“Закоханий в павзи я люблю павз дивну мову.
Я захвату лірик поет буйних павз між віршем і віршем.
Я мрійник фантаст ще більше ще більше…”
Михайло Семенко…
1916, “Поезійка про себе”
Харизматичний український поет-футурист, редактор, музикант-скрипаль, що насмілився писати і думати по-іншому в часи сірості та викликів. Той, котрий не міг “терпіть холодних ліхтарів” і шукав у мистецтві “надмистецтва”. Засновник нової мистецької течії – футуризму, далі – кванфутуризму, поет доби “Розстріляного відродження”. У певний час – заступник голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно, а на початку 1930-х рр. став одним із засновників Спілки письменників України. Залюблений у життя і сонце чоловік. Той, котрий шукав натхнення між живими і справжніми, кохав та закохувався, бентежив і бентежився, мріяв та діяв, любив і заперечував, бунтував та протиставляв, сподівався і чекав, подорожував та запам’ятовував мандрівки. У Михайла горіла думка до справжності і небуденності, він не терпів одноманіття сірих днів, тому всіляко бунтував проти цього своїм емоційним словом найперше. 100 років тому митець одним із перших в українській літературі почав писати верлібром (віршем без рими), почасти не використовуючи розділових знаків. І це також було тим, що бентежило загал, але ж ще цей чоловік творив?
“Не можу бути ніким і нічим я, окрім Семенка…”
Я умру в хвилю, коли природа стихне,
чекаючи на останню горобину ніч…
30.VІ.1917. Владивосток
Ці слова написав небуденний, неординарний поет-футурист Михайло Семенко 1917-го… Коли його розстріляли за звинуваченням у неіснуючих злочинах, йому було лише 45… Поезія цього чоловіка дуже цікава, креативна, як на той час. То справді був виклик тогочасній поетичній традиції, своєрідне творче бунтування. Але чи боявся Семенко бути незрозумілим?… Риторичне питання. Упродовж багатьох десятиліть творчість митця була заборонена, не можна було згадувати, ні-ні! Але хіба слова здатні мовчати довго? А якщо ці слова палючі і сильні, народжені з любові до мистецтва і життя?… А якщо ті творчі послання нині надто сучасні, ніби про нас? Його вважають найскандальнішим українським митцем ХХ століття, епатажним та ні на кого не подібним. Та яким був насправді той, хто полюбляв виклики та всілякі затії!?
Якщо розказати сучасним підліткам-школярам, що був чоловік, який палив демонстративно “Кобзар”, то, мабуть, здивуванню не буде меж… Принаймні цей факт рясніє у заголовках багатьох статей про поета. Але, як стверджує дослідниця творчості поета Любов Якимчук, – “Він не тільки нічого не спалив, а ще й написав власний “Кобзар”, Михайля Семенка. А щодо Шевченкового він тільки написав у книжечці “Кверо”: “Я палю свій Кобзар”. Це означало, що він виступає за нове мистецтво, відмовляється від канонізації Шевченка. Він не хотів бути наслідувачем Шевченка й обрав інший шлях – футуризм”. Цієї ж думки і науковиця Ярина Цимбал. Зрештою, все митець чітко пояснює у своєму маніфесті. Вище процитовані слова поет написав якраз у рік 100-річчя з дня народження Шевченка, коли було заборонено голосно святкувати ці дні та згадувати. Отож, Михайль Семенко 1914 року разом із братом Василем та художником Павлом Ковжуном засновують футуристичне об’єднання, голосно говорять про новий напрям, висміюючи і заперечуючи “старе мистецтво”; заснували друкарню “Кверо”.
“Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується…”. Такі ж думки, зокрема щодо Шевченка, пропагував ще один затійник та письменник Гео (Георгій) Шкурупій. Про це свідчить його вірш “Реабілітація Т. Шевченка. Моя ораторія”, опублікований у “Новій генерації” 1928 року: “Аматори вишиваних сорочок і картоплянного лушпиння дуже просто і дуже сумлінно засоплили Вашу постать…/ Ви ікона в накрохмалених рушниках…/А хіба Ви такий, Тарасе Григоровичу?…/ А він же евпропеєць з ніг до голови…”. Михайло ж згодом став редактором двосерійної кінострічки “Тарас Шевченко” (1926 р.), йому точно не було байдуже до Кобзаря…
Ці небуденні митці припасували собі й дещо змінені імена: Михайло став Михайль, Георгій – Гео, інший Михайло Йогансен – Майк. Бунт виявляли у всьому…
Можна лише уявити собі силу сміливості “будителів мистецтва”, які посміли 100 років тому знімати із Кобзаря “ярлики та стереотипи”. І це навіть не вірш “Виклик” Івана Драча, написаний 1985 року, що також був “голосом вопіющого в пустелі”. Опісля був іще кверофутуризм – “мистецтво шукання”, але то ще інша історія… Далі – панфутуризм, напрям, який охоплює всі сфери. То все були Михайлові пошуки, до яких він, бува, залучав своїх однодумців.
