Ольга Токарчук: “Єдиної реальності не існує”

Жінка дивилася далеко перед собою. Ідеальне покриття німецького шосе із тихим шерхотом пірнало під колеса. Дорога була схожою на медитацію.

Той, хто керує світом, невладний над рухом… Йому кориться лише нерухоме, безвольне й безсильне. Рухайся, рухайся! Благословен той, хто йде. – Ольга Токарчук. Роман “Бігуни”

Ольга Токарчук: “Єдиної реальності не існує”

Це був би просто один із сотень маршрутів, які зникають у нашій пам’яті, щойно ми виходимо з авто й розминаємо ноги, якби не той телефонний дзвінок.

Вхідний виклик зі знайомого шведського номера. Серце жінки почало калатати. Їй ледь не запаморочилося. Вона з’їхала з траси, припаркувалася на маленькій безіменній стоянці та лише тоді перетелефонувала. Пальці не слухалися, збивчасте дихання виказувало хвилювання.

– Пані Ольго, ми маємо честь вам повідомити, що Нобелівський комітет присудив вам премію в галузі літератури за 2018 рік. Щиро вітаємо.

Під час прес-конференції, коли перші емоції вже вгамувалися, письменниця Ольга Токарчук подякувала усім своїм перекладачам (а її книжки опубліковано вже більше, як двадцятьма мовами) та зазначила: “Я надто молода для звання нобелівського лауреата… Я також жінка, і це дуже важливо”.

Пані з українським прізвищем і українським корінням стала п’ятою польською нобелівською лауреаткою з літератури. Її попередниками були: Генрік Сенкевич (1906), Владислав Реймонт (1927), Чеслав Мілош (1980), Віслава Шимборська (1996) та Ісаак Башевіс-Зінгер (1978) – польський громадянин, який писав на ідиш. Окрім того, однієї з найпрестижніших світових нагород було удостоєно ще двох відомих поляків. Лєх Валенса отримав Нобелівську премію миру (1983), а Марія Склодовська-Кюрі – дві відзнаки: в галузі фізики (1903) та хімії (1911).

“Так, ми не виграли якоїсь світової першості, в нас нема космічної ракети, покладів нафти, всесвітньовідомих рок-зірок, але в нас є чотири (зі мною – вже п’ять) нобелівських лауреати з літератури за п’ятдесят з гаком років. Я не знаю такої другої країни. І мені здається, що це недарма. Наша країна зі своєю складною нещасливою історією спрямувала всю свою енергію в культуру, аби зберегти себе, попри все”.

Формулювання Нобелівського комітету було таким: “за розповідну уяву, яка з енциклопедичною пристрастю описує перетинання кордонів як форму життя”.

Багатьом література, яку творить Токарчук, здасться позбавленою сюжетів і логіки, сфокусованою лише на доволі вузьких темах, які цікавлять особисто письменницю. Для когось вона – блискучий постмодерний новатор, а для когось – авторка, яка пише “неперетравні” тексти.

Так само по-різному її сприймають і як особистість. У Польщі реакція на її лауреатство була дуже неоднозначною.

Ольга Токарчук: “Єдиної реальності не існує”

Пані Ольгу привітали президент А. Дуда і прем’єр М. Моравецький, а от міністр культури П. Глинський потрапив у доволі непросту ситуацію. Буквально напередодні він публічно вихвалявся, що не читав жодної з книжок Токарчук. Що відкривав і одразу закривав їх, бо йому був не до смаку її стиль. А тут – раптом такий поворот! І якщо міністрові все ж довелося відіграти певний політес, то суспільство відреагувало дуже бурхливо.

Колись Токарчук закликала людей “встати обличчям до своєї історії та спробувати написати її заново, не приховуючи тих страшних речей, які ми робили як колонізатори, як національна більшість, що придушувала меншість, як власники рабів і вбивці євреїв”.

Полякам не могли сподобатися такі закиди. У проурядових медіа письменницю називали “анти-полькою”, “зрадницею” та людиною, якій “плювати на Польщу”. На сайті Нової Руди – невеличкого містечка у Нижній Селезії, де вона має будинок, – хтось виклав фото її помешкання з пропозицією “відвідати зрадницю”.

Ольга Токарчук у цьому бачила підтвердження свого власного “діагнозу”, який вона як фаховий психолог, поставила своїй батьківщині: “Міф про мультикультурну Польщу розсіюється, а натомість ненависть до чужинців стає виразнішою”.

Письменниця намагається не коментувати жорсткі випади проти неї, філософськи ставиться до висловлювань міністра культури та каже, що не розраховувала на перемогу, хоч і знала, що її ім’я було у списку кандидатів.

“Поки-що до мене не доходить сенс того, що сталося. Я знаю, що я – досить гарна письменниця, але я ніколи не думала, що отримаю Нобелівську. Я також щаслива, що нас двоє, є ще Петер Хандке”.

