Гаряча серцем. Харитя Кононенко

Ірина Садула,

дослідниця,

учителька української мови та літератури,

с. Тязів Івано-Франківської області

“Не бійтесь! На нашій крові повстане Україна…”.

Харитя Кононенко

Засновниця та керівниця Українського Червоного Хреста на Волині, співзасновниця Союзу Українок Канади, голова жіночого товариства ім. Ольги Кобилянської в Саскатуні (Канада), пластунка у Подєбрадах і Празі, учасниця Української національної секції Міжнародної Ліги миру і свободи, докторка філософії та економіки, медсестра УПА, що порятувала тисячі життів, пластунка, журналістка, поліглотка (володіла французькою, німецькою, чеською, англійською мовами), публіцистка, письменниця, редакторка, громадська діячка, перекладачка, науковиця, просвітянка, етнографка, авторка статей, спогадів, дитячих творів. Співпрацювала з видатною педагогинею Софією Русовою. Учасниця дівочої скаутської дружини у Києві, Української жіночої ради в Празі. Перша українка, котра 1928 року здобула звання “доктор права”. Випускниця філософського факультету Українського вільного університету в Празі та Української господарської академії у Подєбрадах, інженерного факультету, закінчила правничі студії у Відні. Делегатка Українського жіночого конгресу у Відні, членкиня Академічного товариства “Січ”. Вихована у видатній сім’ї Вілінських. Брала участь у похороні героїв Крут, авторка спогаду “Крути. Пам’яти безталанних друзів”. Очолювала літературний відділ Міністерства культури Української Народної Республіки, працювала в Просвіті на Закарпатті, у товаристві “Сільський господар” у Галичині. Про Харитю Кононенко написав спогади український письменник Улас Самчук. А отаман Тарас Бульба-Боровець сказав про цю жінку так: “Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок.  Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий патріот-вояк…”. Потужна волонтерка, сказали б сьогодні ми, що жертвувала і своїм життям. Таке рідкісне ім’я Харитина означає “благодать”,“милосердя”. На її честь названа одна з центральних вулиць Рівного і там встановлена пам’ятна анотаційна дошка.

Про цю неймовірну жінку не так багато інформації у відкритих джерелах. Все, що вдалося віднайти – з оцифрованих журналів та давніх газет. З того і реставруємо її портрет. А її доля тернями поросла, була складна… Важко було  складати до купки пазли життя без сліз, важко було не тремтіти серцем, читаючи про цю героїню!

Харитя Кононенко, безперечно, спішила жити, наче знала, що її невдовзі чекає. “Гаряча смерть, не зимне умирання”, – як писала наша поетка Олена Теліга, застала її у розквіті життя. Долі цих жінок чимось подібні. Обоє сильні, жили в ритмі з Україною, жертовно і померли за неї…Обоє навчалися в Чехословаччині в одній академії, відвідували гурток бандури В. Ємця. От лише про Телігу вже нарешті заговорили, а про Харитю здебільшого мовчать… А цій дівчині судилося стати героїнею. Мабуть, ця історія буде відкриттям для багатьох.

Веремія життя…

Народилася Харитя Кононенко 18 (5) жовтня 1900 року у селі Миколаївка Полтавської області. У багатьох джерелах читаємо такі дані: батько Мусій Кононенко – поет і прозаїк, громадський діяч. Мати Тетяна Сафонова. Подружжя не мали дітей і взяли на виховання дівчинку із сиротинця. Науковиця Христина Астапцева у своєму дослідженні спростовує цей факт.

“Коли помер Мусій Кононенко, Харитині було уже 22 роки, а як відомо, її ще підлітком забрала до себе на виховання тітка Валерія О’Коннор-Вілінська. Якщо б Мусій Кононенко справді був батьком Харитини Кононенко, їй не довелося б у ранньому віці покидати батьківський дім”, – пише науковиця [17, с. 35]. Також друзі Хариті писали, що вона була небогою для подружжя Вілінських. Ані друзі, ні сама Харитя ніде не згадують імен Мусія та його дружини. Правду можна дізнатися лише знайшовши запис у метричній книзі про народження Хариті. А поки що можемо лише здогадуватися. В деяких документах Хариті ім’я батька зазначено як Ерест, ймовірно, Орест. Зокрема, таким документом є персональний лист студентки Української господарської академії в ЧСР Хариті Кононенко – пластунки [1920 р.], де у відповідній графі  по батькові зазначено, як  “Ерастовна”.