“Не можу бути ніким і нічим я, окрім Семенка…”, – писав поет, тож справді лишався самим собою. У своїх креативних поезіях “будував хмари”, рвав простір і час, заперечував та ревнував, любив, страждав, просто жив. Йому було тісно у тому часі, де він був, душа прагла більшого. Любив музикувати, проте невдовзі закинув це заняття, перемогла поезія; захоплювався географією, знав іноземні мови.
Звідки колисанка і любов…
Михайло народився 31 грудня 1892 р. у селі Кибинці, що нині у Миргородському районі Полтавської області. Його мати закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте стала письменницею і друкувалася під ім’ям Марія Проскурівна; авторка повістей, навіть листувалася із Оленою Пчілкою та Ольгою Кобилянською. “Мені щось тоскно серце тисне моєї мами колисанка”, – писав згодом поет. Батько Василь був писарем земської управи. У сім’ї було восьмеро дітей. Михайло закінчив Хорольську гімназію, Курське реальне училище, два роки навчався на Санкт-Петербурзьких загальноосвітніх курсах. Саме в Хоролі вперше взяв до рук скрипку, читати умів з чотирьох років. А з музикою пов’язував своє майбутнє. Тяжіння до слова, без сумніву, передалося від мами. Відомо, що син редагував та опрацьовував тексти матері. Марія Проскурівна дебютувала в літературі 1913 року (книга “Пані Писарка”, повість “Уляся”, “Од сіна до соломи”) писала твори, засновані на народних мотивах, а стиль був “простий, ядерний, соковитий”. З вибухом Першої світової війни Михайло їде служити до Владивостоку, тут закохується в Лідію Горенко. У цей час “вибухає” ліричними поезіями. У шлюбі з Лідією поет мав доньку та сина – Ірину та Ростислава. “Зі мною розмовляв завжди українською вибагливою мовою, навіть тоді, коли в багатьох сім’ях моїх шкільних товаришів почали говорити більш по-російськи”, – пригадувала донька поета. Подружжя розсталося 1928-го…
Другою дружиною митця стала акторка театру й кіно Наталія Ужвій. У подружжя народився син Михайло. 1936 року цей шлюб, як і перший, завершився розлученням. Не будемо вдаватися до подробиць, але особисте життя Михайла має багато таємниць. Йому не було легко жити із таким темпераментом і потягом до змін у ті сірі часи. “Кохання не любить щирості, кохання любить гру”, – казав митець. Чимало віршів поета про любов, ту любов, що захоплює та хвилює серце…
Михайлові неологізми
“Я хочу кожний час новожиття”
Чимало поетів творять власні слова – авторські неологізми. Таке слово може придумати кожен з нас, а що вже казати про тих, кого муза переслідує і не дає спокійно жити…? У Михайла теж були такі, так звані футуристичні мовні новотвори: сонцекров, фантазоцирк, стума, безшумлять, поеза, павза, скрипник (тобто скрипаль), пелюст, губозміцнивсь, сонцекров, рожесутінок, поези, фантази, чудосон, тихоказка, поезопісня, мертвопетлювати, талодівчина, стрункодівчина та інші. Сталі риси футуристичної поезії – то форма верлібру (вірш без рими), відсутність розділових знаків, контрасти як художній прийом. Свої вірші поет називав “срібляними піснями”, або ж поезії – “поезами”. Назви його віршів подивовують: “Зорі реклам”, “Атавіза”, “Поезійка розчарування”, “Наївні поезійки”, “Куховарня”, “Експресовітер”. Закрадається мимоволі думка: це справді вірші з 1914-1917 років?
“Мені обридають рими, хочеться спостерігати рухи слів, – писав Михайло в одному з віршів. Може, справді, згодом відійшов від римування поезій, аби більше чути інтонації кожного слова? Кожен вірш – то пошук чогось нового, незвіданого. Михайло звертається у вірші “Поету-стихотворцу” (1914, Київ) до Миколи Вороного і питає: “Пане Вороний! Пора вже скинути онучі, бо вже по містах хоч яких все ажур, і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі, як почуття щирих українських шкур…”. Такими словами він не зовсім прямо, проте каже про деяку наївність поезії… Семенку не зрозуміти таких почувань певних авторів, бо він той, хто ладен був перевернути світ догори ногами, і сердився, коли не виходило цього зробити. Але й певним авторам не зрозуміти і його…
“Я околений жмутом моїх відчувань…”
Найперше у житті була поезія, що крутила вихором з ніг до голови, так би мовити, брала у полон. 1913 року виходить друком перша збірка “Prelude” (Прелюд), написана під впливом поетів із київського угруповання символістів “Українська хата”. 1914 р. дві книги – “Дерзання” і “Кверофутуризм”. Повернувшись до Києва, Семенко видав збірки “П’єро мертвопетлює”, “Bloc-notes” і “В садах безрозних”, а також поему “Ліліт”. 1919 р. проголосив “революційний футуризм” й опублікував “Дві поезофільми”. 1920 року в співавторстві з М. Любченком і О. Слісаренком видали “Альманах трьох”, 1921 – збірка “Проміння погроз”. Його книги оформляли художники Роберт Лісовський, Анатоль Петрицький.
