Аргументована відповідь “руйнівникам міфів”
Посмертний опис майна Тараса Шевченка засвідчив: готівки у нього було лише 143 рублі. А проте незадовго перед цим він власним коштом купив для Марка Вовчок, молодої письменниці, від якої поет був у захваті, золотого годинника за 500 рублів! І зробив це так, аби вона не довідалася, хто меценат: мовляв, це презент від української громади Петербурга…
“Це інші люди, ніж ми з вами, – пояснювала чотири роки тому (щойно завершилася Революція Гідності, Держдума РФ підтримала подання Путіна про введення в Україну, зокрема у Крим, російських військ, які блокували наші аеродроми та військові частини, а сепаратисти на Донбасі замінювали українські прапори російськими) на Шевченківській лекції письменниця Оксана Забужко. – У цих людей була інша система цінностей, інша культура та етика. Це козацьке аристократичне ставлення до грошей, свобода від них. Коли можна жебракові з вікна кинути золотого червінця, як це зробив Шевченко на Козиному Болоті (нині провулок Шевченка у Києві, що веде від Майдану вгору. – Авт.), бо інших грошей не було, а сам наступного дня сидів без хліба…”
Такі вже ми, люди, є: аби сприйняти когось чи щось як своє, намагаємось наблизити їх до комфортного нам рівня. Якщо ж вони – Бог чи Геній – вищі за нас, перетворюємо їх на ікону, аби молитися чи просто повторювати Їх слова, мелодії, вчинки. Замість того, аби спробувати наблизитись до них власними вчинками, діями й життям.
Вони залишаються незмінними. Змінюються лише наші підходи до їх спадку. У випадку безспірних Геніїв, заперечити яких не змогли ні час, ні влада, ані інші чинники – змінюється лише тлумачення: їх творчості, мотивів і навіть приватного життя.
Отак сталося й з одним із головних символів українськості – Тарасом Шевченком: за часів опору розмаїтим режимам його портрети надихали нас на боротьбу; зі здобуттям незалежності пам’ятники йому почали рости мов гриби після літнього дощу; його слова перетворили Євромайдан на Революцію Гідності. А щойно відчули себе європейцями – закортіло відібрати у нього “сільського” кожуха й відапгрейдити його до рівня новітніх мистецтв й стилю життя…
Ну, гаразд. Дехто з інтелектуалів говорив про це й раніше. “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…” – закликав І. Драч впродовж десятиліть.
“Це велика помилка – іконізація Шевченка. Цікавого прогресивного поета перетворили на символ смутку України. Треба змінити ставлення до його образу, адже в його поезії багато життєствердних речей”, – наголошував ще у 2009-му Святослав Вакарчук.
Але при цім у жодному випадку не слід вдаватися в іншу крайність – знецінення одного з найвідоміших упродовж століть, висловлюючись сучасним сленгом, брендів України у світі! Бо, як наголошує та ж О.Забужко, “те, що зробив Шевченко для України, співставно з переворотом свідомості французького народу, який відбувся завдяки Великій французькій революції 1789 року”. Якби грамотно та поправно написати біографію Шевченка, то така книжка могла б стати бестселером номер один у перекладах різними мовами. “Кожна влада хотіла його привласнити собі, інтерпретувала його на свій лад, кожна сила послуговувалася у своїх інтересах”. Тож спробуймо розставити крапки над “і”, відшукуючи ту золоту серединку правди, яка завше ховається між двома крайнощами.
Про випивку, жінок та “черстве кацапське слово”
Чи любив Шевченко випити? Так. Але понад усе шанував справжній ром – привезений з-за океану й дуже дорогий на ті часи, а, отже, рідко коли доступний його кишені. Чи кохав жінок, а вони – його? Так, і неодноразово. Інша річ, що, на жаль, ці почуття не співпадали у часі й об’єктах-суб’єктах: ті, кого кохав він, не здатні були належно поцінувати його, і навпаки: тих, хто домагався Тараса, з різних причин відштовхувала його волелюбна душа. Не судилося. Тож незадовго до смерті Тарас навіть писав другові, що помре через самотність.
Утім, це аж ніяк не привід для висновків, які дозволяють собі чимало нинішніх інтерпретаторів, що він був “звичайним чоловіком, таким, як усі ми”. Бо, щоб дорівнятись до Шевченка, треба щонайменше написати понад 800 картин та сотні геніальних поезій, стати академіком!
