24 жовтня засновнику “Соколів”, який вивів із мовчання на велику сцену заборонену спадщину УПА та січових стрільців — ту, яку десятки літ боялися співати, — сповнилося б 80…
Михайло Маслій
Засновник і духовний батько гурту “Соколи” прожив так, що його біографія вплелася в долю цілого народу. На зламі 1980–1990-х, коли радянська імперія ще трималася на плаву, але вже тріщала по швах, цензура почала слабшати. Проте не настільки, щоб дозволити вголос згадувати про УПА та Українських січових стрільців. Ця сторінка історії залишалася випаленою, обпеченою та табуйованою навіть у приватних розмовах.
І саме тоді “Соколи” зробили те, на що інші не наважувалися: вивели повстанську та стрілецьку пісню з підпілля на площі, у великі концертні зали та в радіоефіри. Завдяки безкомпромісності Михайла Мацялка ці пісні перестали бути забороненими. “Соколи” навчили незалежну країну співати повстанську пісню на повний голос, без страху й напівтонів.
З ім’ям Мацялка пов’язана поява на професійній сцені й таких справжніх самородків, як його молодший брат Іван та Марія Шалайкевич. Михайло не лише розгледів у них Господній дар, а й допоміг зробити перші впевнені кроки. Глядачі слухали їх, затамувавши подих — наче на Службі Божій у церкві.
“Зріст людини вимірюється не від п’ят до маківки голови, а від голови до неба, — стверджував Михайло Мацялко. — І вочевидь, українці гідні називатися великою нацією, коли 1989 року на хвилі нашого духовного відродження Господь благословив появу самобутнього, плоть від плоті народного, глибинного за формою і змістом музично-пісенного гурту “Соколи”.
Музика з розпеченої ринви
Рід Мацялків зазнав усіх ударів радянського молота: дід Михайла, Іван, був січовим стрільцем, батькову родину практично повністю виселили до Воркути, а материну — до Красноярського краю. У подружжя Анни та Олекси Мацялків народилося троє синів. Найстаршим був Василь, середульщим – Михайло, а наймолодшим —Іван, якого назвали на честь діда-стрільця.
Згадувалася Михасеві отака сімейна картинка: приніс батько акордеон, поставив на стілець і кивнув головою, мовляв, бери, сину, вчися. А той засилив на ліве і праве плече паси, розтягнув міх, а пальці, як дрібен дощ по розпеченій сонцем ринві, гулко побігли по чорно-білих східцях – полилася мелодія. Дивувалися всі, хто те бачив і чув: як то так, ні дня, ні години не вчитися, а вже вміти? “Звідки то взялося у мені те грання, ота незбагненна любов до гри на акордеоні. Не сміймося, але я бачив людей з дипломами консерваторії, а грати, у моєму розумінні, так і не вміють”, – через роки розмірковував хлопець.
“Батьки братів Мацялків співали в церковному хорі, жили дружно, ростили дітей в мирі, злагоді й любові під крилом Господнім. Коли Михайлик виростав, як на дріжджах, на маминих-татових співанках, потягнувся до музики, то вже ніхто не смів перечити, аби навчався грати на акордеоні. Восьмилітній учасник обласного огляду-конкурсу юних талантів ступив на сцену Львівського оперного театру. Може, саме з того дня і проріс колосок мистецького обдарування Михайла Мацялка? Може…” – писав академік Володимир Качкан у книзі “Хлопці, як “Соколи”.
Найстаршого з братів Мацялків на все життя звабила техніка, Василь працював у Львові інженером-механіком обчислювальної станції. А молодші обрали музику. Михайло ще дев’ятилітнім ходив з татом грати на весілля. Попри очевидне покликання, у 1972 році він закінчив факультет іноземних мов Дрогобицького педінституту — англійська давалася йому легко. Увесь цей час він залишався ангелом-охоронцем для молодшого брата Івана, який буквально зріс на його руках. Вже з роками Івана знатимуть як співака, а ще він був прекрасним скрипалем, адже навчався гри на своєму улюбленому інструменті в районній музичній школі й свого життя без музики не уявляв.
