Учасники легендарного гурту отримали з рук президента України престижну відзнаку, зберігають пам’ять про свого харизматичного лідера та обіцяють видати до кінця року добірку нових пісень.
Богдан Бондаренко
Їх поява на українській сцені викликала свого часу ефект бомби. До “Братів Гадюкіних” ніхто так і про таке не співав. Драйвово, іронічно, ще й мовою, якою говорила тогочасна молодь. Старші люди хапались за голову (“йой, ви чули?”), а їхні діти були в захваті (“вау, це просто кайф!”). Нарешті і у нас з’явились справжні рок-зірки. На противагу заїжджим…
Не дивно, що Сергій Кузьмінський та його музиканти збирали багатотисячні зали. Не тільки в Західній Україні, де їх обожнювали і “зчитували” сленг, яким було написано тексти, а й в інших регіонах та столиці. Шлях підкорення останньої був непростим, але Київ також упав під натиском зухвалих хлопців з Бандерштату.
Коли учасники “Океану Ельзи”, “Антитіл” чи “ТіКу” ще пішки ходили під стіл, хіти “Братів Гадюкіних” лунали на радіо, телебаченні, а головне – з вікон студентських гуртожитків. Вони швидко завоювали “народну любов”, а ось із офіційним визнанням виявилось складніше. Щойно тепер, 2026 року, членів культового гурту президент відзначив званням “Національна легенда України”.
ЗАПИСАЛИ АЛЬБОМ ЗА ТРИ ГОДИНИ
… 1992 рік. Листопад. Львів. Я сиджу на кухні продюсерки “гадів” Олени Мархасьової. На столі – ароматний чай і щось смачненьке. Під столом – такса, що не дає спокою моїм шнуркам. Але мені не до них, адже слухаю “Кузю” (тобто Сергія Кузьмінського), який повернувся з європейського туру. Разом з іншими лауреатами “Червоної рути” вони виступали у Чехословаччині, Німеччині, Бельгії, Франції та Польщі. У ті часи це звучало, як щось неймовірне.
Фронтмен групи (сонячних окулярів він не знімав навіть у приміщенні) каже, що такий потужний десант сучасних музикантів з України вперше виступав у Європі; зазначає, що з восьми концертів найкращий був у Брюсселі; ділиться враженнями від відвідин у Парижі могили одного зі своїх кумирів – Джима Моррісона; не приховує, що через брак кишенькових грошей у вільний час грав на вулицях Мюнхена; сміється, згадуючи, як на зворотньому шляху відстав від автобуса та потрапив у поле зору поліції… Остання пригода була розписана в усіх деталях – ніби для “кримінальної хроніки” в якійсь газеті.
Тоді, на початку дев’яностих років , “Брати Гадюкіни” були на піку своєї популярності. Вони записали два альбоми – “Всьо чотко!” і “Ми – хлопці з Бандерштату”, видавши на-гора обойму шлягерів. Від “Наркоманів на городі” й “Ой, лихо!” до “Сорок пачок “Верховини”. І якщо чимало їхніх колег все ще грали у підвалах (вічний андерграунд), то Кузьмінському пощастило набагато більше. Вони – нечувана річ – мали продюсера!
“Уперше я почула Сергія у Клубі творчої молоді, де збиралась тоді богемна тусовка, – розповідає Ukrainian People Олена Мархасьова. – Через жахливий звук, зрозуміти слова пісень було важкувато. Проте мені врізався у пам’ять один рядок: “Приїдь до мене у Мостиська, кучеряве дівчисько. Третя хата від моста – моя адреса дуже проста…” (Усміхається). Після концерту “Кузя” дав мені демо-касету, яку вони записали в підвалі. Вдома я її прослухала й мені сподобалося”.
Олена Мархасьова, художниця за освітою, до того ніколи не мала справи з шоу-бізнесом. Проте відрізнялась активністю, креативністю і “чуйкою” на талановитих людей. Тож при підтримці друзів, які всіляко підбадьорювали (“це не настільки складно, як тобі здається”), вирішила заопікуватися “Братами Гадюкіними”. Перше, що треба було зробити, це, звичайно, якісно записати альбом гурту. Цю місію взяв на себе звукорежисер і аранжувальник Володимир Бебешко.