Те, що для кожного Шевченко – свій, загалом нормально. От лише справжній він – один-єдиний, а решта – лише проекції Кобзаря на нас самих. Скажімо, любитель погрітися у промінні чужої слави й вурдалак Олесь Бузина “викривав” та “розвінчував” Шевченка, що той був франтом, вів світське життя, тож був “вурдалаком”, що лише прикидався селянином. Те ж згодом повторювала й Ганна Стеців-Герман. Особисто для мене самих цих прізвищ достатньо, аби зневажити сказане ними. Проте наведу контраргументи.
Кажуть, він із легкістю витрачав гроші на красивий і модний одяг, любив, зокрема, білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу. Але це тому, що нелегка доля талановитого молодика зробила його шалено популярним у петербурзьких домах. Його друг по Петербурзькій Художній Академії, Іван Сошенко, з яким Шевченко ділив квартиру, у спогадах писав: “Тарас мій частенько став роз’їжджати по вечорах. Він, як то кажуть, увійшов у моду; його приймали скрізь, як диковинку. Він став гарно вдягатися, навіть з претензією на франтівство”.
Оксана Забужко: “Його страшенно любили. Він був позитивний, світився, сіяв добро, співав, сміявся, любив людей і цю любов випромінював на всі боки. Тому йому були раді в усіх найкращих домах від Санкт–Петербурга до Оренбурга, і всі намагалися йому якось допомогти”.
“Інтер” у фільмі власного виробництва до ювілею “Шевченко. 200 років самотності” (2014) дорікав, що на балах Тарас розмовляв надто голосно й неодмінно – українською мовою. Авторам бо невтямки, що голосні розмови Шевченка на балах були такою ж демонстрацією принципів, як і його солов’їна. Висловлюючись модерно, то був перформанс на межі епатажу: хай усі чують, що є українська мова та сама Україна! Цю ж роль мало і демонстративне носіння ним у Петербурзі українського верхнього одягу – тих самих, нелюбих нашим сучасникам, козацької шапки й кожуха! Врешті, зауважу – на той час це був дуже дорогий і модний одяг. А Шевченко навмисне конструював собі образ отакого собі козарлюги – знаного завдяки твору російськомовного уродженця Великих Сорочинців, Гоголя, Тараса Бульби… До слова, у дитинстві я часто мріяв, коли виросту, роздобути й собі таку шапку, а для “ДахаБраха” вона стала головним атрибутом упізнаваності гурту!
Тарас завше був непосидючим та веселим. Наталія Шевченко, праправнучка поета за лінією брата Йосипа: “Шевченко дуже любив танцювати, в його присутності не було і хвилини, щоб компанія не сміялася, бо він міг пожартувати з кожним, вмів переконувати, що треба радіти життю. Тарас любив ходити на вечорниці, танцювати. Кажуть, жодної дівчини не було, з якою він не потанцював би”.
Але вмів бути і принциповим. Про це ображено писав у спогадах Олександр Афанасьєв–Чужбинський, Шевченків друг молодості, з яким вони у Києві разом бурлакували й писали карикатури на панночок. Так от: коли Шевченка відправили в заслання, Афанасьєв не написав йому жодного листа. А після повернення Шевченка у Петербург прийшов до нього в майстерню, запитав, чи він його пам’ятає. Шевченко кивнув. Тоді Афанасьєв з обіймами кинувся до приятеля: “Тарасе, брате мій!” – “Не подходите – здесь вредные кислоты” – гордо відсторонив зрадника Тарас.
І врешті – про принциповий момент, яким часто спекулювали як за часів СРСР, так і апологети двомовності нині. Чи писав Шевченко російською? Писав. Його найвідоміші російськомовні твори – віршована повість “Слепая” та прозова “Невеста”. А проте сам Шевченко вважав, що пишатися тут нічим і гірко докоряв сам собі: “Переписав оце “Слепую” та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав! За який гріх, що я оце сповідаюсь кацапам черствим кацапським словом”, – написав він у листі до Якова Кухаренка у 1842 році.
Натомість О.Забужко свого часу впала у депресію через спроби одного хіпстера “перепрочитати” Шевченка: “…Як видно, вперше прочитавши у “Щоденниках” Шевченка слово “бл…ь” (поет справді так назвав одну “купеческую даму”, розлючений її поведінкою в церкві), радісно впізнає це слово і робить висновки: у Шевченка “все так, як у нас усіх”. І отут уже починається профанація. Непомітна, повзуча, на рівні духу. З цього позбавлення святості можуть починатися які завгодно маніпуляції… Здійснюється ліквідація почуття культурної ієрархії, коли Шевченка зробили дядею Васею”.