За свідченнями Лідії Бурачинської, близької подруги Хариті, батьки нашої героїні були поміщиками. А в білому будиночку О’Коннорів на окраїні села Миколаївка Полтавської губернії минало дитинство та юність дівчинки. Старицькі, Черняхівські, Лисенки, Садовські часто були гостями у сімейства

[15, с. 4 ].

З 1907 року Харитя разом з тіткою Валерією О’Коннор-Вілінською переїздить до Києва. Тут була активною учасницею Українського дитячого клубу, закінчила Києво-Фудкулеївську жіночу гімназію (перша жіноча гімназія у Києві, ініціатором та головним організатором створення був колишній київський губернатор, відомий меценат Іван Фундуклей).

Найкращою товаришкою Хариті була Вероніка Черняхівська  – донька видатних українців Людмили та Олександра Черняхівських.

Жила Харитя більше 15 років за кордоном, об’їздила більшу частину Європи; закінчила правничі та економічні студії у Відні, Празі, вчилася гри на бандурі. 1918 року із родиною Вілінських виїхала до Швейцарії, де професора О. Вілінського призначено послом УНР. Після ліквідації посольства родина переїхала до Відня, а згодом – до Подєбрад (Чехія). І саме тут закінчила Українську господарську академію, здобувши звання доктора економіки. У той час в Подєбрадах вирувало цікаве культурне життя серед українців-емігрантів. 14 лютого 1926 року Харитя стала пластункою серед українських емігрантів у Чехословаччині.

Згодом помандрувала до Канади, тут провадила активне громадське життя. Була головою Жіночого товариства імені Ольги Кобилянської, входила до редакційної колегії “Каменярів” інституту в Саскатуні ім. Петра Могили. Після смерті дядька, Олександра Вілінського, важке емігрантське життя лягло на плечі юної дівчини. Догляд та підтримка тітки Валерії, а також постійні пошуки роботи.

Після смерті свого чоловіка, 1930 року, Валерія О’Коннор-Вілінська закінчує життя самогубством через небажання жити без нього… І в цей час Хариті стає ще важче… Опісля жінка повертається знову до Подєбрад, а відтак мандрує на Закарпаття, до Ужгорода. Тут також дописувала до місцевого дитячого часопису “Пчілка”, вела дитячий гурток при Просвіті. Харитя Кононенко була представницею закарпатського жіноцтва на Світовому Жіночому Конгресі у Станиславові 1934 року. Також жінка допомагала і фінансово українським організаціям. Про це свідчить документ – подячний лист Софії Русової до Хариті Кононенко від імені Національної ради українських жінок у Празі від 1925 року.

Невдовзі Харитя зупиняється в Галичині і активно працює при секції “Сільського господаря”, проводить та організовує вишколи та гуртки. Вона була управителькою перших курсів для сільськогосподарських інструкторок у Львові при Союзі Українок 1935 року. Серед викладачів також були: Леся Храплива, Ольга Ліщинська, Мілена Рудницька, Ірина Гургула та інші видатні жінки. Організовувала Жіночі секції на Холмщині, Посянні й Лемківщині. Певний час провадила курс інструкторок у відомому курортному містечку Криниці. У той непростий час потужно вела розмову про права жінок, про їхню виняткову роль у царині культури, літератури, громадському житті.

1940 року доля закидає на Волинь, до Рівного. Саме тут жінка провадить активну просвітянську діяльність. А також допомагала з харчами, а ще – визволяти, лікувати, переміщувати полонених українців; працювала при Українському червоному хресті. В умовах окупації організовує легальну школу медсестер та акушерок. Опісля очолила “Суспільну опіку відділу охорони народнього здоров’я”, таємно постачала ліки для вояків УПА. Саме за це і була заарештована…

“Ні один народ у світі не терпить так, як наш”, – писала Харитя Кононенко ще тоді, у розквіті сил…

“Ліс жовто-блакитних прапорців”

А тепер повернімося назад. Березень 1917-го… З особливим трепетом Харитя описувала дні гарячої революції, коли в Києві на Хрещатику збирався численний натовп. Так, вона “найщасливіша, розпещена дитина не могла дочекатися того ранку погідного, коли усе почнеться…”, поспіхом збиралася з тіткою їхати туди, на площу. Пані Вілінська пришпилила Хариті жовту-блакитну кокарду на хутряну шапку, в руках – жовто-блакитна хоруговка, в серці – трепет та хвилювання. Емоційно описує дівчина, як українці з особливою ненавистю руйнували пам’ятники ворогів та прагнули нового життя. Як же ж перегукується із нинішнім днем! Воля! Ось вона перед ними, тисячами, котрі так чекали, так сподівалися, так гаряче вимолювали…

“Хай живе”! А у відповідь: “Слава!”, – лунало звідусіль. “Серед моря червоних прапорів, мріяли, мов метелики, наші рідні жовто-блакитні прапори…” [1]. Люди кричали, і аж захрипали від крику. А найбільше тоді, коли побачили Михайла Грушевського, який якраз повернувся із заслання, і той наш святий прапор, що несла його донька Катерина.