“Мені достатньо було почути пісню “Чуваки, всьо чотко!”, щоб погодитись, – каже Ukrainian People тодішній чоловік Сестрички Віки. – Магнітофон був двоканальний, тому довелося одразу записувати всі інструменти. До того ж я допоміг хлопцям та грав на клавішах. Спочатку, правда, справа йшла не дуже. Коли ж я послав хлопців за вином, ми добре собі випили – і все пішло, як по маслу. Записали альбом за три години!”
Опісля збірку з дванадцяти пісень треба було розтиражувати та пустити “в маси”. Що продюсерка і зробила, поширивши пісні серед студентів, творчої молоді й просто знайомих. Ті давали переписати альбом своїм знайомим (“на, послухай?”) і пішло-поїхало. Невдовзі про “Братів Гадюкіних”, яких наразі не помічали ні радіо, ні телебачення, знала вся тусовка. Їх стали запрошувати на різні фестивалі. Вінцем участі в таких заходах була друга премія на “Червоній руті-89” у Чернівцях. Нарешті країна знала своїх героїв в обличчя!
ШІСТЬ ДНІВ – ДВАНАДЦЯТЬ КОНЦЕРТІВ
Відома фраза “одного ранку вони прокинулись знаменитими” – це про Сергія Кузьмінського та інших учасників гурту. В ті роки вони, що називається, жили на валізах. Телефон продюсерки обривали охочі запросити до себе новоспеченх зірок. І якщо заїжджі гастролери (читай російські) не всюди й не завжди могли зібрати повний зал, то “Брати Гадюкіни” – навпаки.
“Пам’ятаю, що в Івано-Франківську протягом шести днів підряд ми мали дванадцять концертів, – ділиться з Ukrainian People гітарист Андрій Партика. – До того ж всі з аншлагами. Тоді мої батьки заробляли десь 150 рублів на місяць, а я – тисячу чотириста. Щоправда, частину з них потім вирахували за борги. (Усміхається). Нічого з тих грошей я не відкладав. Безтурботна молодість!”
Звичайно, мені доводилося бувати на виступах “гадів”. Щоразу це була вибухова суміш музики (справжній рок-н-рол з українським акцентом), емоцій, жартів та імпровізації. Вони не використовували дорогого світла (про лазерне шоу й не йшлося) чи піротехніки, якими нині люблять бавитися їхні молодші колеги, але панувала якась особлива атмосфера. Завжди було цікаво, хто із хлопців та що утне…
“Пригадую, ми відпрацювали півторагодинний концерт, після чого публіка просить заспівати на біс, – мовить Ukrainian People бек-вокалістка Юлія Донченко. – Сергій, який мав класний настрій, виконує одну річ, другу, третю… Тобто його “несе” співати далі. Але тут не витримує барабанщик “Лузя” й каже у мікрофон: “Кузя” завершуй, я хочу в туалет”. (Сміється). Ми всі були шоковані. Як і глядачі”.
Їх часто критикували за суржик. Мовляв, паплюжить рідну мову, “гади”! Як і за зміст пісень, але… Якби вони були інакшими, то, мабуть, не були б самі собою. Ну, а “правильних” ансамблів на тодішній естраді, до яких у чиновників від культури не виникало жодних питань, не бракувало й без “братів”. Вони ж були, наче цвях у табуретці, на якій спокійно не всидиш…
“Тексти Сергія Кузьмінського дуже “прикольні” та дотепні, – ділиться з Ukrainian People вокалістка Саша Бєліна, яка тоді співала у групі “Перше причастя”. – Взагалі хлопці мали свій стиль, який можна окреслити як суміш рок-н-ролу і панку. Потім цією стежки пійшли й деякі інші гурти. До речі, не можна не відзначити, що у “Братах Гадюкіних” усі музиканти грали дуже професіонально. То не була самодіяльнсть! У поєднанні з сучасними на той момент текстами це справило ефект бомби”.
ДЕМОНИ, ЩО ТЕРЗАЛИ ЗІРКУ
Звідки ж знав усе (чи майже все) про “темний бік” нашого життя Сергій Кузьмінський? Ясна річ, що не з книжок класиків, радянських фільмів та чужих розповідей! Насправді він сам пройшов через ті випробування.
“Співак був засуджений на три роки, – говорить Ukrainian People автор книги “Всьо чотко!” Юрій Рокецький. – Тривалий час перебував у львівському СІЗО, а потім його відправили до тюрми на Харківщину. Увесь термін “Кузя” не відсидів і через два з половиною роки був звільнений. На волю вийшов улітку 1987 року”.
