ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. ПРИЧИНА СМЕРТІ – УКРАЇНЕЦЬ

Зброя змінюється, але почерк ворога залишається незмінним: забрати світло, відібрати хліб, стерти ідентичність. Сьогодні ми здригаємося від новин про російські ракети і загибель мирних жителів, але дев’ять десятиліть тому москва нищила нас абсолютно беззвучно –  штучним голодом.

Поки радянська пропаганда купувала мовчання західних журналістів, а європейські лідери вдавали, що “в срср усе спокійно”, єдиним щитом для України, яка вмирала, стала її діаспора. Звичайні закордонні українці підняли таку масштабну хвилю інформаційного протесту, що її відлуння дійшло до Ватикану та Ліги Націй.

Як саме вони проривали залізну завісу брехні?

Крізь призму десятиліть очевидно: радянська влада свідомо використала голод як інструмент знищення українського народу. Спецзагони вилучали не лише врожай, а й будь-які запаси їжі. Села, що чинили опір, блокували та заносили на “чорні дошки”.

Вже навесні 1932 року через річку Збруч – тогочасний кордон між Польщею та срср – на Галичину, Волинь і Тернопільщину почали прориватися перші втікачі з радянської України. Їхні жахливі свідчення публікували провідні західноукраїнські часописи, зокрема щоденна газета “Діло” та журнал “Мета”. Преса регулярно писала про те, що московити свідомо нищать українське селянство штучним голодом.

25 липня 1933 року у Львові за ініціативи українських послів у польському Сеймі та за підтримки Церкви було створено Український громадський комітет рятунку України. До нього увійшли представники понад 35 політичних та громадських організацій. Комітет координував збір коштів та продуктів у кожному галицькому місті й селі. Проте радянський союз навідріз відмовився приймати будь-яку допомогу з-за кордону, заявляючи, що “ніякого голоду немає”. Вагони із зерном і борошном, які галичани намагалися надіслати через Червоний Хрест, більшовики просто розвертали на кордоні або конфісковували на користь держави.

Голосом голодуючих став і митрополит Андрей Шептицький. Окрім пастирського листа “Україна в передсмертних судорогах”, в якому митрополит та єпископат відкрито заявили на весь світ, що на Великій Україні “населення вимирає голодовою смертю”, Шептицький створив спеціальне інформаційне бюро для збору доказів злочину та передав ці документи до Ватикану. Це змусило Папу Пія XI публічно засудити дії радянського режиму. Також завдяки зусиллям української діаспори та Комітету рятунку трагедію вдалося винести на обговорення в Лізі Націй у вересні 1933 року, хоча заклопотана внутрішніми проблемами Європа так і не наважилася на рішучі кроки проти срср.

Греко-католицька та православна церкви Західної України оголосили 29 жовтня 1933 року “Днем жалоби і протесту”. Цього дня сотні тисяч українців вийшли на вулиці міст, молилися за померлих, закривали свої крамниці та проводили масові віче.

Паралельно правду намагалися донести й за океаном. Перші шокуючі новини в Європі та Північній Америці про голод в Україні стали відомі з німецької, австрійської й швейцарської преси. В. Штайн, кореспондент щоденної газети “Vossische Zeitung” з Берліна, був одним із перших, чия стаття повідала світу про трагедію. 22 червня 1932 року її передрукував канадський часопис “Український голос”. Вже восени 1932 року в українській північноамериканській пресі з’явилися перші звістки про голодний канібалізм. Зокрема, 15 листопада 1932 року вінніпезький релігійний часопис “Вісник” опублікував статтю “Людоїдство на Україні”, де було зазначено конкретні села, в яких зафіксували ці трагедії.

Українські видання детально роз’яснювали, що катастрофа сталася через тотальну конфіскацію врожаїв в українських селах: у той час, коли люди вмирали, продукти масово вивозили за кордон. Найбільше уваги висвітленню Голодомору приділяли часописи: в Канаді – “Український голос”, “Канадійський фармер”, “Новий шлях”, “Українські вісті”; у США – “Свобода”, “Америка”, “Січ”, “Католицький провід”, “Народна воля”, “Народне слово”. У жовтні 1933 року в США вийшов перший номер англомовного тижневика “The Ukrainian Weekly”, заснованого Українським Народним Союзом (організація створена 1893 року, активно діє і нині). Його головним завданням було інформувати американське суспільство про події в Україні, адже на Заході тоді про Голодомор майже нічого не знали.

У цей період активно діяли й жіночі організації за кордоном. Союз українок Америки створив Комітет негайної допомоги голодуючій Україні. Діаспорянки проривали інформаційну блокаду через американську пресу та організовували збірки коштів. Підготовлені меморандуми й офіційні звернення надсилали Президентові США, його дружині, конгресменам, сенаторам, урядовим інституціям, а також до Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві та Американського Червоного Хреста.

Водночас листи по допомогу, які надходили безпосередньо до Білого дому особисто президентові, пересилали до Державного департаменту США, який обмежувався формальними відписками. Ігнорування жорстокої правди відбувалося на тлі закулісних міждержавних переговорів. У підсумку це проклало шлях до офіційного дипломатичного визнання радянського союзу адміністрацією Франкліна Д. Рузвельта у листопаді 1933 року. Цей крок, здійснений на піку Голодомору – у найтрагічніший для України момент національної історії, – фактично став міжнародною індульгенцією сталінському режиму.

Голодомор 1932-1933 років забрав життя понад 10 мільйонів українців. Понад мільйон із тих, хто загинув від штучного голоду – це діти. Помирали родинами, селами, цілими поколіннями – без права на голос, без права на життя. Це був спланований геноцид, спрямований на те, щоб зламати дух українського народу, вирвати наше коріння та знищити ідентичність.

Пам’ятаймо правду про Голодомор і підтримуймо тих, хто захищає Україну сьогодні. Нехай наша пам’ять стане нашою зброєю. 

У суботу, 28 листопада, запалімо свічку у своїх вікнах і згадаймо кожну невинно загублену душу.

ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. ПРИЧИНА СМЕРТІ – УКРАЇНЕЦЬ