Багато хто дорікає Нобелівському комітетові певну упередженість і схильність до експериментів. Премії останніх років було вручено не за художні тексти у класичному розумінні: Світлана Алексієвич отримала відзнаку за документальні твори, а Боб Ділан – за пісенні тексти. Закидають, що нагороди стали аж надто “політкоректними”. Подейкували, що премію дадуть комусь дуже “правильному” – можливо, жінкам чи представникам меншин. Багато хто ставив на французьку письменницю з Гваделупи Маріз Конде. Була вірогідність, що можуть дати премію не стільки сильному літераторові, скільки “добрій людині”. Тим паче – на хвилі суспільної недовіри до комітету.

Відомо, що минулого року він опинився у центрі скандалу, в якому фігурували одна з членкинь журі та її чоловік, відомий фотограф. Одразу кілька жінок звинуватили фотографа у зґвалтуваннях, а згодом додалися свідчення, що цей чоловік “зливав” своїм знайомим імена лауреатів ще до офіційного оголошення підсумків. Тож членкиня комітету разом з майже половиною її колег подали у відставку. Кворуму не було, і премію з літератури за 2018 рік не вручали взагалі.

Тому цьогоріч було нагороджено одразу двох письменників: Ольгу Токарчук (за 2018 рік) та Петера Хандке (за 2019 рік).

Хандке – визначний австрійський драматург та прозаїк з дуже непростим соціально-політичним “шлейфом”. Він свого часу відкрито підтримував Слободана Мілошевича, відмовлявся визнавати факт етнічних чисток на території колишньої Югославії, називав НАТО злочинцями, а Нобелівську премію – “брехливою канонізацією” та закликав скасувати її. Але, дізнавшись про рішення Шведської академії, здивувався, подякував і… прийняв нагороду.

Ця ситуація нагадує історію соратника Наполеона, переконаного борця за республіку Жана-Батіста Бернадота. Він  пройшов шлях від рядового до командувача воєнними кампаніями, одружився з колишньою нареченою Наполеона. А потім посів шведський трон, поклавши початок нинішній правлячій династії Бернадотів. Коли Жан-Батіст помер, то під час обмивання в нього на руці знайшли татуювання “Смерть королям!”.

Тепер у тій самій Швеції Королівська академія вручає Нобелівські премії, і обидва лауреати з літератури, попри реакції суспільства, отримали нагороди, безумовно, заслужено.

Польська письменниця з українським корінням Ольга Токарчук – одне з найпомітніших явищ сучасної світової літератури. Минулоріч вона була удостоєна міжнародної Букерівськї премії, а кількома роками раніше – престижних премій ANGELUS та Nike.

Ольга Токарчук народилася 29 січня 1962 року в місті Сулехув на заході Польщі в сім’ї викладачів. По батьківській лінії вона має українські корені, говорить українською.

Її мати, фаховий філолог, назвала своїх доньок Тетяною та Ольгою – на честь пушкінських героїнь.

У 1985 р. Ольга закінчила факультет психології Варшавського університету. У студентські роки волонтерила, допомагаючи психічно хворим людям. Після завершення університету працювала клінічним психотерапевтом у Валбжиху.

Ольга Токарчук: “Єдиної реальності не існує”

“Я усвідомлюю, що вивчала психологію, в тому числі, й задля того, аби розібратися в собі. Коли я була зовсім юною дівчиною, я прочитала роботу Поза принципом задоволення Зигмунда Фройда. Це допомогло мені зрозуміти, що існують тисячі можливих способів використання нашого досвіду, що все має якесь значення, а інтерпретація – це ключ до реальності. Це був перший крок до того, аби стати письменницею. Психологія дала мені дуже багато. Вона навчила мене, передусім, що не існує єдиної реальності. Існує багато поглядів на одну подію – і це фундамент літератури”.

Ідея чи не найзнаменитішої книги Токарчук “Бігуни” прийшла до письменниці в Москві, після розмови з другом. Вони спершу спілкувалися про православ’я, потім почали обговорювати різні секти. І знайомий розказав їй про “бігунів”.

Ці люди вірять, що, залишаючись на одному місці, людина стає вразливою до нападів нечистої сили, а постійне переміщення сприяє спасінню душі. Ольгу здивувало, що, виявляється, ця секта існує й донині. Її представники їздять московським метро, аби постійно бути у русі. Решту свого тогочасного перебування в Москві авторка провела в метрополітені, їздячи по колу, пересаджуючись з лінії на лінії, вдивляючись в обличчя людей та намагаючись впізнати: так хто, хто ж із них – “бігун”?

