореній Організації об’єднаних націй (ООН) в Америці навіть у п’ятдесятих роках. Десятки експозицій його робіт ще перед Другою світовою війною проходили світовими столицями, слава про нього декілька разів облетіла планету. А народився та загинув Ніл Хасевич на Волині. 46 років життя, 32 км від місця народження до того, де його було вбито.

Ніл Хасевич. Автопортрет (олівець). 1945 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

Українська Волинь – що ми знаємо про неї? Як та чому ця земля народила та прийняла до своїх обіймiв настiльки талановитого сина? Що вiдомо про її багату історію, людей? Про мистецтво?

Містечко Кловань загублене десь на межі сучасних Рівненської та Волинської областей. Для  більшості громадян – це просто крапка на трасі Рівне-Луцьк. Слово “клевань”, або “коливань”, означає великі дерев’яні терези для зважування худоби. До речі, саме Коливанню слов’яни та араби називали колись геть інше місто – сучасний Таллінн. В українській, волинськiй Клевані – багато історії. Татарська навала, відродження, панування магнатів Чарторийських, єзуїти, розкішний бароковий Благовіщенський костел з величезною іконою Божої Матері пензля флорентійського майстра XVII сторіччя Карла Дольчі… Потім – розділи Польші, занепад, польське повстання та подальша каральна політика Росії.

Перша світова війна вогняним смерчем прокотилася по Волині, та після Перших визвольних змагань й до Другої світової тут панували поляки. Польський уряд проводив політику утисків україномовної громади. Міжнаціональний конфлікт українського та польського населення на цих землях постійно підігрівався зусібіч. Коли почалася Друга світова, а з нею – Другі визвольні змагання, на Волині знову стало гаряче. Радянська агентура НКВС, згодом – МГБ, перевдягалася в цивільне та робила криваві провокації з жорстокими вбивствами. До цього часу більшість радянських злочинів, принаймні, поляки приписують українцям. Наслідком стала Волинська трагедія 1943 року. Сучасні польські політики та історики досліджують цю тему давно й докладно, як i їхні українські колеги. Президент Порошенко під час виступу в польському Сеймі в 2014 році попросив пробачення за Волинську трагедію в усіх поляків. Попри те, останню крапку в дослідженнях ще не поставлено.

Після завершення війни воїни УПА продовжували свою діяльність ще багато років.  Десь там, у лісах, глибоко під землею, у повстанській криївці, вирізав на вишневій дошці черговий патріотичний дереворит великий український художник Ніл Хасевич. Коли в ООН радянська делегація (і це в Америці!) побачила, як по руках світових лідерів ходить альбом з українською національною графікою, то совєти геть оскаженіли. Кинули весь  каральний апарат на багатостраждальні волинські ліси. Шукали підпільну друкарню. Вся радянська машина вбивств – проти залишків УПА. Проти одного невисокого художника з різцем та пензлем, на дерев’яному протезі. Проти немолодого вже Ніла Хасевича, що виявився сильнішим.

До чого такий розгорнутий та великий вступ?  На волинській землі росли ліси – тож люди вміли обробляти деревину, й волинянин Ніл міг сам зробити собі дерев’яного протеза. А ще – переносний друкарський станок. Та, звичайно, відчував деревину, роблячи дереворити.

Сім’я Хасевичів

Між Олецьким замком та Клеванським, за легендою, існував підземний хід. Там – десять-дванадцять кілометрів, достеменно невідомо, але багато підземних комунікацій в цьому краї робили ще здавна. Волиняни  вміли копати криївки, підземні сховища з продуманою системою вентиляції, замаскованих входів та виходів, захистів від закидування гранатами та вогню. Візьми й зроби повноцінну підземну замасковану друкарню та майстерню з виготовлення орденів, якщо не маєш досвіду! Та ще й в умовах окупації, німецької, польської чи радянської.

А високий культурний рівень на землях Радзивіллів, Чарторийських, Вищневецьких, де навіть в маленьких містечках раптово зустрічаєш в костелі картину фламандців – це також спонукало волинянина Ніла до пошуків себе у мистецтві.

Отже, Ніл народився 1905 року на Волині, десь за 20 км від Клеванського замку, в Дюксині. Зростав у добрій родині. Два брати потім стали священиками, а сам Ніл навчався малювати в іконописній майстерні. Якщо забігти наперед, то всі три брати загинули – одного вбили поляки, іншого – вислали до Сибіру та вбили там, а самого Ніла червоні вб’ють тут, на Волині. Коротка історія України на прикладі однієї сім’ї.

Підлітком їздив на навчання до іншого села. Трагедія сталася, коли Нілу було 14 – вони їхали з матір’ю на підводі та на залізничному переїзді їх збив потяг. Матір загинула, а Нілу відірвало ногу. Страшна катастрофа, однак, сталася в цивілізованій країні. Тому родині залізнична компанія виплатила компенсацію. Здобувши атестат про середню освіту в Рівненській гімназії, на ці гроші Ніл Хасевич їде до тогочасної столиці – Варшави – вчитися на художника в академії красних мистецтв.

Ніл потрапляє до осередку української молоді, товариства “Спокій”, спілки “Запоріжжя”.

Щодо навчання, то він досконало засвоює техніку олійного малюнку, графіки, а в професора Владислава Скочиляса  бере техніку деревориту, тобто вироблення відбитків малюнків з дерев’яних дощок. Сам Скочиляс – з Велички, що відома своїми соляними копальнями, навчався в Кракові, а таємниці офорту та деревориту засвоював  у Hochschule für Grafik und Buchkunst, Leipzig, в німецькій Саксонії. Якщо порівняти твори німецьких майстрів з Ляйпцигу, графіку Скочиляса та дереворити Хосевича, можна прогледіти безперервну лiнiю майстерності.