А перед другим днем маніфестації, 19 березня, ціла старовинна шафа пані Валерії Вілінської була забита жовтою та блакитною матеріями.  Бо ж попереду важлива справа: робітники “Союзу городів” пана Вілінського прагли пошити й собі жовто-блакитні прапорці. І допоки покоївка Вілінських та робітниці майстерень шили прапорці, Харитя з товаришкою створювали кокарди і складали на фортепіано. Понад 100 тисяч маніфестантів того дня вийшли до центру Києва!

Ось на балкон виходить славетна хорова капела О. Кошиця і співають “Ще не вмерла…!”

“І коли навкруги пам’ятника Хмельницькому уставились артисти театру Садовського, здавалося, що ожила давня козацька слава, що то Бульба з синами воскрес та радіє з перемоги над ворогом” [1]. Оці всі цікаві миті життя, коли серце прагло волі для найдорожчої України. Ці особливі спогади Хариті знаходимо на сторінках календаря “Дніпро” за 1937 рік.

Харитя етнографка

28 червня 1942-го року…. Святочної недільної днини у Рівному творча імпреза  – виставка українського народного мистецтва, ініційована головою жіночої секції Просвіти Харитею Кононенко. Улас Самчук ще не раз згадає свою щиру товаришку, напише про той вечір:

“…Вишивки, килими, блюзки, рушники, подушечки. Все рівненьке, чистеньке, барвисте, мов безліч квітів. Кожна така старанно вишита подушечка, чи густо тканий килим, чи прекрасна густа маніжка… А скільки тут різноманітности! Наше народнє мистецтво може задовольнити найрозбещеніший смак” [12]. Усміхнена Харитя стрічає при вході гостей та проводить до зали Просвіти…

Жінка активно досліджувала та публікувала статті про народний одяг, зокрема Полтавщини, звідки була родом. Так, маємо прегарне фото Хариті у полтавському народному строї та статті про українські традиції: “Традиція в’яже водно і цілий нарід, творить його окремішність і тільки той нарід, що береже ті традиції, не зникне ніколи безслідно з сім’ї культурних народів” [7]. Мисткиня виступала за повну автентичність народного одягу, і на сцені також, і тому гостро критикувала всілякі додатки, що роблять стрій уже не українським…

Перша подорож до Галичини

“Їду до цієї держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу. З галицькою інтелігенцією маю давні, тісні зв’язки, ще з Київа, а потім і з еміграції, але нарід у масі у Галичині мені невідомий. А потім, бажаєш, хоч на хвилину відчути, і ти стоїш на тому клаптику земної кулі, яка від тисячоліть належала нам, на якій колись ми вільно панували та були господарями. Для емігранта це особливий чар, особлива принада…”, – напише Харитя Кононенко 1934 року на сторінках газети “Діло” [5, с. 4].

Вона якраз збиралася їхати з Канади, де тоді проживала, до Станиславова на Український Жіночий конгрес, тому їй конче мусять дати візу, бо вся душа того просить. На великому конгресі, про який писали всі газети, і який тривав 5 днів, д-р Харитя Кононенко мала публічні виступи.

“Балачки про моду”

Цікаво, що від 1936 до 1939 року Харитя Кононенко вела рубрику на жіночій сторінці відомого часопису “Діло”, зокрема “Балачки про моду”. Оскільки авторка окремі статті підписувала своїм прізвищем, а деякі позначені криптонімами або ж скороченнями “Рита” та подібними, то цілком ймовірно, що цілу сторінку жіночу вела вона сама. Таку думку вперше наводить у своїх дослідженнях науковиця Христина Астапцева. У статті під назвою “Балачки про моду” Харитини Кононенко – нове слово у жіночій пресі Галичини” дослідниця пише: “Усього за час існування тематичної шпальти для жінок – від 4 грудня 1936 р. до 15 грудня 1939 р. – в рамках рубрики “Балачки про моду” було надруковано 63 статті, 51 з яких належить перу Харитини Кононенко, 7 статей були опубліковані без зазначення авторства, але гіпотетично також могли бути написані нею” [17, с. 177].

