ВІЙНА ПІД РІЗНИМИ КУТАМИ ЗОРУ

ВІЙНА ПІД РІЗНИМИ КУТАМИ ЗОРУ

МАЛА

Пам’яті загиблих у Маріупольському Драмтеатрі присвячується.

Обпечене тіло. Шматки уцілілої шкіри боляче повідривались і зотліли на чорній підлозі. Деінде навіть крізь рани видно кістки, кров уже не тече, бо від вибуху запеклась. Очниці відкриті, бо ні вій, ні брів уже нема. Залишився тільки погляд у глухий кут. Пронизливий. Ненависть, навіть, чути, як виходить крізь зіниці. Рука одна лежить без руху, інша на автоматі щось шукає на підлозі. Поруч лежить відро. Вода з нього вилилась і утворила велику чорну калюжу. Мабуть, тут колись був красивий паркет із інкрустаціями.

Оголене серце б’ється крізь пробиту осколками амуніцію, одягнену на звичайний спортивний костюм.

Вона ще жива. Красива. Волосся було колись довге та хвилясте, як у бабусі. На голові шолом, але він також приклеївся до шкіри голови, згустками крові та обпеченої шкіри наче приварився.

Вона хоче встати, подумки дає сигнал “Рота підйом”, але ноги чомусь не відповідають. Підняти голову, щоб подивитися вперед нема сили. Перед очима тільки люстра. Велика, розкішна, з вензелями та підсвічниками. Хитається. Досі. А пил разом із попелом, курявою здіймається до стелі, відкриваючи пропечену шкіру на тілі її дому. Вона танцювала тут. Вона грала. На її вистави цими сходами піднімались любителі драми і комедії. А також часто приходили прихильники, дарували квіти.

Знову піднялась курява до гори. А звуку немає. Це щось впало з висоти і з глухим тріском розщепилось на друзки. Впала стеля поруч з директорською ложею. Там уже давно треба було зробити щось, та все не було коштів.

Боляче…. Боляче дивитися на це все…

А очі закрити не можливо, щоб не було так боляче… вона лише у минулому сезоні народилась тут як актриса, а уже помирає. Тільки як хто? З перших днів вона тут і медсестрою, і нянькою, і покоївкою, і акушеркою, і мамою, і тіткою. А найбільше їй сподобалось бути “малою”. Так її кликали наші хлопці з ЗСУ. “Малою” бути вона завжди мріяла, чекала на свого принца, на того, з ким відчуватиме себе дівчинкою. А тут цілий батальйон красенів та лицарів. Кажуть, то легендарні Азовці, вони тут янголами-охоронцями в Маріуполі. Вони сильніші за сталь, бо навіть сталь має температуру, при якій плавиться, а вони ні, вони назавжди, вони… І кожен з ніжністю до неї: “Мала”…

Тиша триває вічність. Невже це кінець. Там їх було більше тисячі. Вона несла їм воду, яку роздавали посеред площі. Вийти туди означало вийти на смерть. Там смерть жила … вона панувала там… могили усюди, під кожним кущем, там, де можна було встромити заступ. І таблички. Десь номер телефону. Десь номер автомобіля. А десь просто номер квартири або ім’я того, з ким поруч сидів у підвалі. Щоб опізнати можна було, якщо будуть колись хоронити як людей… Набираєш воду і назад, стрімголов, аби вижити. Не заради себе. А заради дітей, поранених хлопців…. Кажуть, що Азовці написали на площі великими буквами, щоб було видно з космосу “Діти”. Значить, будуть нас янголи зберігати. Вона вірила у це і раз у раз бігала знову і знову з тим відром до дітей із водою і знову назад. Так вона могла пробігати разів зо сто. На день. І тільки зайде, а воду уже розібрали. Кружками, пляшками, мисками. Вичерпали, і вилили до крапулічки. Вона відро у руки і знову до смерті на побачення. Ось добігалась. Смерть десь поруч. Це точно. Он люстра продовжує хитатися. Зараз впаде. І їй кінець. А де всі? Може вони ще живі?

А може вона просто оглохла? Адже вибух був страшний.

Вона збирається з усіма силами і чимдуж волає “…є тут хто живий…!”

але вона уже не чує голосів. Її повільно покидає свідомість.

Люстра повільно зупиняється і зависає, так і не впавши.

Вона жива. Ще досі.

І буде жити, щоб знову колись знову зіграти на сцені. Не зараз. І не через рік. Не на кістках загиблих воїнів та розстріляних цивільних і не на крові вбитих дітей.

Тут ще битимуться, тут ще воюватимуть. Тут ще стрілятимуть.

Тут битимуть у дзвони.

Але тут завжди буде українське місто Марії що встояло і стоятиме тут до скону. Тут молитимуться за душі янголів, що міцніші за сталь. Тут звучатиме Реквієм. Але тут буде життя, що завжди переможе смерть.

