9 квітня легенді української естради, засновнику ВІА “Смерічка” сповнилося 80!
“Ми всі зустрілися у потрібний час у потрібному місці: Володя Івасюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Алла Дутковська і я” (Левко Дутковський)
Його без перебільшення можна назвати одним із основоположників української естрадної пісні, великим Учителем, музикантом і стратегом. Саме він підхопив європейську хвилю біг-біту в далекому 1966 році у невеличкому буковинському районному містечку й перший почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп– та рок-музики з народним гуцульським, буковинським, українським мелосом і фольклором.
З всесоюзного радіо- і телеефіру зазвучала українська пісня у виконанні “Смерічки”, самодіяльного колективу Вижницького районного Будинку культури. Левко Дутковський навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Володя Івасюк теж називав його своїм учителем, перші свої твори довірив “Смерічці”. Левко Тарасович, усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні.
Вижниця. Самодіяльна “Смерічка”.
– У 1966 році створив свій колектив у Вижниці. У той час на Заході використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило зміни в стилях музичних напрямків. Змінились мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання, кількісний склад учасників гуртів. Виник новий музичний стиль біг-біт (“біт” з англійської – удар). Ще в армії створив таку солдатську групу. Демобілізувавшись, маючи музичну освіту після Мукачівського музпедучилища, прийшов на роботу до Вижницького Будинку культури. Прийняли мене спочатку методистом з хору і вокалу, а згодом почав працювати художнім керівником районного Будинку культури. Коли побачив танці під баян, подумав зробити щось цікавіше для молоді, що нудьгувала. Вирішив створити групу, яка б грала на танцях, але вже в новому стилі електронної музики біг-біт.
Зробив з телефонних навушників звукознімач для гітари. Приніс з дому невеликий двадцятиватний підсилювач, який мені подарували на “дембель” в армії. На складі Будинку культури знайшов запорошений підсилювач ТУ–50 від клубної радіопідсилюючої трансляційної станції, мікрофони МД–44 та всім відомі “металеві дзвони”, які поштові працівники монтували на телефонних стовпах для радіотрансляцій.
На початках сам грав на гітарі, клавішних ще не було. Мені доводилося самотужки робити оркестровки для танцювального репертуару та навчати музикантів-початківців гри на музичних інструментах, паралельно розучувати з ними музичні твори. Кожного навчав окремо, “кадри” черпав серед студентства місцевого училища прикладного мистецтва. Доводилося брати на себе все, бо в кого у маленькій Вижниці чи навіть у Чернівцях можна було проконсультуватись щодо нових напрямків у сучасній світовій музиці, аранжуванні, дізнатись про новини у галузі електроніки, електроінструментів чи щось інше, якщо навіть офіційно заборонялось танцювати в стилі “твіст” чи “шейк”? Саксофон і ударну установку купили в Києві, електрогітар у продажу не було. Змайстрували дві саморобні електрогітари.
Дебют відбувся на танцях 7 листопада 1966 року. Репертуар в основному був танцювальний: різні західні хіти (Елвіса Преслі, “Бітлз”, “Роллінг стоунз”, Луї Армстронга, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи… Хлопці були талановиті, ловили все на льоту. Так, трубач Валерій Бурмич один в один, співаючи “захриплим голосом”, копіював Луї Армстронга.
Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була просто шокована. Нас відразу полюбили. Ми стали кумирами. Грали у вихідні для молоді на танцях. І ось настав історичний 1967 рік. Я вирішив зробити гарний бал-маскарад. У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти розташувалися на сцені… Студент училища Анатолій Фартушняк створив новорічний вірш, але попросив змінити його так, щоб ми могли співати твір не лише 1 січня. Так народилася наша перша пісня “Сніжинки падають”, яку співав ритм–гітарист Олексій Гончарук. Успіх був феноменальний. Ми грали до 8-ої ранку. Я ж зрозумів головне: треба співати не чуже, а своє рідне, українське.
1 січня 1967 року познайомився з талановитою і красивою студенткою художнього училища Аллою Дехтяр, яка прийшла разом зі своєю подругою, учасницею ансамблю, у Будинок культури потанцювати. Пізніше Алла братиме участь у танцювальному гуртку при Будинку культури, стане першим художником-модельєром “Смерічки”, музою мого творчого життя і моєю дружиною.