У Михайла Мацялка був чималий стаж роботи ресторанного лабуха. Понад 21 рік життя грав і співав там: з 1968-го в дрогобицькому ресторані “Україна”, а згодом – у курортних трускавецьких закладах системи громадського харчування “Дружба”, вар’єте “Червона рута” та дрогобицькому ресторані “Берізка”. У ті часи зазнав гонінь, доносів через те, що в його гурті виконували українські пісні. Викликали на профілактичні розмови до КДБ, таврували “націоналюгою” та вимагали зізнань. А Михайло на те розводив руками, мовляв, що тече в жилах з кров’ю, – те моє. За таку непокірність йому забороняли керувати оркестром і на три роки позбавили права виїзду за межі держави.
Гурт “Соколи” – пісенна і життєва Говерла Михайла Мацялка
У січні 1990 року брати Михайло та Іван Мацялки разом із Марією Шалайкевич та Ярославом Дубом заснували музичний гурт. Довго перебирали назви, зважуючи такі варіанти, як “Джерела Карпат”, “Обрій”, “Горішня брама”, “Пласт”, “Гомін”, “Хлопці, як соколи”. Усе вирішилося просто: журналіст Роман Пастух влучно охрестив їх “Соколами” — і це ім’я стало легендарним.
Всевишній згуртував співаків і музикантів не в столиці чи обласному центрі, а в славному місті Дрогобичі, у передгір’ї Карпат! Це сталося в потрібний час і в потрібному місці. Божа веселка з яскраво вираженими синьо-жовтими кольорами з перших днів пов’язала їхню самовіддану працю рідним духовно-патріотичним перевеслом.
Михайло Мацялко привчав українців усього світу до високого національного та духовного мистецтва. Найбільші зали та концертні майданчики планети шикувалися в чергу за гастролями “Соколів”. Художній керівник колективу володів унікальним даром — він бачив на багато років уперед. Не було такого випадку, щоб Марію Шалайкевич та братів Мацялків прийшло почути лише пів зали. Повсюди на них чекали абсолютні аншлаги та схвальні відгуки. Здавалося, Михайло міг усе: за ним був вишуканий репертуар, самобутнє сценічне вбрання та гастролі по всьому світу. Коли він задумав зняти музичні фільми — Львівське телебачення створило їх на рівні найкращих європейських зразків.
Серед десятків творів, які “Соколи” повернули до життя, кілька закарбувалися в народній пам’яті особливо глибоко:
- “Там, десь далеко на Волині” — тужлива, пронизлива пісня про вояків УПА та молодість, обірвану у волинських лісах. Вона стала справжньою візитівкою колективу, яку впізнавали з перших акордів.
- “Рости, рости, черемшино” — твір на вірші Марка Боєслава (Михайла Дяченка), поета-повстанця, чиє життя обірвалося в бункері ОУН. Ця пісня стала не просто мелодією, а живим свідченням трагедії підпілля.
- “Не пора, не пора” — потужний марш на вірш Івана Франка, який колись співали січові стрільці, а згодом підхопили вояки УПА. Сильний, як удар серця, він залишався одним із найзатребуваніших у репертуарі гурту.
- “А зорі, а зорі” — тонка й інтимна лірика, що заглядає у внутрішній світ бійця напередодні вирішального бою, коли навколишній ліс стає єдиним свідком тиші перед бурею.
- “Ой у лісі, на полянці” — динамічна картина повстанського побуту, де раптова сутичка з ворогом врізається у звичайні будні партизанського життя.
У 1992 році великий шанувальник творчості гурту Георгій Кірпа організував масштабне турне “Захід-Схід”, присвячене 50-річчю створення УПА. Це була не просто серія концертів, а символічна подорож крізь стіну мовчання, яка роками стояла в українських містах і селах. Музиканти їхали туди, де люди все ще боялися вимовляти вголос слова “визвольні змагання”. Саме там, з-під завалів багатолітнього страху, вони видобували напівзабуті мелодії — збирали їх прямо зі спогадів очевидців, із людської пам’яті, яка відмовлялася вмирати.
