Мамо, мені страшно… Мам, подзвонили зранку… Київ у вогні! Україна у вогні! Мам, сестра з росії дзвонила, дядько писав, просили потерпіти, казали, що ми просто нічого не розуміємо… Мам. Вони ж нам рідні… Як так?
Мам, мої друзі в Києві живуть у підземній парковці, сплять у машинах, мам… Вони в свої квартири піднімаються на пару хвилин, щоб хоч приготувати їжу та змінити одяг…
У сусідній будинок прилетіло… Загинули люди… Марина зібрала своїх і поїхала у Львів. Трьома машинами їхали… Страшно було… Мам, вперше в своєму житті раділа, що так розкидало по всій Україні моїх друзів з часів універу… Мам, у лічені хвилини знаходили де зупинитися на ніч… Приймали без зайвих питань, без обмеження кількості осіб, без грошей…
Мам, Наталя в Харкові з доньками в підземці, там черга у туалет і за чайником дві години… Сплять на підлозі у спальних мішках, добре хоч вони є. Залишились після наших мандрівок у гори… Її чоловік десь у пеклі… Будинок зруйнований… Вона не їде нікуди, бо пса не може лишити…
Мам, я не сплю. Мене паралізувало всередині. Дихати не можу. Коли це скінчиться? Мам, діти не розуміють що відбувається. Бігаємо у підвал з восьмого поверху. Ми вже навіть не роздягаємось… Я так не можу. Валізу купувала для літньої відпустки, але складаю теплі дитячі речі… Ні мам, нічого не треба… Не знаю коли їдемо… Вже другий тиждень збираюсь… Мені страшно…
Виїхали наступного ранку. Чергова сирена, перелякані очі дітей стали останньою краплею… Їхали мікроавтобусом до кордону з Польщею. Жінки з дітьми, літні люди, жодних чоловіків… На кожному блокпості перевіряли, а я лише раділа, що їдемо вночі, що діти сплять і не бачать військових зі зброєю… Мам, було так страшно… Кордон перетинали пішки. Лишався лише потяг до Кракова, де Іринка зустрічатиме, мам, мені здавалося я не витримаю… Але я вже тут…
Сотні, тисячі скалічених душ. Тисячі загиблих … Понівечені долі, тіла… Розірвані навпіл родини… Розірвані на тисячі уламків будинки… Буча, Ірпінь, Гостомель… Маріуполь… Батько і сестра з малою дитиною лишились у Херсоні… Не поїхали… Тримаємо зв’язок… Не знаю, що з ними буде… Мам, не питай…
І так вже майже рік. Життя поділене на до і після… Тепер є лише біле та чорне. Немає вибору, немає слів, немає емоцій. Для того, щоб вижити, все ж таки довелося знайти в собі той вимикач і потягнути його вниз. Вимкнути… Бо для того, щоб врятувати життя своїх дітей, знайти своє місце в іншій країні, в чужому світі – треба мати тверезий розум та сміливість. Вже майже рік у беземоційному стані, в шаленому режимі виживання… Не можна дозволити собі радіти, бо це б означало дозволити почуттям та емоціям бути… А вони такі різні, такі важкі… Щоб почати по-справжньому радіти, спочатку доведеться пережити весь той відчай, страх і біль, який увесь цей час накопичувався. Таке сьогодення кожної української жінки за кордоном. Таке сьогодення кожної української жінки, яка лишилась вдома, в Україні – чорно-біле життя, чорно-білі емоції.
Мені страшно… Мам, коли можна вже повернутись додому?
А найважче те, що, прокидаючись кожного ранку, засинаючи кожного вечора, ти розумієш: тепер МАМА – це ти. Життя триває, діти дорослішають, ходять до школи… Радієш тому, що їм все дається легше, швидше… Лише не знаєш, як відповідати на ці запитання: “Мам, а з татом все добре? Мам, а коли ми додому повернемось? Мам, коли закінчиться війна? Ти не знаєш, мамусю?…”