Під упливом Нового року першою на думку спала назва “Ялинка”, але вона не сприймалася б улітку, і тому я вирішив назвати ансамбль “Смерічкою”, адже карпатська смерічка завжди зелена і молода. Днем народження колективу вважаємо новорічну ніч 1967-го.
Наш ансамбль “Смерічка” складався вже із оркестру електроінструментів (уперше!), тобто біг-біт-групи, жіночого вокального супроводу та солістів-вокалістів. Я кропітливо і наполегливо займався з вокалістами. Нова вокальна манера виконання і свіже трактування творів, оригінальні костюми на народній основі із сучасним кроєм, започатковані Аллою Дутковською, яскраво виділяли нас на тодішньому естрадному олімпі.
Пригадую, як наприкінці 1968 року Чернівецьке обласне телебачення вирішило зробити запис нашого хіта “Сніжинки падають”. Тоді соліст і ритм-гітарист Олексій Гончарук закінчив художнє училище та повернувся додому, і “Смерічка” почала шукати вокаліста. Валерій Васьков, який очолював танцювальний колектив “Смеречина”, сказав мені, що з армії демобілізовується учень художнього училища Василь Зінкевич, який у нього танцював, і, якщо треба буде, то він і заспіває.
Сіли ми за фортепіано, талант і наполегливість Василя вловив відразу. Пісню ми розучували довго, адже у Зінкевича не було навичок співу. Та врешті-решт поїхали в Чернівці на запис фонограми. Звукорежисер Василь Стріхович, який уже до цього експериментував з нашою електронною музикою, робив багато звукозаписів ансамблю “Смерічка”. У студії оркестр записав “мінус”. Зінкевич мав співати соло, а дівчата повинні були виконувати вокальний супровід. Василь, звісно, не маючи досвіду запису у студії, не міг заспівати так, як потрібно. Стріхович запропонував мені знайти когось іншого. Я ж відразу згадав про студента медінституту Володю Івасюка, який на танцях у Будинку офіцерів співав мою пісню “Бажання”. Володя, маючи музичну підготовку, будучи скрипалем, записав пісню за кілька дублів.
Зінкевича у той час заїв гонор. Він весь час ходив по коридору студії, щось мугикав, попросив мене, щоб йому дозволили зробити ще один дубль. Прослухали записи обох виконавців, виявили, що кожен з них має свої переваги, але у Василя пісня вийшла ніжнішою. Володя був об’єктивним і не заперечував, тим паче Зінкевич уже був нашим солістом.
Пригадую осінь 1969 року. Я проводив зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях “Смерічки” я не дозволяв, але для хлопців-курсантів робив виняток. Тож у перервах між заняттями вони тихенько сиділи у залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в “Смерічку” і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка “Незрівнянний світ краси””. Пісня була складною для соліста-початківця. Але щоденна робота над постановкою голосу, працелюбність та ентузіазм хлопця зробили свою справу. Через місяць на Чернівецькій студії телебачення Василь Стріхович записав її. Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Вступивши до Чернівецького університету, Яремчук не покидав “Смерічки”. Вечорами потягом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно. Про це Назарій написав у своїй присвяті до мого тридцятиріччя, 9 квітня 1973 року.
Частенько після пізніх репетицій він ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Не забувала про мене Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з прийдешнім 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу про її сина. На жаль, це була остання її листівка-подяка. А з Назарієм вокалом займався понад 12 років.
Володю Івасюка “Смерічка” захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в наш музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями.
Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором і поетом, доброю і щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі “Смерічкою” та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем.
У фіналі телефестивалю “Пісня–71” вперше на весь союз прозвучала “Червона рута” у виконанні солістів “Смерічки” Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і автора пісні Володимира Івасюка. А наступного року на “Пісню-72” запросили “Смерічку” з моєю піснею “Незрівнянний світ краси”, але я переконав музичну редакцію Центрального телебачення, що піснею року повинен стати “Водограй”, оскільки він був більш популярним.