…є… ми живі… живі…”

ВІЙНА ПІД РІЗНИМИ КУТАМИ ЗОРУ

Катерина Пилипчук

 

****

Вчора вчителька англійської попросила розказати про ставлення до біженців тут, на Майорці.

Цікаво було відповідати, бо в мене є особисті спостереження та висновки. Правда, вони більше “зі сторони”, бо я біженець неправильний, ніякими бонусами та перевагами не користувалася, на допомогу не подавала. Але все ж таки мала легалізувати своє перебування, тому з чиновниками спілкувалася, ну і активно спілкуюсь у побуті.

Так от, моя думка, що у місцевих когнітивний дисонанс, і від того їм важко визначити своє ставлення. Мені здається, що у них у головах лунає щось на кшталт такого діалогу;

 ми європейці, ми толерантні, людяні, це в наших цінностях допомагати біженцям. Де вони, де? Скоріше допомагати!

 хто це? Оце біженці?! Освічені, гарно вдягнуті, на хороших автівках, діти чисті, охайні, розмовляють англійською, іспанською?! Хто це?

 але ж війна це жахливо. Вона не вибирає кому залишати домівки, авто, роботи. Куля вбиває не розбираючи рівень доходу чи статусу. Треба допомагати.

 хм.. як це-одразу роботу? Хочете працювати? А ви хто? Хто?! Лікар з 30-річним стажем? Нєвролог?

 А ви хто? Смм? Це що за звір? Як це ви нам сторінки піднімете в соцмережах? Як, ви вже всі наші послуги продали?

 А ви хто?

 Підприємець? Ви вже і тут компанію відкрили? Як це? А, вже і офіс зняли??

Спеціалісти з IT тут взагалі як з інших планет сприймаються:)

І так безкінечно, бо місцеві відкривають все нові рівні здивування для себе.

Чому так?

По-перше, дійсно, слово біженець підсвідомо пов’язано не з обставинами, а зі статусом людини. І є певний образ вже, який українці зараз знищують. Майже, вперше Європа бачить біженців здебільшого “середнього класу”.

По-друге, тут ніхто нічого про Україну не знав. І рівень нашого життя для них, свідоцтва якого ми з собою привезли, це неабиякий сюрприз.

По-третє, суб`єктивно, але здається, що виїхали пасіонарії. Ті, які за будь-який кіпіш. Які з високим ступенем адаптованості. Які шукають і, головне, чують можливості, як поросята трюфеля (вибачте)) І від цього іспанці, в яких півдня сієста, а всі строк це маньяна (завтра), в шоці:) це їх лякає навіть трохи.

Розмовляла з чоловіком у лікарні, який оформлював нам медичні картки, він спитав скільки був середній дохід приватного підприємця, наприклад. Був здивований, бо він думав, що це до 300-500 євро.

А до речі, тут заплати у більшості не великі, 1500 євро, ну 2000. Ціни вищі, ніж українські.

Ми зняли квартиру у дуже гарної сім’ї, вони з перших днів повторювали: хочемо, щоб ви почували себе як вдома, але чомусь постійно питали з натиском: ну, як вам тут? А ось бачите це пральна машина, а це сушильна, а це посудомийна, ми потім покажемо як користуватися. Та не треба, кажу, в мене така ж вдома стоїть. І вони такі: ріалі?!

До речі, власник квартири заміняв нам духовку, і це сталося в той день, коли моя знайома втратила будинок. Вони побачили мій стан, і я показала їм фото. Вони довго перепитували: це що, у багатьох такі доми? Ну, кажу, це не така вже і розкіш. Це звичайна середня сім‘я.

А ще рівень обізнанності в культурі. На моїх очах українець цитував то Лорку, то Сервантеса, а потім довго пояснював звідки це і хто це іспанцям:))

Якось вийшла сама в бар навпроти дому. Вперше за весь час, просто сиділа і дивилася на людей. І офіціантка так обережно спитала: а ви з України?

Так, кажу.

А вона: все життя заново, да?

А я: так, все ще не усвідомила.

 І роботи втратили?

І тут мене прорвало і я розповіла їй все, що я залишила. Як ми жили. Як я це все рік за роком відбудовувала, які були плани. Яке місто, скільки всього цікавого будо

І вона слухала мовчки, тільки очі збільшилися, і вона в кінці тихо сказала: шкода, що війна, я б поїхала в Київ жити.

Тому, коли я чую, що якось не так ставляться до нас, я спокійно ставлюсь до цього. Розумію, що і їм важко.

Вони і так великі молодці, попри всі дисонанси, збирають допомогу, віддають свої домівки, приймають наших дітей.

