Руслан Горовий. Не втомлюватись жити

Режисер-документаліст, журналіст, автор відомого проєкту Служба розшуку дітей (телеканал Магнолія ТБ), поет і музикант, автор збірок повістей та оповідань. Волонтер. Для Руслана Горового життя – це суцільна лавина, і головне у цьому нескінченному потоці зробити більше, ніж можеш. Він видає збірки оповідань, знімає документальні фільми про Донбас, демонструє їх країнам Європи та світу, пише вірші, стає актором – одним словом, створює український контент.

Після розстрілів на Майдані прийшов додому з відчуттям, що життя минуло, до життя повернула війна на Донбасі – потрібно було допомагати військовим.

Руслане, ти не послуговуєшся у побуті мовою окупанта, не споживаєш московитського контенту і не відвідуєш нічого з їхнім неймінгом. Хоча ти виріс у російськомовному середовищі. Поділися досвідом свого навернення?

Я з військового містечка Конотоп на Сумщині. Мої батьки говорили російською мовою, дід і баба – суржиком. Це був час зросійщення України в Радянському Союзі. Українську у школі вивчали факультативно. На мене вплинула українська література  і вірші, і проза, які на той момент потрапляли мені в руки, хоча її було дуже мало.  Ще мене сильно захопили українські гумористи  і Паламаренко, і Литвинов. Коли вони були в Конотопі, я не пропускав цих зустрічей, мене туди водила бабуся по маминій лінії  бабуся Ганя.

З юності писав і вірші, і пісні українською, незважаючи на те, що у дев’яностих жив у Конотопі, на Донбасі в Краматорську, потім у Києві, але мову  не забував ніколи. А перейшов на неї повністю вже з початку російської агресії і окупації.

Рішення не послуговуватися більше російською мовою далося мені не так легко. Якщо ти майже 40 років спілкувався у побуті російською, то є сталі речення, сталі форми і так легше. А коли переходиш і змінюєш повністю мовну форму,  виникає напруга, якісь слова маєш згадувати, зупинятися, говорити повільніше. Але з щоразу стає все легше і цікавіше. Потім ти думаєш лише українською мовою. Зараз мені дуже важко говорити російською. І не просто говорити російською, а навіть писати. Я свідомо наставив дуже багато блоків, і воно не викликає нічого, крім огиди.  Не хочу нічого російського ні споживати, ні послуговуватися цією мовою, вже на моєму житті іншого не буде. Це ворог, який вбивав моїх друзів, моїх знайомих, який загарбав частину моєї країни.

Що робити з поколінням українців, котрі вийшли з імперії, яка, як ти кажеш, підмінила нашу пам’ять?

Імперія ніколи не відпускає нікого легко це аксіома. Наше завдання  всіма можливими засобами доводити: там, де закінчується російська мова, там закінчується імперія. Однак, одна річ   розуміти ці постулати, а зовсім інша  робити, щоб не було тут русского міра.

Багато людей по-різному бореться: хтось навертає в українство, хтось висміює Російську імперію і совок, все, що зараз нам вороже. Всі засоби, які  для України, прийнятні. Я створюю український контент у всіх можливих проявах, залучаючи якомога  більше людей до спілкування саме українською мовою.

15-річний Данило Дідік, який загинув унаслідок теракту у 2015 року у річницю перемоги Революції гідності, у Харкові під час Мирної ходи на підтримку єдності України, навіть після смерті єднає українців. Завдяки Тобі є проєкт Так працює пам’ять. Але школу у Харкові досі не названо іменем героя…

Історія Дані Діка страшна, вона характеризує нинішній час з різних сторін. З одного боку, якщо у нашій країні гинуть діти, то значить, ми, дорослі, робили щось абсолютно неправильно, бо дозволили цьому статися. Тому  відчуваю борг перед пам’яттю цього хлопця, бо я живий, а дитини  немає  йому навічно тепер 15 років. Ані держава, ані місцева влада не вшанували загиблого героя  11-ту школу не названо його іменем. Чому директорка і педагоги, які ставали на коліна біля гробу та казали “Данічка, ми назвемо школу твоїм ім’ям, і ми тебе не забудемо”, змінили свої погляди?! Це їхня відповідальність, вони мають з тим  жити, дивитися в дзеркало і не відводити очей. Моє завдання, щоб школа носила ім’я, щоб першачки, коли заповнюватимуть зошити, писали: “Я учень школи імені Дані Діка”. Якщо вони не знають, хто такий Данік, спитали у батьків, а батьки заглянули у Вікіпедію, якщо не знають, і розказали про історію хлопчика. Я роблю все, щоб так і було. А допоки ми воюємо за це з вітряками, започатковано проєкт “Так працює пам’ять”. На середину листопада 120 колективів уже присвятили пісні маленькому герою.  Даня єднає українських виконавців навколо свого імені і допомагає створювати український контент. Це ще одна його місія у цьому світі.