Не просто дядько зі 100 гривень
У промові в якості лауреата Шевченківської премії-2017 поет і видавець Іван Малкович влучно зауважив: “Над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), у Московії – 1799-го (Пушкін), а в Україні – 1814-го року. Про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі”.
А відтак додав: “Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а… вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх, створив сам себе… І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має окрилювати”.
Справді: ще дитиною Шевченко втік в сусіднє село до дячка-маляра, аби той навчив його малювати. “Він подивився уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він заявив мені, на мій великий жаль, що в мене немає здібностей ні до чого, ні навіть до шевства або бондарства”, – згадував Шевченко згодом. А проте не змирився з “вироком” і, бачите, ким став!
“За великим рахунком, уся історія життя Шевченка – це історія феноменального успіху. Людина з нульовими стартовими можливостями, кріпак став Батьком нації”, – каже літературознавець Богдан Тихолоз. І пояснює: “Шевченко справді походив з бідної кріпацької родини, але не забуваймо, що кріпаки – це колишні козаки, люди ініціативні, спритні й активні… Інвестиції ж Тараса були не в ремісничі справи, а у власний талант”.
Шевченко належав до найбільш освічених людей свого часу. “Одним із найпрестижніших навчальних закладів тогочасної Росії була Академія мистецтв, яку Шевченко не просто закінчив, але й за час навчання здобув три срібних та одну золоту медаль, мав їхати до Італії на навчання, – каже Б.Тихолоз. – Пізніше за досягнення у галузі гравюри Шевченко отримав звання академіка, що займало четвертий рівень у табелі про ранги Російської імперії: генеральний прокурор належав до того ж рангу, що й академік Шевченко, і до них слід було звертатися “Ваше превосходительство”. Інша річ, що Шевченко зневажав умовності й нікому не дозволяв до себе так звертатися”.
Ми завинили Шевченкові
9-10 березня – у дні народження і смерті поета – вшанування пам’яті Кобзаря в Україні відбувається традиційно: покладуть квіти до пам’ятників, вручать Шевченківські премії, проведуть мітинги, владоможці різних рівнів читатимуть на камери Кобзареві вірші.
А що могли б? “Маємо тисячі пам’ятників Шевченку, але єдиного достойного пам’ятника – Повного зібрання творів, тобто академічного видання, – не маємо”, – нарікав ще у 2012-му один з ініціаторів проекту – заступник директора Інституту літератури ім. Т.Шевченка Сергій Гальченко. Не встигли його видати ні до 200-річного ювілею, ні досі! У 2012-му мав вийти 8-й том, а впродовж семи(!) попередніх років, після 2005-го, не вийшов жоден!
На думку О. Забужко, “Кобзар” слід видати й у форматі для “чайників”, із коментарями – на кшталт видань Шекспіра, що лежать у лондонських кіосках поряд із путівниками.
“Мало у чому змінилося з часів СРСР і вивчення творчості Шевченка у школі, – зітхає Марія Гнатів, викладач української мови та літератури однієї з гімназій Львова. – Просто нині його поезію трактують інакше. І, хоча вивчають Кобзаря упродовж 5 років – з 5-го по
9-й клас включно, зникли із програми такі його шедеври як “Великий льох” та “Гайдамаки”.
А як на мене, аби навчити школярів головного – мислити, а не переповідати підручники, не зайве було б замість нині пропонованих їм назв творів таких як “Образ жінки у творах Кобзаря” або ж “Актуальність творів Шевченка” давати одну-єдину – “Мій Шевченко”.
Шевченко став заручником шкільної програми, вважає видавець і письменник Віталій Капранов. “Шевченко – справжній пророк, а з пророком кожен вибудовує власні стосунки. Якщо хочеш справді познайомитися з Шевченком, то береш “Кобзар”, вибираєш якесь тихе місце і читаєш. І робиш це не раз”, – зауважує він.
“Це космос, в якому є всі основні елементи. Кожен може знайти у ньому щось своє і любити це”, – каже літературний критик Олександр Бойченко. Бо, направду, Шевченко – це український Нострадамус, у творчості якого завше відчитуєш щось нове.