Обдарований випускник музичної школи по класу фортепіано ще у підлітковому віці захопився “забороненими речовинами”. Коли це сталося вперше й хто був тим змієм-спокусником, який простягнув перший “косячок”, хтозна, але ця хвороблива залежність тягнулась за Сергієм Кузьмінським чи не все життя. Публіка, котра приходила на концерти, навіть не підозрювала, які демони терзають зірку…
“Кузя” коловся, до того ж весь час, – зазначає Олена Мархасьова. – Через це було зірвано дуже багато концертів. Навіть важко полічити їх кількість! Мені щоразу доводилося розраховуватися з організаторами. Я не раз хотіла полишити групу, але Сергій приходив, сідав на підлогу та просив не кидати його… Врешті-решт я домовилася про лікування за кордоном. Спочатку посольство відмовило у візі, але потім усе вдалося залагодити”.
Три місяці музикант провів у Бельгії, а, повернувшись з рехабу в Україну, засів за новий – третій – альбом. Точніше долучився до хлопців, які за відсутності фронтмена не сиділи склавши руки. Тоді, 1994 року, записали “Було не любити”. Крім цієї композиції, до збірки увійшли такі хіти, як “Карпати знову програли в футбол”, “Жовті стрічки”, “Файне місто Тернопіль” та ще декілька треків. У “Братів Гадюкіних” ніби відкрилось друге дихання.
“Я думаю, що найкращі пісні були написані не під впливом наркотиків, – каже Андрій Партика. – Якщо альбом “Ми – хлопці з Бандерштату” більш депресивний (хоча там є якесь просвітлення), то “Всьо чотко!” і “Було не любити” з’явились, коли “Кузя” був відносно “чистий”. Перший раз – бо тільки вийшов із “зони”, а третій – бо повернувся з відновлення у Бельгії”.
Проте радість виявилась недовгою. Сергій Кузьмінський згодом знову взявся за старе. І незабаром дороги Мархасьової, яку в кращі часи учасники гурту називали не інакше, як мамою Оленою, розійшлися. Музиканти намагались самі дати собі раду, але… Уже не було кому підстелити їм соломки чи забрати з дороги граблі.
“Якось ми приїхали виступати у Новояворіськ на старому облізлому ЛАЗі, на якому було написано “Брати Гадюкіни”. На той концерт продали сім квитків. Пам’ятаю, що підтримати нас прийшов “Скрябін” і танцював у порожньому залі. Тоді з нами розрахувалися кількома мішками цукру”, – мовить з гіркотою в голосі Андрій Партика, який невдовзі полишив команду.
Уславлений гурт не один раз змінював свій склад. Так я нарахував двадцять музикантів, що в різний час були членами колективу. Хтось витримав більше, хтось – менше. Хтось зробив більший вклад у творчість, хтось – менший. Востаннє ж голос Сергія Кузьмінського звучить на четвертому альбомі, що називається “Щасливої дороги!” Слова виявились пророчими: головний “гад” згодом здав свій пост біля мікрофона…
“ВОНА ЗАКОХАЛАСЬ У НЬОГО ШАЛЕНО”
У репертуарі колективу були не тільки хуліганські, а й ліричні пісні. Можна згадати хоча б “Арівідерчі, Рома”, “Жовті стрічки”, “Роксолана”. Звісно, їх автору теж було не чуже “світле й чисте” почуття. У серце зірки час від часу влучали стріли амура.
“Офіційно “Кузя” був одружений тільки один раз, – ділиться біограф лідера “Братів Гадюкіних” Юрій Рокецький. – 1982 року він оформив стосунки з художницею Оксаною. Потім були цивільні шлюби: з танцівницею Тетяною та бек-вокалісткою гурту Лілею. Мав Кузьмінськийй роман і з Міркою, яка опікувалась його лікуванням у Бельгії…”
“Вона закохалася у нього шалено, – розповідає Олена Мархасьова. – Сергій казав мені, що навіть пропонувала залишитися за кордоном та одружитися, але він відмовився. На запитання “чому”, відповів: “Я у неволі не розмножуюсь”. (Сміється). Ой, він любив жартувати, і ці жарти ніколи не були тупими… Можливо, тому його дуже любили жінки. Хоча він сам ні за ким не бігав. Активність зазвичай проявляли представниці протилежної статі”.