Харитя Кононенко постає перед нами справжньою знавчинею краси та моди. Вона, здається, знала все про модні кольори, відтінки та силуети. Яку пудру та рум’яна краще підібрати, які капелюшки личать справжнім леді, словом, усе про те, як бути гарною, інтелігентною, стриманою.

Так, у газеті “Діло” за жовтень 1937 року авторка допису про моду, радить як правильно носити квіти у волоссі:

“Цьогорічна мода дозволяє вечірнім зачіскам багато ріжних оздоб. Найбільш улюбленими є квіти, чи живі, чи штучні. Квіти можуть бути ріжнокольорі, наприклад, гвоздик рожевий чи білий, або темно-червоний та жовтий, тоді як квіти штучні мають бути однотонні і навіть без листя. Вміщують сі квіти на ріжний спосіб. Зустрічаються часом і цілі віночки з квітів” [13, с. 5].

Тут вперше подані не лише новітні тенденції та світлини, а й численні роздуми, поради на теми краси та одягу українок. Авторка жартує з читачами, заохочує, радить, консультує. Як одягнутися правильно на лещата (лижі), які рукавички носити панянкам, які балеві сукні виглядають краще, які то сукні передполудневі, візитові, вечірні? Як вбирати своїх діточок, як бути жінкою і таки найкращою!

“Весняні і літні витівки пані Моди цього року йдуть під знаком цвітів. Цвіти всюди, і на капелюхах, і при суконках, і в узорах матерій. І всі вечорові сукні також прибрані цвітами, або самі творять цвітку. Але не тільки вечірні суконки прибрані і популудневі, але й дополудневі…” [16].

Опісля смерті найближчих – подружжя Вілінських – Хариті багато допомагає Лідія Бурачинська – публіцистка, громадська діячка, редакторка відомого журналу “Нова хата”, а відтак – журналу діаспори від Союзу українок Америки “Наше життя”.

                             Незабутній Великдень та останні зустрічі

Улас Самчук згадує великодній час 1942 року, коли він перебував в ув’язненні у рівненській тюрмі, і туди, до в’язнів, прийшла вона – Харитя… Ця неймовірна жінка принесла паски своїм побратимам, бо для неї не було чужих українців. Цей спогад під назвою “Великодній гість” був опублікований у журналі “Наше життя” за 1951 рік.

“Пані Харитя була невтомною, вічно занятою, вічно повною гарячого бажання помогти тим, що допомоги потребують… І от вона роздає той шматок паски, їхні руки тремтять, їхні уста вимовляють подяку. А ми дякуємо за гратами тій благородній людині… Заходить Харитя до нас, кидає оте “Христос воскрес!”, і в’язні ридають як діти. Харитя держить на руках шматки тієї самої паски, яку перед хвилиною роздавала полоненим. Очі її залиті сльозами…” [ 11, с. 4 ].

Це ж не просто було тоді потрапити в камеру до в’язнів, а вона змогла, вона все могла! Ризикуючи власним життям, жінка щодня відвідувала всі три табори для полонених, що були у Рівному… І, як пише далі Улас Самчук, – вже рівно за рік та сама Харитя, в тій самій в’язниці, але вже не як гість, а як в’язень, сиділа і чекала розстрілу.

Мимоволі знову хочеться провести паралель: трохи раніше, 1941 року у Києві, так само відважно чекала кари Олена Теліга… Ба більше – про передчасну, раптову смерть подружжя Теліг сповіщала Харитя своїм друзям, зокрема Марії Донцовій…

“Незабутня Харитю! В моєму житті нема Великодня, коли я б не згадав тебе! І цього Великодня посилаю тобі: “Христос воскрес”! Бо ти для мене не мертва” [11, с.5 ].

16 липня 1943 року… Це страшна дата у героїчному життєписі нашої Хариті, тоді її арештували. За словами Софії Степанюк, (яку ув’язнили у той же ж день, їй вдалося втекти), перебуваючи у рівненській тюрмі, ця небуденна жінка “склала найсуворіший іспит і заслужила на назву героїні”. Ось як співкамерниця описує Харитю Кононенко:

“Вона була середнього росту, мала спокійне інтеліґентне обличчя і блакитні очі, на ясному волоссі помічалася сивина, одягнена була вона в чорний халат з хрестом на грудях. Лице її було бліде й прозраджувало перемучення й терпіння. Хоч здавалося говорила вона спокійно, але голос її дрижав. Я запримітила теж в її очах заховані сльози” [10, с. 90].