Ти волонтериш постійно – війна, інтернати, Чорнобильська зона… Як тобі вдається знаходити тих, хто довіряє, і самому не втомлюватися?

А як можна втомитися від життя?! Я не розділяю життя на роботу, дім і волонтерство. Воно завжди йде одним потоком. Те, що треба зробити на даний момент, я  просто роблю.  Часто у нас люди плутають благодійність і волонтерство  ці терміни не виключають одне одного. Я займаюся більше єднанням благодійників і спрямовую їх у певне русло. Коли я їздив щотижня на війну  оце було волонтерство. Зараз, якщо я раз на місяць проплату зроблю або свої гроші перерахую дітям чи бійцям, то це благодійність. Однак, у будь-якому разі ці поняття з’явилися у нас вже під час війни. Якщо з волонтерством все більш-менш зрозуміло: є час – іди і допомагай, роби це безкоштовно, то  щодо благодійності важливо: не давайте грошей,  якщо маєте хоч найменший сумнів.

Коли голова переповнюється – ти мусиш писати. Завдяки такій твоїй особливості ми можемо читати прекрасні книжки – і   Гагарін і Барселона, і Ген воїна і,  Казки на ніч, і 13 оповідань..

—  Я завжди пишу.  У мене 15 книжок, і ще  кілька збірок, де я присутній. Ніколи не прогнозую, чи буде наступна книжка. Вони пишуться, і з часом  формую збірки та видаю. На папері книжка з’являється тільки через те, що я можу її комусь подарувати, також це дає мені можливість акумулювати власні гроші, які потім можу використовувати на благодійність. Не ходити з простягнутою рукою, а продавши  книжки, витрачати ці кошти на проєкти.

На виході ще одна книжка з оповіданнями – про що вона?

Нова книжка, сподіваюся, з’явиться у наступному році. Відкрию невеличку таємницю  буде називатися “Поіменник”. Таке слово я придумав, щоб охарактеризувати ті оповідання, які увійдуть у цю книжку. Це оповідання про наше сучасне життя і нас у ньому.

Твій фільм Укропи Донбасу дивилися в десяти країнам світу та в штаб-квартирі ООН, минулоріч фільм Трохи нижче неба став першою документальною стрічкою про бої за Донецький аеропорт. Які тригерні точки у  кінематографі тобою ще не розкрито?

Як професійний режисер, я саме цим заробляю на хліб. У кожного режисера є такий час, коли спрацьовує якийсь тумблер і стає зрозуміло: “О це історія моя, повз неї пройти не можу”. Тоді ці історії роблю. Я не роблю цього часто, саме тому вони виходять більш авторські.

Чи  не планую фільми? Чекаю того тумблера, який клацне і скаже: “Ця тема, без якої ти далі жити не зможеш. Працюй над нею”. Є зараз кілька тем, які ношу в  голові. Нові фільми будуть, але коли і як, поки що це загадка навіть для мене.

До свого 40-річчя ти написав 40 …або чому чуваки не святкують; книга номінована на конкурсі “Найкраща книга року” за версією BBС. У 45 – граєш головну роль у виставі за цим твором “Чуваки не святкують, або Ukrainian”! Вистава збирає лише позитивні відгуки, 26 листопада  знову була на сцені. Що ти хотів сказати нею?

