Він захищав Україну. Олександр Місюра

Уявіть: ви молодий хлопець із невеликого містечка Долинське Кіровоградської області, вам 27 років, очі горять, мрії окрилюють, у вас грандіозні плани на життя, ще стільки всього треба зробити… І раптом війна. Ви йдете добровольцем на фронт захищати Україну від російського окупанта. А потім – Дебальцево, Вуглегірськ, котел, вибухи гармат, і розтерзане снарядом тіло спливає кров’ю. Вас навіть не можуть забрати з поля бою, бо вистріли танків не припиняються ні на мить.

Як жити далі, коли доля вносить такі страшні корективи у все, що запланував? 23 операції… Але Олександр Місюра справився. Йому вдалося не просто вступити у двобій зі смертю, а й перемогти! Перемогти, аби почати нове життя і довести усім: якщо є сила духу і віра – все вдасться!

 Він захищав Україну. Олександр Місюра

На війну Олександр пішов добровольцем, потрапив у третю хвилю мобілізації (42-й мотопіхотний батальйон 57-ї бригади). Через п’ять днів його, разом із двадцятьма бійцями, відправили з рідного Долинська до Кропивницького. Там новоприбулих протримали шість днів і відправили на Явір вчитися (Львівська область, Яворівський військовий полігон). І хоч їхній зенітно-ракетний підрозділ повідомили, що навчання триватимуть місяць, пробули там хлопці всього 7 днів. Бійці за гроші, вислані волонтерами групи “Патріоти Кіровоградщини”,  придбали квитки і вирушили в зону АТО, на війну. Обмундирування (берці, теплі куртки, каски) теж довелося купувати за власні кошти.

– В мене батько воював у Афганістані, теж був поранений там. І він з афганцями збирали гроші мені на кевларову каску, бо в тій касці, яку нам видали, можна було хіба суп варити. Вона не захищала ні від куль, ні від осколків. Якби не та кевларова каска, то у мене вже не було б півголови…

За кілька тижнів відбувся перший бій Олександра. Його із побратимами підняли по тривозі в Дзержинськ, де була база. Треба було їхати під Горлівку, де на двох постах російські найманці  розстріляли наших хлопців. Мороз був жахливий, градусів 25, згадує боєць. Один пост не відповідав, треба було йти туди пішки. Там бійці протримались добу.

Він захищав Україну. Олександр Місюра

– Після Нового року я на 10 днів поїхав у відпустку. Коли проводжали мене на автобус, моя сестра казала: Таке погане відчуття, не хочу тебе відпускати. І буквально через 3-4 дні почалось замикання дебальцівського котла. Наш командир каже: Я не можу наказувати, бо знаю, куди ми їдемо. Є добровольці?Тоді вишикувалось дуже багато людей, і він вибрав, хто поїде. Конкретно я на тій висоті пробув три дні лише. На третій день мене мало не вбили…

Найгірше те, що бійцям, яких посилали на бій, не казали всієї правди. Їм повідомляли, що з боку терористів йде жива піхота. Але, коли останні бійці прибули на місце – почулися постріли ПТУРС (протитанкових снарядів). Всього лиш за 5 хвилин бою було два вбитих і кілька поранених.

7-8 годин Олександра і його побратимів безперервно “накривали” міномети, “гради” й танкові снаряди. Хлопці не могли навіть підняти голову. Найманці прагнули змішати наших вояків із землею. Після цього була невелика перерва. І знову вибухи, свист снарядів, вогонь гармат… Три дні під суцільними обстрілами.

– Ми прийшли на допомогу бригаді, яка не була готова до бою. А сидіти в бліндажі – це братська могила. Там біля бліндажу була маленька палаточка, в якій можна було гарячого чаю випити. Коли почався обстріл, усі повтікали, а я сиджу, чай п’ю. Всі в шоці питають, чого я не втікаю. А я кажу: Ну прилетить – то прилетить. З вами й поляжу. Там були ще такі, як я, чай пили, а біля нас осколки літали.

В неділю, 28 січня, приблизно о першій годині дня Олександра поранили.

Він захищав Україну. Олександр Місюра

– В мене просто закінчились снаряди, всі поховались, не було кому принести нові. Я рвонув за ними, чув, що кулі свистять. Стрибнув в окоп, сидів там десь три хвилини. Тільки висунувся з окопу – бачу яскравий спалах. Пам’ятаю, що мене відірвало від землі і я упав. Може хвилин 40 я був без свідомості. Просто лежав і стікав кров’ю, а наші не могли підійти, бо їх продовжували накривати – обстріл не припинявся. Потім якось підійшли і почали тягнути мене в бліндаж. Пам’ятаю, дуже нога боліла.

Пізніше хлопці розповідали, що в Олександра вцілив танк. У нього були важко поранені обличчя, нога, рука і спина. Руку врятував годинник – перед тим, як він від’їжджав, друг батька зробив йому подарунок. На нозі вирвало шматок м’яса і порвало сухожилля. Уламок снаряду потрапив у спину і застряг в хребті. Та найгірше було з головою.