 У камерах Х. Кононенко була змушена перекладати накази та погрози від слідчих, бо добре знала німецьку мову. Ця жінка була наче рідною матір’ю для скалічених життям та непоправною карою жінок, вона їх підтримувала.

“Але як вона вперше прийшла у в’язницю, я її не впізнала: вона була сива, в неї така була побита щока, кров… І вона каже: “Добрий день. Я така, як і ви, але я вам буду тлумачити”. Мені говорить: “Я так само арештована, тоді само, як і ви. Я є Харитя Кононенко” [10, с. 90].

Софія Степанюк пише про той момент, коли Харитя  зайшла до них в камеру і сказала: “Багато з нас загине. Але завжди хтось таки переживе це пекло. Той, хто переживе, має обов’язок описати наш тернистий шлях, як нас мучили в цих мурах, як ми гинули за Україну. Хай наш народ знає!” Котрась з жінок сказала урочисто: “Я присягаю”. Тоді ми всі склали святкову присягу, що якщо хтось з нас уціліє, то опише рівненську в’язницю” [10, с. 93].

То була передостання зустріч. На останній стрічі Харитя знову крізь сльози просила не забути їхньої присяги усім, кому пощастить вижити. А 15 жовтня 1943 року Харитю, як і сотні інших в’язнів, німці розстріляли. То були страшні, чорні дні для України… Як пишуть історики, близько 3 тисяч українців тоді було вбито та закопано гітлерівцями в яру у Рівному.

Її життя – наче кінофільм. Картинки змінюються дуже швидко та несподівано. Таким було життя, на жаль, із трагічним фіналом… Що думала наша героїня Харитя у ті останні секунди свого життя? Мабуть, молилася і востаннє глипала крізь сльози на цей світ, на небо… Певно, тоді те небо було дуже чорне… Не дали жити. Але Україна житиме! Вона це точно знала!

Блистить крізь роки пам’ять про неймовірну жінку-українку, велику Харитю Кононенко. Ось вона цілує український прапорець зі своєю тіткою Валерією, ось співає, ось грає, пише, любить, живе… Ніби кадри в кінофільмі перед очима миті її життя: Україна – Канада – Чехія – Польща – Австрія –Швейцарія – і знову Україна! Найсвятіша, найрідніша, найкраща. Он Харитя сидить у львівській кав’ярні і роздумує над новими темами для “Балачок про моду”. За вікном дощ, чути цокання дамських обцасів, облітає листя зі старої акації… А он Харитя вже у Рівному провадить потужну просвітницьку роботу, рятує людські життя…і…, врешті, зникає за обрієм… Але пам’ять не зникає! Пам’ять має жити. Бо таких неможливо забути!

Київ, лютий 1909 року,  Шевченкові роковини. Харитя Кононенко друга зліва у 2 ряду знизу. З колекції дослідниці Тамари Скрипки.

Фото з реєстраційної картки Українського громадського комітету в Чехословацькій республіці

(Центральний державний архів громадських об’єднань України).

1921 рік.. Учасниці українського жіночого конгресу у Відні. Харитя Кононенко крайня праворуч в І ряду.

Фото: https://www.inform-arta.com.ua

1934 рік. Ганка Романчич, Олена Кисілевська, Харитя Кононенко у міщанському одязі з Угнева. Світлина з журналу “Наше життя”

1934 рік, Станиславів.Харитя Кононенко, крайня праворуч, на Всеукраїнському жіночому конгресі. Фото з книги Зеновії Ханас “Нариси з історії жіночого руху Стрийщини” (архів Ольги Бачинської).

Фото з книги “Український народний одяг” (Торонто,1992)

Фото: https://esu.com.ua/article-4968

22 квітня 1926 року. Пластуни у Подєбрадах. У центрі у 2 ряду сидить Харитя Кононенко. Світлина з приватного архіву Романа Коваля

Фото з документа-довідки про зарахування до Українського університету в Празі на 1932-1933 рр.

(Центральний державний архів громадських об’єднань України)

Лист Софії Русової до д-ра Хариті Кононенко від 1925 року

(Центральний державний архів громадських об’єднань України)

ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 88, арк. 131

Сторінка із журналу “Пчолка” (Ужгород, 1924 року, Ч. 6)

Джерело: https://web.nlu.org.ua/view.html?id=500

3 квітня 1936 р. у Львові під час зустрічі С. Русової з курсантками господарського курсу товариства “Сільський господар”.