Здобутий фольклорний матеріал “Соколи” не консервували в архівній тиші. У їхніх аранжуваннях новітні синтезатори спліталися з бандурою, а електроніка 1990-х — із живою, тужливою скрипкою. Завдяки цьому столітні мотиви заговорили сучасною мовою, повністю зберігши свою первинну душу.
Навіть у найстрашнішому сні неможливо уявити, щоб брати Мацялки виконували свої пісні чужою, ворожою мовою. Їхнє мислення та цінності завжди були іншими — божими, християнськими, плеканими від самого народження. Хлопці змалечку виховувалися як свідомі й патріотично спрямовані українці. У батьківській оселі ніколи не замовкала рідна пісня. Вони співали своє, українське — те, що радянська система десятиліттями клеймила як “націоналізм”.
Гурт “Соколи” став пісенною і життєвою Говерлою Михайла Мацялка. А що в Україні може бути вище за цю вершину!
Надія і Марія. Два подружжя, троє дітей, п’ятеро онуків…
Михайло Мацялко володів рідкісним, унікальним даром — гуртувати навколо себе рідних людей і перетворювати життя на велику спільну історію. У його долі було два шлюби, які подарували йому трьох прекрасних дітей та п’ятьох онуків, і кожна з цих жінок стала його невіддільною частиною та музою.
Із першою дружиною, Надією, Михайло побрався у 1971 році.
“Познайомилися ми з Надією ще в Дрогобицькому педінституті, — згадував згодом музикант. — Це жінка красива, лагідна, ніби долею спеціально підібрана для мене. Це також — дар Божий. Очевидно, Всевишнім ця людина була послана мені за дружину, бо я непростий чоловік, маю крутий характер, і, мабуть, інша жінка навряд чи підійшла б мені гармонійно. Вона відіграла визначну роль у тому благополуччі, яке було на початках зародження і становлення “Соколів”. Вона — молодчина. Хоч як це було нелегко, вона нерідко усі власні інтереси, сімейні “треба” підпорядковувала одному — тій святій роботі, яку я вів у “Соколах”.
Соколина творчість митця завжди підживлювалася палкою любов’ю до дітей — сина Андрія та доньки Ірини. Батько подбав, щоб обоє закінчили музичну школу по класу фортепіано. Ірина виявила чудові музичні здібності, а син згодом закінчив Львівський інститут фізичної культури. Нині Андрій та Ірина живуть і працюють у канадському Торонто, де свого часу обдарували батьків чотирма онуками.
На землі Юрія Дрогобича доля звела з братами Мацялками й талановиту Марію Шалайкевич. Саме в “Соколах” між Михайлом та Марією, які знали одне одного давно, спалахнула справжня іскра великого кохання.
“Про Михайла можна говорити нескінченно, — визнає Марія Шалайкевич. — Він відіграв у моєму житті найважливішу роль, бо таки побачив у мені якусь іскрину, з якої можна було роздмухати вогонь. Я ще була молоденька, зелена, і саме Михайло взяв мене у свій музичний колектив. Так поволі, наче з пластиліну, він щоденно ліпив із мене співачку. Для цього створював мені, як лише міг, умови, а це було надзвичайно непросто і складно”.
Сам керівник “Соколів” ніколи не шкодував піднесених слів для своєї другої дружини:
“Коли Бог роздавав таланти, то, очевидно, звернув особливу увагу на незвичайної скромності й ґречності, жіночої краси і шляхетності дівчину Марію Шалайкевич. Бо крім чар-голосу, здатності творити музику, Творець вклав у її руки пензель і голку — Марія прекрасно малює, вона є вмілою кравчинею. За що не візьметься, робить якісно і досконало. Вона — гітаристка, флейтистка, баяністка”.
У 1990 році в подружжя народилася донька Ганнуся. Ім’я їй дали символічне — на честь матусь як Михайла, так і Марії. Ганна продовжила славний рід, подарувавши батькам п’яту внучку. Нині вона також мешкає та працює в Торонто.
Дивовижно, але навіть розлучення з Надією та новий шлюб із Марією не розірвали невидимих родинних ниток. Завдяки мудрості та шляхетності Михайла всі вони залишилися близькими друзями. І в радості, і в журбі велика родина, як і раніше, збиралася докупи. Надія згодом теж зустріла доброго чоловіка, і її доля склалася якнайкраще.