На телеконкурсі “Алло, ми шукаємо таланти!” “Смерічка” перемогла з моєю піснею “Горянка” (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук). Та й як не згадати фільм “Червона рута”, де вперше з’явилася викладачка культосвітнього училища Софія Ротару. Після зйомок замдиректора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував мені разом зі “Смерічкою” та Софією Ротару перейти на професійну сцену в філармонію. Та я, порадившись з учасниками “Смерічки”, вирішив залишатися у Вижниці і підказав чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, “Червона рута”. Наприкінці 1971 року ВІА “Червона рута” із солісткою Софією Ротару, поїхали у свій перший концертний тур. Нині вважаю, що, напевно, зробив помилку, можливо, “Смерічка” з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була би неперевершеною на той час не тільки в cоюзі.
Чернівці. “Смерічка”. Професійна сцена
1 квітня 1973 року ми з Вижниці перебралися у Чернівці.
Не можу не згадати фільм естонського телебачення 1975 року під назвою “Виступає ансамбль “Смерічка” під керуванням Левка Дутковського”. У стрічці через призму пісень “Смерічки” було показано багатогранне образотворче мистецтво народних умільців Буковини і Гуцульщини. Телефільм Центральне телебачення демонструвало лише раз, а в рідній Україні його зняли з телеефіру і заборонили показувати. На щастя, естонці продали його в 16 країн світу. Після зйомок почались цькування. Нас постійно “розбирали” і критикували на партзборах, хоча ми не були членами партії. Довелося покинути філармонію і “Смерічку”. Першим того ж 1975 року пішов Василь Зінкевич і почав працювати у волинському ВІА “Світязь”. Назарій повернувся у філармонію, а я став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні.
1979 рік. Ренесанс “Смерічки”.
– “Смерічка” за ці роки втратила популярність. Назарій усе робив, щоб повернути мене в колектив. І таки вмовив. У 1979 році ми відродили ансамбль. У колектив прийшли нові музиканти. Солістами стали львів’янин Віктор Морозов та буковинець Павло Дворський. Ми знову здивували глядача новими піснями, світло-лазерним оформленням (ми його мали одними з перших у союзі). Алла Дутковська знову приємно вразила усіх оригінальними концертними костюмами. До нас повернулися всесоюзна популярність. Наприклад, в естонському Таллінні переаншлаги, концерт перед 40-тисячною публікою на Співочому полі й у цей же ж день – концерт у Палаці спорту, де яблуку ніде впасти. У Львові – більше 50 концертів, три щоденно, побиті вхідні скляні двері обласної філармонії… У білоруському Гомелі після виступу на стадіоні військові підрозділи оточили автобус зі “Смерічкою”, щоб артистів не розчавили фани. Супераншлаги у Палаці спорту Мінська – два концерти щодня.
Надто важко було в ті часи пройти щаблі слави. Популярними в ті часи могли бути тільки леонід ілліч брежнєв і комуністична партія, а не “Смерічка”.
За вказівкою ЦК Компартії України відбулися закриті партійні збори на телебаченні, мене звинувачували у “націоналізмі”. Почалось цькування “Смерічки”, і доля “нєуправляємова” та безпартійного Дутковського була вирішена. 1982 року покинув свій колектив назавжди.
“Якби нас не розбили поодинці: мене, Назарія, Василя – ми б зробили набагато більше”.
Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали.
Назар до “Смерічки” хоч співав у хорі, а Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, – яскравий приклад для всіх співаків у працелюбності для самоутвердження. Найбільшою насолодою для мене було – спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму “Смерічки” захоплено і щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач…
Звання заслуженого артиста отримав пізніше від своїх учнів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І народним став набагато пізніше від них. Нагороди і регалії мене ніколи не цікавили.
Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Назарія Яремчука, Володі Івасюка… Їх не замінить ніхто. Як ніхто не замінить дуету Яремчук-Зінкевич. Те, що колись творив, – уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і… моя та наша “Смерічка”.
Я народився і все життя прожив дитиною війни, навіть у найстрашнішому сні не міг би ніколи собі уявити, що ще стану й дідом війни! Надто дорогою ціною нам дається свобода і незалежність. З Господньою допомогою вистоїмо. Переможемо! Відбудуємо!!! Слава нашим героїчним захисникам! Слава моєму героїчному народові!
Фото з родинного архіву Левка Дутковського.
Михайло Маслій
