Україна розквітає в наших серцях зовсім по-різному. Ріка часу, перестрибуючи пороги, іноді струменіючи водоспадами, а іноді замираючи в озерах, несла любов до України від батька до сина, від матері до доні. Для когось Україна починалася з першої матусиної колискової чи з першого батькового повчання, для інших вона зростала й міцніла з рядками шевченківського “Кобзаря”. Україна розквітала сучасними віршами Ліни Костенко, а для мандрівників наша ненька ставала джерелом неймовірного водопаду щастя після повернення додому з довгої подорожі.
Константин Пащенко, Юля Волкова, Ірина Романюка, Наталія Юсупова, Єлена Невзорова, Володимир Бойчук
“Я люблю Україну!” – лунає пісня групи “Тік” з динаміків у маршрутці. Біля
київського водія висить іконка і маленький український прапорець. “Передаємо гроші за проїзд”, – оголошує він.
Любов до України або є, або її немає…
Коли я відчула любов до України у себе в серці? Коли, мов метелика, спіймала цю дорогоцінну мить? У дитинстві, коли після тримісячної відсутності, повернувшись додому, раптом заплакала на порозі? Або в ту хвилину, коли стояла під яблунею, вдихаючи листопадовий настій дощу та прілого листя? Я думала: “Яке ж незрівняне щастя, що я живу на цій плодоносній землі, що тут бувають зима і літо, чудова осінь і така життєрадісна весна!” Це було після того, як я побачила вічний Єрусалим з його постійною і тому якоюсь сумною весною.
В Україну весна завжди приходить несподівано. Природа оживає, прокидається і
вибухає життям. Солодко і стрімко.
А може, моя любов до своєї колиски-України почалася раніше? “Мені тринадцятий минало”, коли я до нестями закохалася в українські народні співанки, наспівувала їх та записувала у свій пісняр. Можливо, Україна щиро пригорнула мене, коли я вперше одягла довгу вишиванку та підперезалася поясом з величезними китицями, які передала мені бабуся. Чи, може, я відчула “смак своєї землі”, коли вперше насолоджувалася смачними пирогами з маком на Маковія у бабусі моєї двоюрідної сестри?
Любов до України або є, або її немає…
Україна – це наша земля. На ній споконвіку жили люди, які допомагали один
одному в радості і біді. Сьогодні Україна асоціюється саме із самопожертвою, волонтерством і побратимством. Воно стало найголовнішим. Волонтер Вадим Дмитрук напередодні Нового року перебрався у Святого Миколая та поїхав до бійців АТО. Ніби дрібничка, але вона вказує на величезне бажання дарувати справжню радість своїм братам. “Завезли 540 новорічних подарунків, 5 коробів медикаментів, 30 військових аптечок”, – написав він напередодні зимових свят. Волонтеру допомагають усім миром, збираючи макулатуру (кошти йдуть на Армію), передаючи захисникам дитячі малюнки, чай, цукор, консервації, каву.
Сильнішає милість – зростає краса. Душі українців, немов вигадливо з’єднані янголами глечики, переповнені любов’ю. Волонтерів сотні, тисячі.
В українців є надприродна лінійна самоорганізація. Дівчата та хлопці – справжні брати і сестри. І це не перебільшення. Президент України 21 травня 2015 року особисто нагородив сімнадцять жінок Орденом княгині Ольги 3 ступеня за їх
безкорисливий внесок у волонтерський рух. Відзначена цією державною нагородою Катерина Ольховик вважає, що вона отримала її завдяки дуже
багатьом людям, які стали для неї майже рідними. Це і небайдужі українці, і волонтери, і бійці. “Мої дорогі воїни! Я щаслива від того, що знаю кожного з вас! Пишаюся вами і захоплююся! Я вас люблю!” – пише бійцям дівчина. В давнину козак, який складав обітницю і обирав побратима, казав, що піде за нього навіть на смерть. Тому й не дивно, що сьогодні волонтери пишаються перш за все не нагородами, а тим, скільки бійців їм вдалося врятувати та підтримати.
“Прохання, звіти, покупки, поїздки …. хронічна втома, не бачиш друзів, своїй дитині приділяєш набагато менше часу, або вона “по вуха” втягнута в твій стиль життя, про особисті кошти взагалі мовчу, думки, почуття, величезне бажання всім
допомогти і відчуття безвиході, коли щось не виходить. Така платня. Платня за що? За небайдужість, за допомогу, за співчуття, за надію на те, що твоя справа посприяє змінам на краще, і найважливіше – за знайомство та дружбу із сотнями найкращих чоловіків країни. Це зовсім невеличка подяка їм, в порівнянні з тим, що роблять вони”, – вважає волонтерка Юлія Волкова.
Можливо, це не має великого значення в наш час, але історично у нашій культурі архаїчна віра не піддалася відчутному переслідуванню з боку церкви, тому українцям завжди було властиво пов’язувати дівчат майже з магічними рисами, що зазвичай вважалося компліментом. Це ж саме можна побачити і зараз. Захисник України Олексій Соколовський, якого було важко поранено, ділиться своїми думками: “Для мене волонтер – це неймовірно гарненька дівчина, яка може робити декілька справ одночасно”.
“Коли я впаду… мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце”, – казав в першій половині 20 століття старшина Армії УНР та письменник Юрій Горліс-Горський.
Багато сучасних музичних творів, складених в останні вогняні роки, продовжують пісенні козацькі і повстанські традиції. “Україна переможе! Дай нам сили, Боже!” – співає харківський музикант та поет Борис Севастьянов. Він, як і багато інших українських митців, дає благодійні концерти та їздить з ними на передову. “Усі ці пісні про Небесну сотню, про гради, про загиблих хлопців, про Надію Савченко … Як все це виснажує. А якщо додати до цього бомбардування, під якими бував, загиблих друзів … Коли раптом починаєш все згадувати – складаєш нову пісню. Або їдеш “на відпочинок” в АТО. Виснажуєшся і відновлюєшся водночас”, – каже співак.
Любов до України або є, або її немає…
Не можна полюбити за наказом. Не можна полюбити того, хто бажає тобі зла, того, хто принижує тебе і відбирає свободу. Це протиприродно. Але якщо любов є, вона пройде всі випробування. Не перерахувати всіх побратимів. Так було, так буде. Це так природно для нашої країни – допомагати один одному у важкий час.