Художники, письменники й поети не могли обійти своєю увагою зворушливий образ біленької української хати, оточеної пишною красою мальовничого краю, серед яблуневих та вишневих садків. Саме оселя є одним із символів України – це святиня українського роду. Навіть сама назва – “хата” сягає своїм корінням у глибину століть, її використовували ще наші прадавні предки – скіфи.
Сакральне значення
Хата – не просто дім, в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Так повелося, що для українців побудувати домівку означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створити місце для родового гнізда.
У хаті – весь життєвий простір і світоглядний всесвіт українця, що поділяється на три частини (земну, підземну і небесну сфери), а оселя відображає ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг як межа земного й підземного світів. Недаремно ж кажуть: “Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена”.
Наші пращури були переконані, що домівка як символ дерева життя несе в собі ті ж риси: призьба символізувала корені, стіни – стовбур, а дах – верхівку-крону. Можливо саме тому з’явилася традиція підводити призьбу чорною фарбою чи смолою, так підкреслюючи межу між потойбічним світом та світом живих, який уособлювали білі стіни.
На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – з повагою до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.
Найважливіше місце в хаті – покуття
З давніх давен найважливішим та найсвятішим місцем у будинку вважають саме покуття. Тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути свят і буднів. З прийняттям християнської віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас, оздоблюючи ікони тими ж вишитими рушниками як доказ поваги та важливості віри в Бога.
Всі найважливіші події в родині відбувалися саме біля покуття: заручини та благословення молодих, весільний посад молодих, перша купіль новонародженого й прощання з покійним. Тут за іконами зберігали освячені реліквії, шутку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду, стрітенську свічку та інші. На Різдво під образами ставили Дідух.
Рушники
Вишиті рушники були окрасою кожної господи та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері, вікна та скрині. Їх також стелили під хліб, на столі. Окрім естетичної прикраси оселі, рушники були ще й оберегом для родини.
Стіл та піч у домівці українця
Сама назва “стіл” тісно пов’язана з поняттям “стелити”, тобто ставити страви на щось простелене. Це поняття пішло з давніх часів, коли слов’яни споживали їжу з землі, простеливши тканину чи підклавши дошку.
Протягом багатьох століть піч була центральним елементом у домівці. Значення цього слова для всіх слов’янських народів є похідним від печери. Будинок починали вважати житлом лише після того, як у печі спалахував вогонь. До прийняття християнства це було найголовніше місце, з прийняттям християнської віри деякі функції “вогнище” передало покуттю, але все ж відігравало не менш важливу роль у житті та віруваннях українців.
Біля вогню збиралися порадитися, послухати розповіді. При сватанні старости та наречений намагалися триматися якомога ближче до печі та потай відколупати від неї шматок обмазки чи цеглини та покласти до кишені – це було доброю прикметою, що сватання буде успішним. Звичай дівчині колупати піч при сватанні відображав ніяковість майбутньої нареченої та її намагання знайти захист. У деяких регіонах дівчина ховалася там і сходила лише, якщо давала згоду на шлюб. На Чернігівщині, готуючись до весілля, вичищали піч від попелу не кочергою, а віником, щоб молодята жили заможно.
Вогонь вважався священним, господині оберігали його та ставилися з повагою. У піч не можна було кидати нічого зайвого, плювати чи бавитися з вогнем.
Поріг у хаті
Поріг у традиціях українського народу також має велике значення. З давніх давен це було місце, де перебувають предки, й пов’язано це вірування з первісним звичаєм – хоронити померлих у хаті під порогом. Звідти обряди та звичаї, в яких висловлюють повагу до предків та просять їх про підтримку. Так, на Гуцульщині наречені, йдучи до церкви на вінчання, “віддавали честь” пращурам гільцем, топірцями або палицями, а в деяких регіонах є традиція застеляти поріг вовняним килимом. Переступати його молодята повинні обов’язково правою ногою. Також переносили наречену через поріг хати нареченого, аби не потривожити духів предків, щоб вони не наробили лиха молодій господині.
Перед входом до хати відбувався обряд єднання двох родин у весільному дійстві: для цього мати нареченої та сестра молодого ставали на поріг правою ногою, об’єднували вогні запалених свічок, цілувалися й лише після цього обряду в дім заходив посах нареченого та сідав на покутті.
Під час похорону, коли несуть померлого в останню путь, тричі стукають домовиною об поріг, так символізуючи його прощання зі своїм земним домом та родичами. А для того, щоб душа покійного спокійно спочивала в потойбічні й не турбувала живих, зарубували поріг з боку від середини дому.
Усі ми звикли віддавна підмітати оселю від порога до покуття, й ніхто практично не задумується, чому саме так. Пояснення такого звичаю доволі просте, підмітати так треба, аби добро та талан йшли в хату, а не з хати.
На порозі гуцули залишали сокиру після обходу худоби з хлібом, ладаном та медом на Святвечір, аби худоба не гинула. Для того, щоб захистити дім від відьом, до порога прибивали осикову палицю. У деяких регіонах був звичай вирізати хреста, щоб вберегти оселю від злодіїв.
Підкова над входом до хати була оберегом та талісманом на вдачу та добробут. Ця традиція збереглася з тих часів, коли коні були ознакою заможності та значущості в суспільстві. Даруючи підкову, бажали успіху, достатку, щастя та вдачі.