Вистава це те, на що я ніколи в житті не сподівався. Грав у шкільному театрі, а от серйозно вийти на сцену і працювати там півтори години з глядачем це мій досвід новий і дуже цікавий.  До появи вистави спричинився ковід. Коли я не полетів у США та Англію з презентаціями книжок, у мене вивільнився  час. Мій друг Михайло Бондаренко запропонував нарешті взятися за театр. Я давно йому обіцяв, і ми спробували… Відверто, акторська робота  це найважчий труд, який я пробував у житті.  У мене прекрасний партнер Дмитро Усов, чудова команда ampulka.ua. На виставу приходить багато людей. Це моя можливість поговорити про сучасного українця і показати шляхи на майбутнє: ми показуєм, як наша армія переможно входить до Москви, і тирана на букву Х ми ховаємо. Він там у вигляді щура. Все це легко, невимушено, без патетики, просто, як є. У виставі можна і поплакати, і посміятися. Сподіваюсь після вистави буде про що поговорити і осягнути можливі сенси, які до того були на поверхні, але ви про них не здогадувались .

Ти нещодавно повернувся зі США, і як зізнався – їжджу по світу – збираю гроші. Цього разу теж?

Усі мої поїздки з книжками, з фільмами, чи зустрічами по світу мають дві мети. Хочу, щоб у людей, оскільки зустрічі безкоштовні, була можливість зайвий раз, маю на увазі діаспору, зібратися разом. Дуже добре розумію  що таке життя в Америці, Англії , Іспанії…  Середньостатистичний українець може сприймати еміграцію як велику пригоду. Насправді  це важкий труд, і коли я розказую в Україні, що середньостатистичний американець часто працює вдвічі більше, ніж  середньостатистичний українець, мені не вірять. Я вже побував у 15 штатах, можу про це говорити. Тому хочу час-від-часу збирати діаспору, щоб вони спілкувалися, подивилися один на одного, зайвий раз посміхнулися, — хочу робити зустрічі, які б їх об’єднували.  З іншого боку є ще книжки. Продаж книжок за кордоном допомагає мені збирати гроші на свої проєкти і на благодійність.

У мене така натура дурна: якщо я за щось беруся, то вже не кину, бо не зможу потім жити нормально.  це твоя цитата. І чого ти не можеш кинути нині?

Є справи, які точно не залишу. Це мій хворий друг, який зараз на діалізі в геріатричному шпиталі. У житті він багато втратив, окрім того він незрячий, я весь час його буду підтримувати. Борюся зараз з одним ватником  дізнався про нього випадково, він доїть державу, прикриваючись дитячою темою, таборами. Дуже хочу, щоб людина, яка не розділяє українства, окрім того ще й порушує закони  щодо безпеки дітей, займається грошовими махінаціями, не мала як мінімум підтримки від держави. Я це дотисну! Є Меджибізький інтернат, з яким багато років контактую.  Це не просто діти, це вже друзі, які ростуть на моїх очах. Я їх ніколи не кину. Точково намагаюся допомагати кільком людям, які воюють.

Кожен має свої стоптані черевики, – любить повторювати Руслан Горовий. Ми українці, з нашими травмами і новими шансами, що мусимо зробити, щоб не було реваншу?

Звісно, я не хочу реваншу, не хочу повтору совка у будь-якому вигляді, який пропонує Росія. Я не хочу жити у квазі-утворенні, як зараз на Донбасі Це просто біда – люди, які там живуть, просто  не розуміють, що відбувається буквально за 200 км. Насправді, вони там у такому інформаційному вакуумі, в такому гівні живуть, що це важко навіть описати словами. Тому треба робити все, щоб Україна повернулася як мінімум до власних кордонів і розвивалася як цивілізована країна. На сьогодні на кінець 2021 року ми рухаємося у бік вільної незалежної України. Так, ціна дуже важка, так, втрати колосальні, так, рух дуже повільний, але все ж таки це не назад до Мордору, і це мене дуже тішить, і тішить, що я є частинка саме цього руху.  

ВІТАННЯ ВІД РУСЛАНА ГОРОВОГО: Я вітаю усіх українців Сполучених Штатів Америки, всю діаспору зі святами. Свята – це ще одна можливість зустрітися, поговорити мовою батьків, поспілкуватися, пожуритися чи порадіти, згадати щось або когось. Ці свята саме для цього і є, щоб об’єднатися і подивитися один одному в очі. З Різдвом Христовим Вас, з Миколайчиком, з усіма  зимовими святами! Слава Україні!

Парасковія Дворянин