Своєю візією переможного дня народна артистка, Герой України Ада Роговцева поділилася після творчого вечора у Мукачеві. Ада Миколаївна разом із донькою та онуком активно волонтерять ще з початку війни в 2014 році. Нині акторка їздить країною, щоб підтримати своїх глядачів. Часом у містах її розмову з публікою перериває повітряна тривога. Виступати зі сцени в таких умовах надзвичайно складно, але вона продовжує виходити до людей знову і знову. Це, зокрема, ще один її внесок у перемогу України. У ту перемогу, на яку артистка щиро чекає, як і вся країна. І щоразу зі сцени лунають її слова: “Обіцяю вам, що доживу до Перемоги!”.
Вони мені всі, як рідні діти
– У вас вдома справді організувався такий волонтерський пункт, де хлопці із ТрО чи ЗСУ можуть попрати, виспатися і поїсти теплого супу?
– Звісно! Моя донька Катя з початком війни відкрила координаційний волонтерський центр у Києві, там у хлопців вишколи, різна робота. А до нас вони приходять перепочити. Ми їх годуємо. Вони ходять до нас митися – по 25 чоловік. Я особисто їм перу, сушу та віддаю потім сухі речі. Часто переплутую труси та шкарпетки (сміється) – вони потім перебирають, шукають, де чиє. А головне, що я їм даю – це те, що коли вони йдуть від мене на свою звитяжну роботу, я їх обіймаю, хрещу і благословляю в дорогу.
– Як мама?
– Так. Як мама. Вони всі мені, як рідні.
– Знаєте їх усіх на ім’я, запам’ятовуєте?
– Ні, це неможливо – їх дуже багато.
– Та ідея з перемогою, шампанським та балконом – ваша?
– Їхня! То хлопці мені таке сказали! Знаєш, було 8 березня, вони мені нанесли квітів та шампанського, я склала то все на балконі. А вони й кажуть, мовляв, добре, тримайте там, а коли настане Перемога, ми зберемося усі тут у дворі, ви махатимете нам з балкона, а ми аплодуватимемо, кричатимемо “Слава Україні!”, обливатимемось шампанським і будемо святкувати.
Часи такі, що хочеться бути вкупочці
– Знаєте, багато хто, прокидаючись зранку, каже: ми на день ближче до перемоги. Ви як відчуваєте – близько до неї?
– Не знаю. Ніхто не знає. На превеликий жаль, цього падлюку ніхто не може розкусити. Зрозуміти, де межа його підлості. І чим це все закінчиться. І коли. Єдине, що зрозуміло: усім нам треба набратися мужності і працювати.
– Ви окупацію пережили в Києві: діти не вмовляли вас, не спробували вивезти кудись на захід України чи в Європу?
– Та куди ж я поїду, як вони тут лишаються, ну? Це неможливо! Вони навіть не намагалися мене вмовляти, та й хто б їх слухав! От на що сердита, то через те, що вони мене із села забрали – бо я б там щось навколо хати робила. То під Борисполем, оте село, де моя хата, і в часи окупації це було небезпечно. Але це й на краще, бо в такі часи хочеться всім разом бути, вкупочці.
Ту війну не пам’ятаю, але жах у дитячих очах впізнаю.
– На творчому вечорі ви казали, що Друга світова вас із батьками застала в Одесі, вам було 4 роки, а потім була евакуація – і ви опинилися в Глухові… Порівнювали ту війну і цю?
– Не можу порівняти, бо я тоді була маленька. Єдине, знаю: жах, який світиться в очах малого (правнука – ред.), і той свій дитячий жах – я впізнаю. Людина так створена, що вона боїться смерті. А смерть весь час поруч ходить. Учора вбили брата командира мого онука із 95 бригади. На початку війни вбили нашого хлопчика Пашу Лі. Він грав у наших виставах “Соломон у спідниці” та “Будьте, як вдома”, у “Соломоні” у нього була головна роль. Його вбили в Ірпені на третій день війни…
Як триматися? Просто тримайся – і все!
– Адо Миколаївно, коли ви вперше заплакали на цій війні?
– От коли дізналися, що Пашу вбили. Наш хлопчик… Я дуже плакала. Ми попрощалися в Києві – там була громадська панахида. Коли його везли додому і від Яремчі до Ворохти люди на колінах зустрічали його труну… Я там виплакала очі тоді.
Ну і щоразу плачеш, коли ти чуєш, як дівчинці відірвало ноги, вибило очі, як дитинці відбили пальчика – а воно ще тільки місячне немовля. Ну як не плакати?! Хоч би як сильно ти стискав зуби – серце все одно заходиться.
– Які у вас методи?
– Щоб триматися? Жодних! Тримайся – і все. Я тобі скажу словами Лесі Українки. “А де це сказано, в яких небесних книжках – що я маю бути щасливою?” Розумієш, коли ти знаєш багато прикладів, такі страшні долі, випробування, які пройшла людина, котрій ти повністю довіряєш, розчиняєшся в ній – як я в Лесі – і вона таке каже… Словом, ти не маєш права не триматися!
– Іншими словами, триматися можна, до прикладу, за Лесю?
– Абсолютно! У Лесі можна черпати все. От просто – все! І мужність, і силу людську.
Їхня межа – атом. Але це вже замежжя
– У вас, людини, що мала багато тісних культурних зв’язків із росією, теж гнів?
– Тільки гнів і прокльони! Більш нічого. У мене ж не просто зв’язки. Я там працювала 60 років. Був час, коли мене в росії любили більше, ніж в Україні. Шанували, любили, все-все було! Але так, як вони ставляться до мого народу, до моєї культури, до моєї історії, моєї землі – я пробачити не можу. Нікому. Жодному з них! Ну, крім Лії Ахеджакової (Сміється).
– Багато разів із початку повномасштабної війни звучало про межу, точку неповернення. Спочатку це була Буча. Потім Краматорський вокзал. Маріуполь…
– У мене межа була 2014 рік. Я ж усі ці роки була там, на передовій, в окопах. Всі ці роки, постійно. Я знаю, про що кажу. Із 14-го року я ховаю рідних мені людей, українців. Я вмираю разом з ними. Тому для мене ця війна – продовження тієї. Через те я навіть не пам’ятаю перших днів.
– У росіян є межа зла, яке вони готові заподіяти?
– Є, і вони її постійно вказують. Атом. Хоча, знаєш, це вже не межа, це замежжя.
– Багато хто каже, що не наважаться, вони ж, мовляв, теж хочуть жити?
– Ти знаєш, от є маніяк. Він ріже дитину, ґвалтує, а потім спокійно вертається додому до своїх дітей, до жінки, іде на роботу. А наступного разу знову бере хлопчика або дівчинку – і ґвалтує та ріже. Його можна зупинити, тільки вбивши. Отак і тут. Це все – як хвороба маніяка
Грати зараз вистави російською – язик не повертається
– Ви на сцені сказали, що не повертається язик зараз грати вистави російською мовою. Свої із репертуару перекладаєте потроху – важко, скажіть?
– Важко в тому сенсі, що все ж уже завчене і треба переучувати. Інша мова — інша побудова фраз, інша фонетика і мелодика. Це велика робота і над цим треба працювати. Але що ж – такий час. Значить, треба робити новий репертуар українською мовою. І от цьому директору Мукачівського театру Юркові (Юрій Глеба, директор Мукачівського драмтеатру, який раніше був театром російської драми – ред.) – я йому просто вклоняюся до землі, бо він взяв театр російської драми і зробив у ньому український репертуар. Це правильно.
Розмовляла Тетяна Когутич, Ужгород