“В мені є напруження, що балансує між осілістю та рухом. Я багаторазово замислювалася, звідки в мене ця риса, і дійшла висновку, що  успадкувала її від батьків і дідів. Сім’ю мого батька було переселено з території сучасної України. І десь глибоко в нас зберігається цей сімейний неспокій, коли довелося все кинути, залишити свій дім і переміститися у зовсім інше середовище, де потрібно було пустити корені. А ґрунт інший, і ще невідомо як у ньому рости. Мене надзвичайно надихають мандри. Постійне переміщення дозволяє вловлювати ідеї, думки, розмови з людьми. Ти щось бачиш, щось читаєш. А потім настає момент, коли я мушу сісти у певному місці, зосередитися, і лише тоді починаю писати”.

В юності вона публікувала свою малу прозу в польських періодичних виданнях під псевдонімом Наташа Бородіна – то був певний мікс Наташі Ростової та пушкінського “Бородіна”.

“Я з дитячих років обожнювала російську літературу. Понад усе я, мабуть, любила Чехова, зачитувалася Львом Толстим”.

Перші оповідання Ольги Токарчук “Різдво вбиває рибу” та “Мої друзі” були надруковані в 1979 р. в молодіжному журналі “Напряму”.  В 1989 р. вийшла друком її перша поетична збірка “Місто у свічадах”.

У 1993 р. вона випустила дебютний роман “Шлях людей Книги”. Роман, який спершу було відхилено величезною кількість видавництв, згодом, за іронією, отримав нагороду Польського об’єднання книговидавців та був перекладений багатьма мовами.

Наступна книжка письменниці з’явилася двома роками пізніше. “Е.Е.”, розповідає про дівчину з польсько-німецької родини, якій зненацька відкрився дар ясновидиці.

Проте, справжню популярність Ользі приніс її наступний твір – “Правек та інші часи” (1996). Правек – це міфічне польське селище, де скупчено всі людські радості та печалі. У 1997 році за цю книгу Токарчук отримала нагороду журналу “Політика” та Премію фонду ім. Косцельських. Роман увійшов до шкільної програми та був перекладений двадцятьма мовами.

Наступним з’явився роман “Дім денний, дім нічний” – про будинок, в який протягом півроку не потрапляє сонячне світло. У 2000 р. він був опублікований простим текстовим файлом в Інтернеті. Вважається, що цей момент став початком розвитку польського ринку електронних книжок.

У 2004 р. вийшов роман “Останні історії”, в якому письменниця змальовує долі жінок трьох поколінь.

Найвідомішою книжкою Токарчук, безумовно, є “Бігуни” (2007), за яку вона, власне, й отримала свої найвищі нагороди: Nike (2008), Букерівську (2018) та Нобелівську премії (за 2018, вручену у 2019 р.).

“Це книга, для якої я наважилася винайти нову форму розповіді. Дія в ній відбувається всюди, і кожний знайде в ній щось своє. Вона – виклик для читача”.

Це роман про сучасну цивілізацію, в якій ми всі – кочівники. Шукаючи себе, знаходимо місця. І знову покидаємо їх, бо шукаємо не місця, а себе.

Наступний відомий роман письменниці – “Веди свій плуг понад кістками мертвих” (2009). За його мотивами  у 2017 р. вийшов фільм Агнешки Холланд “Слід звіра”, який отримав “Срібного ведмедя” на Берлінському кінофестивалі.

2014 року було надруковано історичний роман “Книги Якова, або великі мандри через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не враховуючи маленьких”. За нього Токарчук отримала премію Nike (2015). “Газета виборча” включила його у список 25 книг, без яких “неможна уявити 2014 рік”. Це оповідь про життя реального історичного персонажа – єретика Якова Франка (XVIII ст.).

Попри свою популярність, Ольга Токарчук веде скромне, часом навіть усамітнене життя. Гроші від численних нагород вона перераховує у свій іменний фонд і таким чином підтримує польських перекладачів. Вона читає лекції з майстерності прози в літературно-художній студії Ягелонського університету та бореться за захист тварин.

“Я – провінційне, сільське створіння. Люблю спокій, спілкування з природою. Вже більше двадцяти років у мене є будинок у Клодзьській долині”.

Певно, зовсім невипадково саме там авторка “поселила” головну героїню свого роману “Веди свій плуг понад кістками мертвих” – трохи дивакувату пенсіонерку, яка любить природу й підозріло ставиться до людей.

Кожний герой Токарчук – це “трошки вона сама”, її особистий досвід. Взаємне “проростання” реальностей – літературної та життєвої – це той феномен, який досліджує та творить письменниця. Подекуди ці реальності сплітаються дивовижним чином. Ось у Кракові незабаром планують розбити парк на двадцять п’ять тисяч дерев. Він називатиметься “Правек”, на честь вигаданого Ольгою польського селища. І це дуже радує письменницю-природоборчиню. Вона відчуває, як словом трансформує реальність. Власне, в цьому і є прерогатива Творця.

Ольга Токарчук: “Єдиної реальності не існує”