У 1916-ому та 1917-ому роках митець написав найпроникливіші ліричні поезії, де видні його душевні потрясіння, почуття кохання, пошуки себе, відкритість до світу. Тоді поет дещо відходить від футуристичних мотивів у поезії: “Може, в житті я встигну кинути лише витиск в вогкій росі. Ах, розумієте не кине серце тиснути, бо я не такий, як всі… (18. VIII. 1916, вірш “Витиск”, з книги “П’єро кохає”). У цей час юнак служив телеграфістом у Владивостоці, тут закохується, відтак пише збірки поезій “П’єро здається”, “П’єро кохає”, “П’єро мертвопетлює”. Навіть назви цих книг дивують, а що вже казати про вірші: “Мені хочеться далі мені хочеться вище десь стати вище фарби музики і слова…”. Поет прагнув висоти, він змагав до цього, був особливим і таким, що запам’ятовується, це йому вдавалося! А лише погляньте на оте фото, де Михайло юний із скрипкою в руці. Він дихав музикою, хоч і обрав вірші: “…Чи чув хто, як мріють роси про життя вічне, ранком, як червоніє схід? Над гамором безшумлять крилаті альбатроси і над душею привиди страхіть…” (1917, “Альбатроси”).
Мозаїка слів і… вчинків
1927 року Михайло Семенко починає творити і видавати журнал “Нова генерація” з підназвою “журнал лівої формації мистецтв”. Як проголошували творці видання, вони були проти “національної обмежености, безпренципного упрощенства, трьохпільного хуторянства, неуцтва…”. Часопис існував з 1927 до 1930 року у Харкові, виходив щомісячно. Тут друкували статті і твори з літератури, теорії мистецтва, огляди та передруки з іноземних видань, статті про театр, кіно, фотографію, архітектуру, образотворче мистецтво.13 листопада 1927 року в будинку Василя Еллана-Блакитного було прочитано доповідь Михайла Семенка про напрями та завдання “Нової генерації”.
Літературознавиця Ярина Цимбал каже, що Семенко нічого не боявся і йшов своєю дорогою. Не зважаючи на те, що було чимало проєктів, котрі закінчувалися на першому номері, це не стримувало Михайла йти далі.
“Морок. Ніч. І блисне сонце, зникне сну кошмар. Почуваю, що не сон це, що в мені пожар. Викличу я співи серця, оживуть кущі. Ранок. Вранці сміле скерцо скине обручі”. (“Атавіза”, 1917).
“В собі знайду найбільшу силу, щоб без підручників і взорів.
Розворушить в степу могилу, перепливти чужинське море…”.
(“Про себе”, 1916 )
Твори митця вперше після розстрілу почали перевидавати аж 1985-ого… Потужною дослідницею імен 1920-1930-х років, зокрема Михайла Семенка, є літературознавиця Ярина Цимбал: “Це абсолютно оригінальний поет-футурист, який зумів дати і власну оригінальну поезію і започаткувати український футуризм з його окремим обличчям…”.
Останній спалах
22 квітня 1937 року Михайла арештували у Києві, в готелі “Континенталь”, де три дні до того відбувся його творчий вечір. А уже 24 жовтня розстріляли… До тих пір мучили. Відомо, що на допитах, перед смертю, Михайло зізнався в неіснуючих злочинах. Всіх убитих того дня везли до лісу в Биківні, а тепер про ті страти нагадують таблички на деревах, одна з таких присвячена поету.
“Я не умру від смерти – я умру від життя…”, – писав поет 1917-го…
***
Сонце багріє. Воно нині таке, наче розжарене на пательні. 24 жовтня 1937-го сонце було саме таке… Що то може значити? Ні! Поет не хотів помирати, ще скільки ідей чеканили: написати, продумати, втілити, зрозуміти, про-жи-ти. Небо багравіє ще дужче, скільки ще? Хвилина-дві-три? Скільки подихів зуміє зробити, скільки разів розтулить і затулить повіки? Скільки жити?… Ось це і є той кінець, якого не сподівався, він же ж вірив ідеї, в певний час… А потім… Потім зрозумів божевілля того всього. А сонце ще дужче нависало над тілом, ніби хотіло забрати з собою хутчіш. Все. Ось це і було його життя, закутане у фарби сонця. І чому він так спрагло це описував, ніби знав, що у сонця також може бути кров…? Ніби…
СОНЦЕКРОВ
Без сонця жити я не хочу
Стерпіть не можу я холодних ліхтарів
Я сонцекров люблю і в крові сонце
І знову сонце в кровофарбах малярів
А як затулить хмара моє сонце
Ще не холоне моя кров тоді
Вона горить палає й рве охоче
Щоб не коритися ні палу ні воді
Вона бере мене і линем разом вгору
І сонце зустрічаєм знов і кричимо:
Сонце Драстуй –
Шле тобі привітання бунтливий Семенко!
- І. 1914. Київ
Ірина Садула,
учителька української мови та літератури
Угринівського ліцею (Івано-Франківщина),
родом з с. Тязів, Івано-Франківської області.