– Половину обличчя відірвало, тому, коли мене вивантажували й забрали пов’язку – аж заплакали, бо було видно язик, піднебіння… Мені розірвало обличчя, зламало щелепи, повибивало зуби.  За рік зробили 23 операції: витягували уламки, трохи зробили обличчя, декілька разів пересаджували шкіру на нозі. Вже канадські хірурги доводили то все до ладу. Моя дружина розказувала, що коли мені зробили операцію і я відходив від наркозу, то в мене в палаті сидів канадський медик і я змушував його співати гімн України. А я цього не пам’ятаю. Він не знав слів, бідолаха, але співав.

Він захищав Україну. Олександр Місюра

У цей важкий час бійця-героя підтримували батьки, друзі, волонтери. В лікарні познайомився з американкою-волонтеркою Наталею і … закохався.  Кохання дало сили жити, швидше одужувати і стати на ноги.

Нині Сашко живе у Чикаго. Працює (“жити ж за щось треба”), робить ремонти. До цього працював на металоконструкціях. Та, пропрацювавши лишень п’ять днів, змушений був піти – доводилося тягати велику вагу. Одного разу він підіймав вантаж і хвора нога хруснула так, що тиждень не міг на неї стати. При цьому, за освітою він електрогазозварювальник. Проте, лікарі не дозволяють працювати за спеціальністю. Рани болять, щодня доводиться по декілька разів приймати обезболююче (“часом по 6-9 таблеток, а інакше я просто з роботи додому не доїду”).

“Чим допомагає тобі наша діаспора”, – запитала я в Героя. Олександр відповів, що дуже вдячний отцю Миколі – пароху УГКЦ святого Йосифа Обручника.

Він захищав Україну. Олександр Місюра

– Отець Микола згодився допомогти мені з зубами. Коли я приїхав, в мене півщелепи зубів не було. Він мене спрямував до дантиста Василя Барановського, українця за походженням. Дай, Боже, йому здоров’я і усіляких гараздів – допоміг мені. Він зараз вже й сам волонтер, закуповував для батальйонів тепловізори, приціли, рації, комп’ютери… Отець Микола також дав мені 500 доларів і сказав: Ми тобі насправді вдячні – ти своє здоров’я віддав, захищаючи Україну.

Олександру сьогодні доводиться нелегко. Він з болем встає, йде на роботу, з болем працює і з болем лягає. Постійно болить голова, спина. Потрібна реабілітація покаліченої ноги. Але це коштує багато грошей. А про реабілітацію в Україні навіть й чути не хоче. І не тому, що немає спеціалістів, а тому, що відношення до поранених бійців не завжди співчутливе.

Він захищав Україну. Олександр Місюра

– Я останній рік був у Києві, коли лежав у лікарні. І мені дуже не сподобалось. Відношення до військових там дуже погане, неповага. Я лежав у Феофанії (одна з найпрестижніших лікарень столиці – Ред.). Там, правда, не довго, три місяці нас лікували.

Олександр впевнений: те, що говорять українські політики із екранів телевізорів, – все чистої води показуха. За його словами, нормальний президент давно б закінчив війну за ці три роки.

– Якщо б запропонували поїхати в Київ, розстрілювати ту владу, я б поїхав до Києва. Але, інша влада прийде така ж сама…

Довго ми розмовляли з Сашком цього вечора. Я  розглядала його  нагороди, дивилася  фотографії з друзями-вояками, світлини покаліченого тіла, і мені було дуже сумно і соромно. За нас усіх, за владу, за медичних працівників, які так недбало відносяться до наших героїв.

Ми не раз зустрічали Олександра Місюру, як і паралізованого Романа Гаврильчака й покаліченого на милицях Леоніда Хмелькова з дружиною Аліною на наших чиказьких фестивалях та урочистих заходах діаспори. Вони завжди на почесних місцях, з ними фотографуються, підходять, розмовляють… І ми повертаємося до своїх “важливих” рутинних справ. Проте, чи можемо ми бути насправді щасливими і думати про дрібниці, новий одяг, розваги, відпочинок, коли нашим героям так погано?

У Олександра немає ні часу, ні грошей на реабілітацію. Він змушений щодня важко працювати, щоб оплачувати рахунки і продовжувати жити. Ми, чиказька діаспора, відома своєю жертовністю і благодійністю,  можемо допомогти.

Бо він захищав Україну.

Кожен милосердний вчинок – це щабель сходів, що ведуть до небес (Г. Бігер).

Для бажаючих допомогти Олександру Місюрі подаємо номер його рахунку, відкритий в кредитівці Самопоміч – 169880, Oleksandr Misiura.

 Він захищав Україну. Олександр Місюра

Ольга Руда