Типи українських хат
В Україні у XIX столітті оселя селянської родини мала одне житлове приміщення та сіни. Хати в Україні майже скрізь білили, за винятком деяких районів Полісся та Карпат. Такі білі стіни дуже добре поєднуються з дахом – зазвичай, солом’яним чи дерев’яним. Побілені домівки були і всередині, крім того, охайно розмальовані глиною (до того ж кольоровою). Скрізь були витинанки, квітки, висушені трави, що надавали помешканню аромату та колориту. Йоган Ґеорг Коль, німецький географ, подорожуючи Україною в 1838 році, зауважив, що українці мешкають у чистих доглянутих хатах, які наче всміхаються до людини. Якщо голландці перед кожною неділею миють свої оселі, то українці ще й двічі на місяць білять їх. Тому їхні домівки виглядають схожими на чисте свіжовибілене полотно.
Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з куточків України мав і свої особливості: свої відмінності в конструкціях дахів, архітектури подвір’я, орнаментів та малюнків настінного розпису, традицій оздоблювати подвір’я та внутрішній інтер’єр.
Наведемо приклади побудови осель у деяких регіонах України.
Поділля
На Поділлі житлові будівлі вирізнялися мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут застосовували глину та солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней. Мешканці басейну Дністра, на території між річками Збруч і Золота Липа та на покутсько-буковинському Подністров’ї, широко використовували камінь.
Наддніпрянщина
У Середній Наддніпрянщині житло було каркасне та зрубне. Дерева було небагато, тож використовували солому, очерет, лозу, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно декорували оселі. Основним типом тут була хата з житловим приміщенням, сіньми та коморою. На Черкащині, у деяких районах Київщини – з двома житловими приміщеннями й сіньми.
Бойківщина
Карпати – край, особливо цікавий багатством архітектурних форм. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди покривали соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей зі стовпчиками. За плануванням бойківські оселі відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою й сіньми. У західній частині хати дуже часто поєднувалися з господарськими приміщеннями у довжину.
Лемківщина
Класичним типом лемківського житла була “довга хата”. Так називали народне житло, в якому під одним дахом зводили житлові й господарські будівлі: хату, сіни, комору, стайню, боїще (клуню), возівню. Помешкання споруджували найчастіше зі смерекових півкругляків. На кутах в’язали вінці за допомогою “простого замка” або “риб’ячого хвоста”. Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття й червоточин, але оздоблювала його. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.
Гуцульщина
На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями й оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки). Важливим архітектурним елементом гуцульської оселі є галерея-ганок, яким хату зв’язували з усіма допоміжними приміщеннями.
Горяни славляться своєю теслярською майстерністю, вмінням надавати масиву дерева необхідної форми. Робота гуцульських майстрів відзначається надзвичайною чистотою виконання, можна сказати – артистизмом. Півкругляки зруба прирубують майже без шпаринок, впритул, так, що не доводиться щілини прокладати мохом – “мшити”.
Інколи дах покривав і обіймав хату з усіх боків, а по боках та знизу – розширювався крилами. Така форма захищала будівлю від вітру, особливо, якщо при ній були широкі притули. До речі, в деяких хатах дах спадав так низько, що майже торкався землі, залишаючи відкритим тільки фасад з маленькими вікнами і дверима. Через це здається, що вся будівля ніби виросла із землі, і сприймається як невід’ємний елемент ландшафту. Так, досить круті схили даху при дощовій погоді прискорюють стік води, що оберігає від інтенсивного промокання і гниття, сприяє його швидкому просиханню у теплу погоду.
Гражда
З-поміж усіх виділяється унікальною архітектурною формою карпатська гражда. Гражда – це садиба із замкнутим двориком, яка з її різними спорудами схожа на фортецю, адже увійти до неї можна тільки через ворота. Традиційно, у хаті не було жодного зовнішнього вікна – усі вікна виходили в закритий двір, огороджений стіною-парканом.
До комплексу гражди обов’язково входить кліть – невелика зрубна будівля, складена з того ж матеріалу, що і зруб хати. У клітях тримали харчові продукти: тут стояли шеренги бочок, бербениці з бринзою або гулянкою, діжі з борошном та зерном. Тут також зберігали дійниці, відра, корита. На клинах висіли шматки солонини, вуджене м’ясо, часник, цибуля. Гражда має браму, а біля неї хвіртку з перелазом. Брама трохи вища від огорожі, з вулиці видно тільки огорожу, дах та деякі господарські будівлі.
Відомий польський письменник, етнограф, знавець і дослідник Гуцульщини Станіслав Віценз у книзі “На високій полонині” писав: “Давні хати, так звані гражди, були завжди в якійсь мірі укріплені, оборонні”.
Їх оборонність у тому, що від самих бокових стін вибігають ще дві шеренги господарських будівель. Вони нижчі від хати, і дахи їх спадають назовні. Хата спирається боковими схилами на них, “тулить” їх до себе та бере під крило. Звідси їх назва – притули. Покрівлі тих частин господарських споруд, які прилягають до обох боків оселі, зливаються з вищим від них дахом хати в одне ціле.
Сьогодні справжні ґражди можна побачити лише у Криворівні, одна з них стоїть тут ще від 1750 року. Саме у ній у 1964 році режисер Сергій Параджанов знімав легендарний фільм “Тіні забутих предків”. Зараз це є історико-архітектурна пам’ятка. У кінці ХІХ – поч. ХХ ст. тут проживали Палій і Параска Харуки. Часто до Харуків приходили Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Гнатюк, які відпочивали у Криворівні та збирали етнографічні матеріали. З 1984 року хата-гражда стояла пусткою. У 1993 р. споруду відреставрували і через рік під час Першого світового конгресу гуцулів тут було відкрито музей.
Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона назавжди стала взірцем естетичних уподобань українців. Тому свою оселю українці часто називали “берегинею своїх душ”.