Юлія Кепліна

***

Я причина цієї війни. Так-так, саме через мене вона стала можливою. Я постійно про це думаю. Зараз спробую пояснити.

Я російськомовний українець. Я мешканець на 95 % російськомовного міста. При тому, що 30 років свого життя з 33-х я прожив у незалежній країні Україні з єдиною державною мовою. Я до 8 класу навчався російською мовою, більшість предметів у ліцеї та університеті теж викладалися російською. Я дивився російські фільми, читав російську класику та слухав російську музику.

У моїй родині ми спілкувалися російською, з друзями, на роботі чи в компаніях  теж. При тому у мене не було ніколи проблем з українською я навіть вигравав шкільні олімпіади, а проводити урочисті заходи мені навіть зручніше було саме українською (особливо офіційні заходи). Просто всі навколо російською і я теж. Так зручніше. Так просто легше.

У 2012 році в мене народилась донька, і я читав їй книжки та казки. Різними мовами українською, російською та, навіть, англійською. Та вдома, в побуті, з донькою розмовляв російською. Вона казала на мене “папа”, а не “тато”.

У 2014 році в Україні почалась війна, і росія для мене особисто чітко стала ворогом. Але росія, перш за все, як щось загальне, як держава передусім. Війна тоді оминула Херсонщину, і я жив як раніше робота, родина, можливість відпочивати і таке інше. Війна йшла десь далеко від мене. У театрі, в якому я працював, йшли вистави російською (в тому числі, за моєї участі), я організовував концерти зірок у Херсоні (в тому числі, і російських зірок).

Так було до 24 лютого 2022 року.

Я виїхав 16 квітня. Ввечері 17 квітня опинився у Стрийському районі Львівської області. Була можливість там зупинитися, але так як мав ще один варіант, то вирішив спробувати і його. Та 17 квітня ввечері, коли я був за тисячу кілометрів від рідного дому з одним рюкзаком в будинку абсолютно невідомих мені людей, я запам’ятав питання, яке мені поставила господиня того дому (дівчина мого віку, можливо, навіть і молодша за мене) після того, як нас нагодували та показали кімнату, де можна лишитись на ніч: “Що ви думаєте з приводу мови?” А її свекор, поцікавившись становищем у Херсоні сказав: “Вони (росіяни) сюди ніколи не прийдуть. Вони нас бояться більше за все. Бо вони знають, що тут по них будуть стріляти з кожного вікна.”

Наступного дня, 18 квітня ми поїхали у невелике містечко поблизу Івано-Франківська. Це прекрасне містечко, де чудові і гостинні люди, де немає на вулицях п’яниць і сварок, а хати у людей кращі, ніж в елітних херсонських Мельницях. І всі один з одним чудово спілкуються, вітаються і цікавляться життям одне одного. Тут немає мовного питання взагалі. Знаєте чому? Бо всі говорять українською.

Одного разу в черзі до військомату, підслухав розмову двох місцевих чоловіків: “У мене є робота і родина, мені 50 років, чого я маю кудись йти? Хай донецькі та херсонські йдуть воюють. Це ж вони рускій мір кликали”. Я стояв в п’яти метрах від нього і розумів, що він абсолютно правий. Так, це я кликав рускій мір. А коли війна почалась у 2014 році, я навіть до військомату не пішов.

Це я причина війни. Бо читав російські книжки, дивився російські фільми, слухав російську музику та розмовляв російською мовою, ходив вулицею Суворова повз пам’ятник Потьомкіну. Я можу скільки завгодно кричати зараз, що Херсон це Україна, та коли я там жив, для цього нічого не зробив. І не має нічого дивного в тому, що бомблять російськомовні регіони та міста я дав привід комусь там “за порєбріком” вважати нас своїми землями та одним народом.

Сьогодні я видалив російську розкладку з клавіатури телефону. І якщо буду чути від когось фрази “какая разница” то буду тільки підтримувати таких хлопців, як чувак з Франківська, який набив морду вуличному музиканту за пісні російською, або волонтер зі Львову, який відмовився допомагати біженкам із Харкова, що принципово не говорили українською. Бо за “язіком” йде війна. Слідом за ним йде той самий рускій мір.

І я для себе особисто знаю точно і ніщо в мене не викликає зараз більшої впевненості той “язік” має піти за рускім кораблем. Всюди. Скрізь по всій Україні. І тоді я, і всі ми, колишні російськомовні українці станемо причиною, чому ми виграємо цю війну. Бо коли викинемо з нашої лексики слово “російськомовний” то зникне остання зачіпка в нісенітній маячні про “братскість” народів. Лишаться лише українці, яких вони бояться більш за все та які готові стріляти по окупантах з кожного вікна.

Слава Україні!

ВІЙНА ПІД РІЗНИМИ КУТАМИ ЗОРУ

Олександр Мудрий