Крайня праворуч Харитя Кононенко, поруч неї Костянтина Малицька, Софія Русова

(Центральний державний архів громадських об’єднань України)

ЦДАГО України, ф. 3830, оп. 1, спр. 20, арк. 34

Харитя Кононенко. ЦДАВО України. Ф. 4465. Оп. 1. Спр. 545. Арк. 75.

Список використаних джерел

1. Кононенко Х. Дві маніфестації. Календар “Дніпро”. 1937. С. 80-86.
2. Скорупська Б. Роля української жінки в УПА. Свобода. Ч. 53. 19 березня 1998. С. 2.
3. Кононенко Х. В інституті імені Петра Могили в Саскатуні. Нова хата. 1938. Ч. 13-14. С. 6-7.
4. Коваль Р. Жінки у визвольній війні. Історії, біографії, спогади 1917-1930 рр. Історичний клуб “Холодний яр”. 2020. 432 с.
5. Кононенко Х. Один тиждень на рідній землі. Діло. 30 липня 1934 року. Ч. 199. С. 4-5.
6. Прегарний почин. Діло. 7 квітня 1935 р. Ч. 91. С. 1
7. Кононенко Х. “На сторожі традиції”. Діло. 7 січня 1937. С.15
8. Кононенко Х. Наша господиня і наша служниця. Діло. 29 жовтня1937. С. 5
9. Кононенко Х. Участь жінок у революції 1917 року. Діло. березень 1937 року. Ч. 54. С.5.
10. Степанюк С. “Харитя Кононенко”. Медична опіка в УПА, літопис УПА. Том 23. Торонто-Львів. 1992-1993. С. 89-94. URL:https://litopysupa.com/wpcontent/uploads/2019/01/Tom_23_Medychna_opika_v_UPA.pdf (дата звернення: 02.06.2022).
11. Самчук У. Великодній гість (пам’яті незабутньої Хариті Кононенко). Наше життя. 1951. С. 4-5.
12. 1 Самчук У. “Ой, стрічечку до стрічечки мережила дві нічечки!”. Український голос. Ч. 60 від 26.07. 1942 року. С. 4.
13. Рита [Кононенко Х ]. Балачки про моду. Діло №233 від 22.10.1937. С. 5.
14. Кононенко Х. Один тиждень на рідній землі. Вражіння наддніпрянської емігрантки з Жіночого Конгресу. Діло. №199від 30.07.1934. С. 4.
15. Бурачинська Л. Пам’яті Хариті. Наше життя. 1973. Ч. 9. С. 4. URL:https://unwla.org/media/magazine/our-life/197x/1973-09-september-magazine-Our-Life.pdf (дата звернення: 10.05.2021).
16. Кононенко Х. Балачки про моду. Діло. Випуски за період 1936-1939 рр. URL: Головна – LIBRARIA – Цифровий архів періодики https://libraria.ua/ (дата звернення: 02.06.2022).
17. Астапцева Х. Становлення Харитини Кононенко як журналістки та редакторки жіночої преси. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Astaptseva_Khrystyna/Stanovlennia_Kharytyny_Kononenko_iak_zhurnalistky_ta_redaktorky_zhinochoi_presy.pdf?PHPSESSID=0freim7f7c2lbsuoi45avgp696 (дата звернення: 04.08.2021).
18. Астапцева Х. Репрезентація моди на шпальтах жіночих часописів Львова (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). Наукові записки / Scientific papers. 2016 / 2 (53). URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/astaptseva_khrystyna/reprezentatsiia_mody_na_shpaltakh_zhinochykh_chasopysiv_lvova_kinets_xix_-_persha_tretyna_xx_st.pdf? (дата звернення: 11.06.2021).
19.  Астапцева Х.  “Балачки про моду” Харитини Кононенко – нове слово у жіночій пресі Галичини (на матеріалах “Жіночої сторінки» у газеті “Діло” (1936 – 1939 рр.) URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Astaptseva_Khrystyna/Balachky_pro_modu_Kharytyny_Kononenko__nove_slovo_u_zhinochii_presi_Halychyny_na_materialakh_Zhinoch.pdf? (дата звернення: 02.06.2022).

20. Кононенко Х. Пчолка. Ужгород. 1924. Ч.6. С. 107-109. С. 34-45.