Скільки себе пам’ятаю, за радянців у кінці червня – на початку липня святкували перемогу в Полтавській битві 1709 року. Особливо пишно відзначали “круглі” дати. І не пригадую, щоб у ці дні згадувалася більш масштабна Конотопська битва, під час якої загинуло більше росіян, ніж усе військо царя Петра І під Полтавою, (27 червня – 29 червня / 7 липня – 9 липня 1659 року). Попри те, що навіть “круглі” дати збігалися. Чому так? Спробуймо проаналізувати хроніку подій.
Козацька республіка, або Гетьманщина, вийшла на політичну арену Європи за часів Богдана Хмельницького. 14 держав світу визнали її, мали у Чигирині дипломатичні представництва. Та українсько-російський договір 1654 року, “вікопомний акт возз’єднання українського народу з братнім російським народом”, став початком кінця Гетьманщини.
А Конотопська битва розвінчує міф про “споконвічне прагнення українців до союзу з Росією”, що “ми – один народ”, “укрАінци с русскімі нікада ні ваівалі”, а якою мовою спілкуватися – “какая разніца?”. Адже найганебніша поразка московської зброї сталася через п’ять років після “возз’єднання”!
Згідно з Березневими статтями 1654 року, українці переходили під протекцію московського великого князя. Через два роки, восени 1656-го, Москва поклала край домовленостям: російське керівництво обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол і проголошення унії двох держав; Москва уклала сепаратний мир з польським королем.
Це розв’язало руки гетьману Хмельницькому. Його війна з Річчю Посполитою продовжувалася: 1657 року український корпус під проводом Антона Ждановича увійшов у Варшаву. Хмельницькому вдалося організувати українсько-шведсько-трансільванський союз для боротьби проти Польщі, але 6 серпня 1657 року гетьмана не стало.
Перед смертю Богдан Хмельницький казав, що гетьманом може стати або Іван Виговський, або хтось із полковників. Але перемогла мрія про монархічну династію в Україні, тому ще за життя Богдана Хмельницького, 5-11 квітня І657 року, старшинська рада за наполяганням гетьмана винесла ухвалу про передачу влади після його смерті 16-річному синові Юрію. По смерті гетьмана Хмельницького, 23-26 серпня в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій гетьманом (регентом) до повноліття Юрка Хмельниченка було обрано генерального писаря Івана Виговського.
І хоч Виговський твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, зміцнити її міжнародний авторитет, утримувати приязні стосунки з сусідами; регентство (двовладдя) знесилювало державність. Воно ж породило охочих до гетьманської булави, а ті стали в опозицію, яку очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш. Той проголосив себе “запорозьким гетьманом”.
Царська сторона порушувала міждержавну угоду, укладену в Москві за підсумками Переяславської ради: росіяни замість обіцяної військової підтримки козаків у боротьбі з поляками пішли з ними на сепаратне перемир’я, втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію, виконуючи заповідь “розділяй і володарюй”.
У жовтні 1657 року Іван Виговський скликав у Корсуні Генеральну раду. Гетьман змалював дії російської влади, зрікся своїх повноважень і поклав перед учасниками ради булаву. Козацтво ж (старшин із Запорозької січі не було) повернуло Виговському гетьманські клейноди та склало присягу підтримувати його дії проти зазіхань царських воєвод. На Корсунській раді у присутності послів Австрії, Валахії, Криму, Молдавії, Швеції, Польщі, Трансільванії, Туреччини було оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством, укласти перемир’я з Польщею.
До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. В Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього поступок. Після лютневої ради 1658 р. в Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.
За повної підтримки Москви заколотники розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина, оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони опозиції. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили. Після цього московський уряд відверто втручався в українські справи, надавав супротивникам гетьмана матеріальну підтримку. У серпні 1658 року на Лівобережжя ввели царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Григорієм Ромодановським. Він проголосив гетьманом Івана Безпалого, якого можна було, “взявши за хохол, за собою водити”.
Через чотири роки після прийняття Переяславської угоди, 18 вересня 1658 р., у козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою – Гадяцький трактат. Він денонсував російсько-український договір 1654 року, згідно з яким на карті Європи з’явилася нова федеративна держава – польсько-литовсько-українська Річ Посполита. Політичні народи об’єднувалися як “вільні з вільними” та “рівні з рівними”. Україна з назвою “Велике князівство Руське” мала право на окремий уряд, окрему армію, скарб, монету, діловодство українською мовою, свободу слова. Гадяцький трактат ліквідував унію на території України. В Україні мали заснувати два університети (академії), у т. ч. Києво-Могилянську.
Московія не змирилася з тим, що Виговський відмовився від союзницьких стосунків із нею й підписав Гадяцький договір з Польщею. У вересні 1658 року московський цар Олексій Михайлович видав грамоту, якою оголошувався початок воєнних дій проти Гетьманщини, і почалося… Армія Григорія Ромодановського з’єдналася з ворогами Івана Виговського – “гетьманом” Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша захопила Миргород, Лубни, Пирятин, вирізала прихильників гетьмана, пограбувала мирне населення.
