Війна в Україні триває. Навіть зараз, коли перед очима цей текст, хтось зігріває свої порепані долоні теплом окопної свічки, виносить побратима на раменах із земного пекла, перебуває у смертельних перегонах із ворожими кулями чи у сховищі читає дитині казки, сюжети яких миттєво подорослішали. А хтось у ці хвилини переходить межу між життям і смертю. Таку тонку межу, мов серпанок туману чи хмарка яблуневого цвіту із рожевою облямівкою на пелюстках. Віддає життя, що так тісно переплетене із долями близьких: батьків, коханих, друзів, побратимів, однокласників чи сусідів. Ба більше, навіть перехожих, із якими колись зустрічались їхні погляди.
Нехай і мимоволі.
Наші Герої дивляться на нас із біл-бордів, які бачиш проїжджаючи метушливими автошляхами. Їхні очі б’ються, мов пташки в ожиновім кущі, мерехтять бурштиновими й смарагдовими відблисками, торкаються наших сердець ледь вловимим сумом. І не залишають місця для байдужості.
Та, якщо кольорова палітра світлин всеохопно передає застиглі поміж часом настрої, то чорно-біла – сутність. Вона, мов Х-промені Івана Пулюя, оприявнює атомно-молекулярний рівень сердець героїв. Демонструє, що кожен та кожна із них – окремий Всесвіт.
Художниця Ірина Чмелик зображає якраз такі портрети: чесні, невимовно щирі та глибокі. До експозиції виставки “Звитяжці” увійшли роботи, де філігранно тонко зображено бійців та медиків, які загинули під час російсько-української війни, а також герої Революції гідності.
Мисткиня розповіла, що ці графічні портрети як квіти у кітелях героїв. А ще – пам’ять для рідних, яку вже не вдасться ніколи перекрутити на свій лад нашим ворогам. Бо вона стугонить із братських могил передсмертними зойками, болить кольором товчених вишень пролитої крові невинних людей.
Художниця поділилася, як виникла ідея створення таких портретів, які їх неочевидні сенси та чому так важливо мати силу перетнутися поглядами із ними:
– Для мене війна почалася із 2014 року. Мене, звісно, найбільше вразили події Майдану, розстріл Небесної Сотні. Це було дуже драматично, а потім це переросло в окупацію Криму, Донбасу. Відповідно, коли ми кожен день почали чути й бачити те, що гинуть наші хлопці й дівчата на Сході – це мене вражало. Вражали їхні історії, хотілося плакати… Та водночас хотілося, щоб ці люди залишалися у пам’яті. Не тільки рідних і близьких, але й сторонніх. Тому я розпочала малювати портрети героїв. Вони були поодинокими, але десь я проживала біль, розпач, сум цієї втрати. Водночас заспокоювалась навіть тим, що для мене ця людина була розумінням чогось вищого: що вона прийшла у світ із певною місією. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф, то з перших днів ми бачили десятки й сотні смертей таких людей. І хоч як не було складно, я взялася малювати. Спершу просто, щоби передати риси обличчя, типаж, очі, посмішку людини, яка втратила найцінніше – життя. І чим більше цих історій я бачила, тим більше вони боліли, вражали й продовжують боліти.
– Мені ваші роботи перегукуються зі сакральним мистецтвом. Єдина відмінність: коли дивишся на ікону, то відчувається лейтмотив недосяжності. Ці портрети навпаки, немов місток між тобою і героями. Дивишся і наче перебуваєш у діалозі з ними, є вкраплення щирості та радості контакту. Як вдалося закодувати такий підтекст?