Ніл клопіткою працею здобув успіх. Портрет гетьмана Мазепи його пензля отримав диплом Варшавської академії, полотно “Прання” – премію “Ватикан” (його вчитель Скочиляс також робив полотна на побутові теми, наприклад, “Збір врожаю”). Далі – більше. Грошовий приз на виставці гравюр у Варшаві. Слава перелітає через океан – у Філадельфії виходить альбом екслібрисів Ніла Хасевича. Персональні виставки в Чикаго, Лос Анджелесі, Празі, Берліні, Львові. Весь світ відкритий перед ще молодою людиною. Гроші, визнання…

Хтозна, про що думав Ніл, коли в ті роки сам для себе переписував пером Пересопницьке Євангеліє. Він міг поїхати у будь-яку країну. Жити в спокої. Творити. На дворі 1939 рік. Європу лихоманить. Ніл вирішує повернутися на Батьківщину. На Волинь. В Україну.

Активно співпрацює з українськими організаціями. Делегат Волинського українського об’єднання. Член Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв. Сумісництво власної творчості – навіть експонувався з роботами серії “Спіть, хлопці, спіть” у Львові сорок першого року. Особисто знав Степана Бандеру. Потім – закономірний вступ до Організації українських націоналістів, з 1943 року – повністю нелегальне становище. Звичайно, очолює пропагандистську ланку групи УПА, входить до центрального проводу ОУН. Співпраця з легендарним Климом Савуром  (Клячковським), який загинув 45-го року.

Що  міг робити майстер такого високого рівня? Майже те саме, що й один з натхненників Ніла – Юрій Нарбут – під час Перших визвольних змагань – створював візуальний образ української держави та її боротьби.

Співпраця з часописом “Волинь”, з сатиричними журналами “Хрін” та “Український перець”, що видавала УПА. Виготовлення портретів очільників, листівок, листків, оформлення цілих альбомів карикатур. Збірки дереворитів виготовлялися та розсилалися Україною  та світом, надихаючи своїх та жахаючи чужих.

Окремо – налагодження й випуск військових відзнак та орденів УПА високої якості – від дизайну до виготовлення. З латунних артилерійських гільз та з двома кольорами емалі. “Хрест заслуги”, “Хрест бойової заслуги”, медаль “За боротьбу в особливо важких умовах”. Тільки Бог знає, звідки в однієї людини на дерев’яному протезі – стільки хисту, сил, енергії.

Окремо – “бофони” – купюри бойового фонду УПА.

Сорок п’ятий. УПА зазнає значних втрат, весь каральний апарат радянської влади бореться з “українським бандитизмом”. Волинь наповнюється співробітниками, слідчими, стукачами.

Сім років – це багато. Дитина народжується, виростає та йде до школи.

Сім довгих років після закінчення Другої світової війни Ніл Хасевич переховувався по криївках Волині, безперервно працював, малював, вирізав дереворити, друкував. Його перевозили з місця до місця на велосипеді, та в надважких умовах бійці ідеологічного українського фронту продовжували свою працю.

Після альбомів “Волинь у боротьбі” та “Графіка в бункерах УПА” на сесії ООН в Нью Йорку, радянські органи оголосили Ніла ворогом “номер один”. Його праця руйнувала міф про щастя радянської людини в УСРС.

Тотальна облава та підступні методи дали результат. Криївку в селі Сухівці (17 км від Клеванського замку) було знайдено.  Операцією керував Борис Стекляр, радянський фронтовик з Житомирщини (лише 120 км від Кливанського замку), який встиг пройти Сталінград, Ригу, Варшаву, командувати ротою СМЕРШу в Берлiні, закінчити Новосибірську школу контррозвідки та почати працювати в органах державної безпеки Рівного. До речі, цей ветеран КДБ дожив до 2018-го, останні тридцять років трудового передпенсійного стажу головував у Рівненському “Інтуристі”.

4 березня 1952 року криївку, де переховувався Ніл Хасевич з двома побратимами, оточили. Криївка була велика, з трьома кімнатами, зі схованкою від гранат, якими намагалися підірвати упівців. Ніл та два побратима під землею вирішили стрілятися самі.

Коли тiла витягли на поверхню, вони не були пошматовані розривами гранат, а мали лише кульові поранення в головах.

СМЕРШівці вирішили залякати місцевих, вивезли вбитих в Клевань та на три доби виставили на вулиці міста. Потім повезли в невідомому напрямку. Ймовірно, закопали в якомусь рівчаку. Так волинська земля, що колись народила, прийняла своїх синів назад в свої обійми.

Бюрократизм кадебістів ще раз став у нагоді. Коли після здобуття незалежності відкрили архіви СБУ, то до нашої культурної спадщини повернулися півтори сотні оригіналів дереворитів та графіки Ніла Хасевича. Коли спливло на поверхню ім’я кадебіста Стекляра, той занервував та намагався через суд прибрати згадки про себе, але слава знайшла й цього “героя”. З запізненням, але волинська земля прийняла i його.

Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються, написав художник Ніл Хасевич за рік до своєї загибелі.

А ще він говорив:

“Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все”.

Напівміфічний король Артур якось висловився: “Без жертви нема перемоги”.

Ніл Хасевич пожертвував своїм життям, та нам, його нащадкам, треба бути гiдними його подвигу.

Tallinn (Kolyvan) Estonia, 2019.

December 2019