21 квітня 1659 року стотисячне царське військо розпочало облогу та штурм Конотопської фортеці. Основу війська становили елітні кінні підрозділи “государєва полка”, що комплектувався з високодостойних московських дворян; загони кадомських і касимовських татар під орудою князя Олексія Трубецького (Мстиславського різника) та загони української опозиції Івана Безпалого
Понад 70 днів місто відчайдушно обороняли 4,5 тисяч козаків Ніжинського та Чернігівського полків на чолі з наказним гетьманом Лівобережної України ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким та всі дієздатні городяни.
Мужність оборонців Конотопа дозволила Виговському зібрати вірні козацькі полки в Правобережній Україні, сформувати наймані загони іноземців із Валахії, Молдавії, Польщі, Сербії, Трансильванії (разом близько 60 тисяч) та залучити на допомогу кримського хана Мухаммед-Гірея IV на чолі 40-тисячного війська.
24 червня (4 липня) під селом Шаповалівка гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. Українські війська облаштували позиції біля Соснівської переправи, неподалік від Конотопа. Піхота та драгуни зайняли позиції в окопах. Оскільки факт приєднання армії кримського хана Ахмет-Гірея вдалося приховати від московських воєвод, кримська кіннота розташувалася окремо, в засідці.
Рано вранці 27 червня1659 року козаки Івана Виговського несподівано напали на військо Олексія Трубецького, захопили велику кількість московських коней і вигнали їх у степ. Але кіннота контратакувала козаків, і Виговський відступив за річку Соснівку, до свого табору.
У суботу 28 червня (8 липня) Трубецькой відіслав 30000 відбірної московської кінноти на чолі з князем Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Пожарський переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом, п’ятитисячний загін Степана Гуляницького (рідного брата очільника оборони Конотопа) зайшов у тил Пожарському і, непомічений, захопив міст через Соснівку та зруйнував його. Вночі загатив річку, затопив низину навколо неї.
У неділю раненько 29 червня (9 липня) 1659 року невеликий загін Івана Виговського атакував табір Семена Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського залишили табір і почали переслідування. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Пожарський захопився переслідуванням супротивника, а тяжка царська кіннота та артилерія загрузли у багнистому ґрунті біля річки – “справжніх конотопах”.
Кавалерійський воєвода Семен Пожарський пізно зрозумів, що опинився в оточенні; його переграли. Олексій Трубецькой кинув напризволяще війська Пожарського, не надіслав йому підмоги; спішно зняв облогу Конотопа й наказав відступати.
Розгром був повний, “з тої поразки міг утекти хіба той, хто мав крилаті коні”, – писав Самійло Величко. Врятуватися вдалося частині полку Ромодановського, підрозділи якого першими кинулися навтьоки. Московське військо, яке стояло під стінами Конотопа, відступало до Путивля, відбиваючись від козаків, полків Григорія Гуляницькогоі татар.
Козаки й татари ще три дні переслідували втікачів аж до московського кордону, князь Трубецькой отримав два важких поранення, дивом залишився живим. Утікаючи, царські війська втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю й обоз.
Московська дворянська кавалерія була розбита вщент. Полягло понад 240 московських дворян, майже 2 000 городових дворян, близько 1000 елітних найманців. У полон потрапили двоє з п’яти воєвод Трубецького – князі Пожарський і Львов, одні з найдосвідченіших кавалерійських воєначальників московської армії. Бранцями стали князі Бутурліни, Куракін, Ляпунов, Скуратов.
Результати битви мали широкий резонанс у Європі. Звістка про конотопську поразку воєводи Трубецького нагадала росіянам похід Петра Сагайдачного на Москву. Як писав з цього приводу Соловйов, “царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль…”.
Втім, хвилювання царя виявилися передчасними. Гетьман Іван Виговський виграв битву, але програв війну. Іван Виговський не зміг повторити походу гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на Москву, бо в Козацькій державі опозиція не припинила боротьбу. Козацька старшина, боячись запровадження в життя Гадяцького трактату, послаблення Росії як можливого союзника у боротьбі проти Польщі, виступила проти Виговського. Татарські орди повернулися до Криму, бо на їхні поселення напали загони запорозького отамана Івана Сірка.
Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, Іван Виговський склав булаву та інші клейноди на раді біля Германівки на Київщині (за умови, що новий гетьман не розірве Гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина).
20 вересня в урочищі Маслів Став на річці Росаві відбулася “чорна” рада. Козацькі низи не захотіли слухати прихильників Виговського та навіть вбили деяких з них. Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю. Хмельницького, а сам гетьман мусив втікати.
На початку жовтня 1659 року у Жердевій долині біля Трахтемирова козацька рада прийняла рішення домагатися відновлення російсько-українського договору 1654 р. І довелося Україні 27 (17 жовтня) 1659 року підписувати Переяславський договір, на підставі якого Гетьманщина перетворювалася в автономну одиницю під владою Московської держави. Договір забороняв під загрозою смертної кари обирати старшину з прихильників Виговського, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Данила Виговського, троюрідного брата, овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та небожа Іллю в кайданах вислали з Києва до Москви, звідти у Тобольськ. Самійла Виговського росіяни повісили.
360 років стирали з нашої історичної пам’яті цю подію, ім’я Івана Виговського. І тільки уцілілі поодинокі сліпі рапсоди нагадували про змарнований шанс:
Заробили москалики, чого не бажали –
Постріляні й порубані в багнюці конали.
Слава ж батьку Івану Виговському!
Слава Україні!
Слава війську козацькому –
одвіку й донині!