– Це передовсім інтуїція, яку я не можу пояснити чи передати словами. Я заглядаю в очі цієї людини, навіть мені незнайомої, і бачу її внутрішній світ. За нею стоять близькі, родина, діти, молода дружина, мама, батько, брат, сестра. І потім я часто аналізую саму історію, не тільки смерті, а й життя. І переконуюся, що таке життя – справжній подвиг. Серед моїх героїв є люди, яким вісімнадцять-дев’ятнадцять років, Тарас Стахів зокрема. Молоді сильні хлопці чи такі ж вишукані дівчата, які були змушені взяти до рук зброю, медичну валізу й рятувати життя. І рятуючи когось – вони гинули: як Євгенія Семененко, Сабіна Галицька. Є люди, яким п’ятдесят- шістдесят років: тобто, це людина із досвідом, яка б мала тримати на руках своїх онуків, розповідати їм казки. Це мене спонукає до того, що ці історії мають бути прочитані, показані, розказані. Я вбачаю свою роль у тому, щоб люди дізнавалися більше про такі історії.
– Що вас особисто, як мисткиню, найбільше вражає у цих портретах?
– Важливо, аби люди усвідомлювали ту вартість, якою дається перемога. Так вона буде: питання, якою ціною та чи зможемо зберегти пам’ять. Якщо подивитися на мої роботи, то найбільше мене вражає, що люди зовсім не військових професій, зокрема художники, музиканти, айтівці, вчителі, вихователі, науковці, професори, спортсмени, беруть до рук зброю. Щоб захистити нас! Вони цілком розуміють, що за незалежність треба боротися, тому в перші дні стали до борні. Багато із наших героїв поверталися з-за кордону, прийшли до військкоматів, записалися добровольцями. І це викликає захоплення, адже більшість з них не мали військового досвіду, але йшли із конкретним усвідомленням: потрібно захищати Батьківщину. Наших героїв не зупиняють навіть поранення. Після них вони намагаються якомога швидше повернутися до побратимів. Тому що передовсім бачать себе захисниками, а вже потім батьками, чоловіками тощо. І це не може не зворушувати й спонукає до належного їх вшановування. Можливо, згодом рани бодай трохи загояться, та працювати над пам’яттю потрібно вже зараз, об’єднати людей різних творчих професій над цією ідеєю.
Так, до слова, відкриття виставки “Звитяжці” супроводжувала проза письменниці Ольги Деркачової та поезія Богдана Томенчука. Синергія слів і художніх образів перетворювала душі глядачів на оголені дроти під час проходження електричного струму:
“Ще так багато всього треба буде зробити після війни – засадити урвища пам’яттю, навчитися засинати під звуки грози й переможних салютів, не втаврувати біль на шкіру, заселити забутий палац квітами й тупотом рідних ноженят…Не загуби мене, коли переможеш, відбудуєш храми, засипеш окопи й садитимеш сади…”, – торкають слова пані Ольги.
А відгомоном над ними – поезія Богдана Томенчука:
“Ми знаєм, що нині стоїть на кону.
Про що наша клятва й молитва…
Не ми починали цю вашу війну,
Та мусим ставати до битви…
Ми знаєм: когось принесуть на щитах,
Погасне судьба за судьбою.
Та знаємо також: Вітчизна свята
Нікому не буде рабою…”.
Клікнувши на qr-код нижче, ви маєте змогу переглянути портрети загиблих захисників, представлені в експозиції виставки “Звитяжці”. Та варто зауважити, що їх періодично поповнюють новими роботами. Так, приміром, уже опісля презентації з’явився портрет Володимира Головатого, який загинув 13 квітня 2022 року в бою на Сході України, Дмитра Коцюбайла, відомого як “Да Вінчі”, 42-річного кулеметника Івана Прокіпчина з позивним “Троян” та інших.
Примітка до qr-коду:
Автор пісні: Гліб Бабіч
Аранжування: “KOZAK SYSTEM”.
Портрети героїв: Ірина Чмелик.
Анімація та монтаж: Ярина Чмелик.
Програма для монтажу і анімації: KINEMASTER.
Програма для малювання: IBIS PAINT X.
Тетяна Нємцева
болехівчанка, фотографиня, поетеса та краєзнавиця