А життя триває… Звучить пісня, підростають п’ятеро онуків, і соколина пам’ять живе крізь роки й океани.
“Над колискою, гей над колискою…”
Окремою золотою сторінкою в історії гурту “Соколи” стало народження пісні, якій судилося прозвучати не лише на весь світ, а й за його межами.
На початку 1990-х років поет Йосип Фиштик поїхав відвідати батьків у рідне село Верхнє Висоцьке на Бойківщині. Під вечір він вирішив прогулятися видолинками та пагорбами, що нагадували про босоноге дитинство з його нерозгаданою таїною місячних сонат. Яскраві струмки перегукувалися з мерехтливими потоками, вловлюючи відлуння й серцебиття прожитого дня. Тихе зоряне небо мовби звисало над чолом, залишаючи відблиски у вузькому плесі гірської річки, яка щедро зачаровувала світ. Це цілісне й неподільне відчуття наче промовляло до митця: “У природи, як і в людей, своя мова”. Поет миттєво дістав із кишені клаптик зім’ятого паперу й записав перші рядки: “Лине з серця, як з відерця, рідна мова колискова…”
Зведений стрій цих щемливих почуттів Йосип Іванович відтворив на окремому аркуші й невдовзі передав вірш Михайлові Мацялку, хоч і не мав великої надії, що його ескізні роздуми стануть піснею. Проте за якийсь час керівник “Соколів” сказав: “Марія Шалайкевич зацікавилась віршем …”
“Мова колискова” – одна з перших пісень, до якої мені пощастило створити мелодію, – розповідає Марія Шалайкевич. – Я взяла до рук гітару, підібрала потрібний акорд і відразу ж проспівала все від початку й до кінця. Першим послухав Михайло Мацялко — емоції переповнювали його. Подібне було й з музикантами нашого гурту. Аранжування робили “Соколи” колективно. З цією піснею я поїхала до Києва на фестиваль “Пісенний вернісаж” і почула там багато вдячних і схвальних слів від Бориса Шарварка.
Часто прослуховую свої пісні. Вони — мої діти. Щоразу дякую Богові за те невимовне щастя, яке маю. Інколи й сама собі ставлю запитання: “Невже це я написала?”. “Мова колискова” настільки красиво звучить, що її можна слухати вічно. У неї я вклала всю свою любов до України, до нашого народу. Коли співаю, дивлюся на іскорки в очах глядачів і відчуваю, що в кожного душа співає разом зі мною. Господь подарував мені поета-самородка Йосипа Фиштика, який творить такі діаманти. Ще й поруч зі мною, в Дрогобичі! ”
Цей твір мав дивовижну долю: свого часу в США до збірки найкращих земних мелодій, яку відправили в космічний простір для презентації людської культури, потрапила й українська “Мова колискова”. Божественне виконання Марії Шалайкевич та напрочуд оригінальне аранжування “Соколів” під керівництвом Михайла Мацялка — на тлі автентичного співу небесних пташок — підсилили красу, первозданність та велич української гармонії у всесвіті.
Над колискою, гей над колискою,
Материнська мова піснею живою.
Ніжний шепіт, душі трепіт,
Лине з серця, як з відерця,
Лине з серця, як з відерця,
Рідна мова колискова…
“Усі ми прагнемо любові…”
1994 рік. Гурт “Соколи” перебував на піку популярності. Під час однієї із зустрічей у Києві видатний поет Вадим Крищенко подарував солістці Марії Шалайкевич збірку власних віршів. Музикантів приємно вразила така увага столичного корифея поетичного слова.
“У дорозі додому я не могла відірватися від подарунка, — згадує Марія Шалайкевич. — Не пропустила жодного вірша. І раптом знайшла своє! Романтичні слова і піднесений настрій поезії “Усі ми прагнемо любові” відразу відчула як пісню. Перечитувала десятки разів і миттєво вловила мелодію приспіву — саме він став головним, своєрідним серцем майбутнього твору. Вже вдома, в Дрогобичі, легко підібрала й музику до заспіву”.