Останнє кохання харизматичного музиканта звали Настя. Вона була молода, симпатична і цікава. Можливо, пара будувала якісь плани на майбутнє. Втім, їм не судилося здійснитися. 2009 року у Кузьмінського виявили онкологію. До того ж – горла!
“Кузя” тоталько курив, – пригадує Андрій Партика. – Він міг у кімнаті, що мала сім квадратних метрів, надиміти, як у старому радянському чоловічому туалеті. Там можна було, як мовиться, повішати сокиру. (Усміхається). Не знаю, чому в нього не було якоїсь мотивації дбати про здоров’я…”
Кажуть, співак панічно боявся лікарень та людей у білих халатах. Завжди оминав їх десятою дорогою й не могло бути мови піти здати якісь аналізи чи провести обстеження. Те, що з організмом щось не так, він зрозумів задовго до трагедії. Та все ж звернувся за допомогою, коли став почуватись геть кепсько.
“Лікар сказав, що вже дуже пізно, бо це була, здається, четверта стадія, – зітхає Юрій Рокецький. – На жаль, врятувати його київські медики не змогли. Хоча, якщо бути точним, Сергій Кузьмінський помер не від онкології, а від гепатиту. Його печінка дала збій. Тобто одна хвороба спровокувала смерть від іншої…”
46-річного фронтмена “Братів Гадюкіних”, який “вернувся домів” у труні, поховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Місце спочинку зірки дуже контрастує з іншими могилами. Не тільки польським чи австрійськими, а й новітніх часів. Проходячи повз, ви неодмінно звернете увагу.
“Було декілька варіантів пам’ятника, – говорить Ukrainian People басист Ігор Мельничук. – Дехто пропонував статуї ангелів, але то трохи не наша історія. У підсумку Олексій Золотарьов зробив прекрасний, такий сучасний і, можливо, дещо футуристичний, пам’ятник. Спереду – як дзеркало, а ззаду – як іржа. Мені здається, вийшло дуже концептуально… Коли буваю у Львові, звичайно, приходжу на могилу “Кузі”.
УСМІШКА ЛЕГЕНДИ
Через чотири роки після смерті свого засновника гурт несподівано “постав із попелу”. Попри періодичну турбулентність, “Брати Гадюкіни” не зникли з рок-мапи України. Хоча вони то збиралися разом (навіть записали два диски – “Made in Ukraine” та “Сміх і гріх”), то знову розбігались кожен по своїх кутках. Остання пауза тривала два роки і, на радість фанів, завершилася.
Цієї осені культовий колектив повернувся на велику сцену, виступивши у Львові з новим вокалістом – 41-літнім Костянтином Дунцем – на фестивалі поп-культури дев’яностих і нульових років “Покоління” та оголосивши про запланований тур. Більше того – музиканти тепер чаклують у студії над новим альбомом, частину треків якого обіцяють представити до кінця цього року.
Інтерес до творчості “гадів” підігріло і присвоєння їм звання “Національна легенда України”. Сергію Кузьмінському – посмертно, а його “побратимам” – очно. Урочиста церемонія відбулася на найвищому рівні (“парадом” керував Президент України Володимир Зеленський), і серед поважних колег енергійні рокери неабияк виділялися. Вони не звикли отримувати якісь офіційні відзнаки. Тим паче – з рук президента…
“Думаю, Сергій спостерігав за цим усім десь із хмаринки і з його уст не сходила усмішка, – каже Ukrainian People клавішник Павло Крахмальов. – Ну, а команда, яку він започаткував тридцять вісім років тому, живе та працює досі, й на її концерти приходить сьогодні три покоління глядачів. Вважаю, присутній на наших виступах і “Кузя”. Просто його ніхто не бачить…”
Тим часом оголошено про підготовку до зйомок художнього фільму про Сергія Кузьмінського і “Братів Гадюкіних”. Наші кіношники нарешті вирішили зробити байопік про легендарний (тепер уже офіційно) гурт. Режисер обіцяє, що там буде все: від дитинства співака і “Червоної рути” (щоправда, стадіону “Буковина”, де він відбувався, уже немає) до добірного гумору та шалених пригод. Одне слово, sex, drugs & rock-n-roll!