Першим слухачем щойно народженої композиції став, звісно ж, Михайло Мацялко. Усе написане Марія довіряла насамперед йому, завжди очікуючи на його вивірену, професійну думку. “Тобі вдався справжній хіт!” — відразу ж зробив висновок керівник “Соколів”.
Створення аранжування довірили Анатолієві Іванюку, який філігранно реалізував усі задуми та відчуття композиторки. Народилося справжнє музичне диво! З цією піснею “Соколи” вирушили до Києва на фестиваль “Пісенний вернісаж”. Ще під час репетиції на унікальність твору звернув увагу Анатолій Євдокименко. А вже після виступу до Марії Шалайкевич підійшла Софія Ротару і щиро зізналася: “Я тобі плескала від душі”. “Усі ми прагнемо любові” стала лауреатом і перемогла в усіх чотирьох номінаціях!
“Текст здавався простим, але почуття в ньому були глибокими. Буває так, що кораблики плавають сюди-туди… А в приспіві стається справжній вибух — усі ми прагнемо любові! Пісня проросла й пройняла кожного, хто її чув, — зазначає Вадим Крищенко. — Цей твір вимагає особливого виконавця. Він не з тих, які може співати будь-хто, адже потребує глибокого осмислення. Треба вкоренитися в слова, пережити їх і донести до слухача. Це пісня для вибагливих. Вона стала провідною в репертуарі “Соколів”, нею зазвичай завершували концерти. Віддаю належне Марії Шалайкевич — вона зуміла народити такий глибинний шедевр”.
Невдовзі світ почув новий диск “Соколів”, який отримав однойменну назву — “Усі ми прагнемо любові”. Шлягер став довгожителем українського ефіру: він не згас одномоментним спалахом, а назавжди закарбувався в народній пам’яті.
Усі ми прагнемо любові
Чи юні, чи немолоді
Усі ми, як листки вербові
На темній і сумній воді…
Соколиний лет у вічність
Михайло Мацялко свого часу чітко усвідомив: пісня, яку десятиліттями ховали в шухлядах пам’яті, заслуговує на велику сцену. І він не помилився. Маестро назавжди увійшов в історію національного мистецтва як далекоглядний імпресаріо та менеджер від Бога — один із тих творців, без яких естрада взагалі не здатна існувати. Упродовж майже чотирьох десятиліть він залишався яскравою особистістю, у якій поєднувалися талант організатора та самобутній хист невтомного у своєму ремеслі продюсера.
Брати Мацялки стали справжнім символом України, унікальним мистецьким брендом та національними героями своєї епохи. Їх щиро любили всі — від малого до великого. Будемо відвертими: далеко не кожен артист у нашій країні мав таку безмежну народну любов, а Михайло з Іваном стали тим прекрасним і чистим винятком, який підтверджує правило.
Останні два з половиною роки життя Михайло мужньо боровся з невиліковною недугою. Як і молодший Іван, старший брат відходив до Бога великим мучеником. Якими надлюдськими зусиллями він тримався і як, зціпивши зуби, протистояв болю — відомо лише одному Господу… Підступна хвороба підкралася несподівано, нагадуючи про себе щосекунди, але він до останнього подиху відганяв злі думки: рятувався позитивним мисленням та молитвою. Михайло завжди був філософом, а в останні місяці земного шляху став справжнім мудрецем.
Три брати Мацялки — це три величні дари Божі Україні:
Василь Мацялко (14 січня 1942 — 31 грудня 2006)
Іван Мацялко (21 вересня 1954 — 28 липня 2007)
Михайло Мацялко (24 жовтня 1946 — 30 березня 2026)
Світла пам’ять вам, СОКОЛИКИ!
Василя немає з нами вже 20 років, Івана — 19. А Михайлові 24 жовтня сповнилося б лише 80. Величний ювілей, але, на жаль, без ювіляра…
Господь відвів йому найдовший вік (Василь прожив лише 64 роки, Іван — 52). І сьогодні прийшов той час, коли яскрава постать братів Мацялків, їхня самобутня творчість, незламна проукраїнська позиція та життєві цінності мають стати справжнім еталоном для наших нащадків.
