Таких історій тисячі. Вони – про відважних, сильних, мудрих і красивих людей, що уже рік боронять свою землю від окупанта. У мирному житті – це успішні громадяни незалежної країни. Вони – розвивали громади та міста, робили прибутковим свій бізнес, лікували та рятували пацієнтів, писали і виконували добру музику, виховували дітей. Вони не думали про кар’єру військового, проте стали бійцями української армії, силою якої захоплюється світ. І з початку війни захищають найдорожче – спокій своїх родин і незалежність України, в якій вони житимуть.
Петро
Петрові 43 роки, він приватний підприємець, власник станції технічного обслуговування, два роки тому громада містечка Новояворівська обрала його депутатом міської ради. Його всі знають, як людину, що вміє перейматися, – за своїх двох синів, за місто, в якому народився і виріс, за справу, в яку вклав гроші, зусилля і час. Петро Добош не з тих, хто промовчить чи пересидить у кущах, до нього можна ходити за справедливістю, – жартують друзі.
– Ми як лідери громади маємо показувати приклад, і не на словах, а своїми вчинками та діями. Через це я не міг сидіти вдома, треба захищати свою Батьківщину. Звичайно, всі також воювати не будуть, головне, на мою думку, бути зараз активними на місцях. Надійний тил нам також потрібен.
Петро погоджується, що війна всіх виснажує, як фізично, так і фінансово. На початках допомога була відчутною і від наших людей, і з-за кордону, зараз її вже значно менше. Волонтери постійно бійців підтримують, запити, з якими до них звертаються, завжди виконують. Можливо, вже не так швидко, як раніше. Ще, на думку бійця, багато залежить, хто саме просить про допомогу, чи є довіра до цих людей. У Петра, наприклад, є багато друзів як в Україні, так за кордоном, які самі дзвонять і пропонують свою допомогу.
І так з першого дня, відколи Петро воює за наш спокій і за незалежну Україну. Хоча триває війна з 2014 року, розповідає, що для нього вона почалася 24 лютого, як і для багатьох українців.
– Перші мої думки: невже вони таки наважились на повноцінну війну, невже вони не розуміють, що ми ще більше згуртуємось проти ворога і переможемо їх. Ще перед війною говорив з командиром батальйону ТРО про службу, тож вже 25 лютого я і ще 40 чоловіків записались у лави ТРО. Поставив умову – зразу хочу їхати на передову. У свій час під час військової строкової служби отримав звання молодшого сержанта, тож у своєму підрозділі став командиром відділення. 9 березня ми у складі добровольчого батальйону вирушили на Схід України: спочатку в Сумську, потім в Харківську область – виконували бойові завдання, які перед нами ставили. У червні ми повернулись по своїх підрозділах. Я – у свій батальйон, який на той час був в Донецькій області, тут служу і зараз.
Живуть бійці невеликими групами, – так безпечніше. Умови, – розповідає Петро, – звичайно, не такі як вдома, але хлопці звикли. Влітку організовують собі літній душ, перуть все вручну, бо, зазвичай, там, де вони перебувають, немає світла. Взимку, на чергування беруть з собою окопні свічки, щоб зігріти бліндажі, маленькі газові грілки, щоб зробити чай чи розігріти їжу. Завдяки близьким родичам та волонтерам мають достатньо харчів, при потребі – купують самі все необхідне. На моє запитання, чи добре платять, Петро відповідає емоційно:
– Ми сюди йшли не за гроші, ніхто не думав про них. Головне було не допустити ворога на наші землі. Думалося – це буде значно швидше, але воюємо до Перемоги. З березня я отримую зарплату + премію як за першу лінію оборони. Останні декілька місяців ми виконуємо бойове завдання на так званому “0”, перед нами – тільки орки…
Від цих слів – холоне кров, тому, навіть знаючи про відважну натуру Петра, наважуюсь запитати про страх.
– Страх має бути контрольований, а не панічний. Для одних страх – отримати повістку, для інших – поїхати в зону бойових дій, у когось – піти на штурм. Основне – опанувати свій страх, і тоді все стає на свої місця. Як говорить мій товариш, ми тут маємо бути готові вмерти, і не боятись цього. Якщо ти перебореш свій страх, тоді все ок. Панічний страх – найгірше, що може бути, людина, яка не опанує його, потенційний “200-ий”.
Петро, як ніхто, розуміє, що кожен день затримки зі зброєю – це втрата його побратимів…тих молодих і старших, котрих ми називаємо цвітом нашої нації. Тому зброї треба багато, наступальної… на вчора.
– Її не достатньо. Дайте зброю – ми самі вже решта зробимо. Союзники нам відчутно допомогли, але це зброя стримування. Зараз, коли ми маємо хороші можливості для контрнаступу, потрібна наступальна зброя – літаки і танки, ракети далекої дії, щоб ми якнайшвидше вигнали окупанта з нашої землі і вийшли на кордони нашої держави 1991 року. Тільки наступальна зброя і наша завзятість зможуть це зробити.
Петро Добош не хоче, щоб наші діти знову воювали, тому треба все завершити зараз, щоб ніхто ніколи навіть не наважився зайвий раз в нашу сторону криво подивитись.
Олександр
Олександр добре пам’ятає перший день війни. Його мозок відмовлявся вірити в те, що у сучасному світі, в Європі, можлива така жорстока, нищівна, нічим не спровокована агресія. Олександр Кобзарев – директор Інституту міста, де реалізовують проєкти з розвитку міст та громад України. Уродженець Одеси і мешканець Львова, батько трьох дівчат, цього ж дня пішов, як він каже, “штурмувати” військкомат. Саша служить вже 11 місяців, 5 із них у зоні бойових дій.
– Я не військовий, від слова “зовсім”, і ніколи не мав навіть думки про службу в армії. Але в перші дні війни, коли ворог з кожним днем просувався все далі, вирішив, що не можу сидіти і чекати. Це війна за життя країни, за кожного з моїх рідних, за все, що мені дороге. Більшість з тих, з ким я служу, теж прийшли в батальйон без жодного військового досвіду. Наша сила – не в досвіді, хоча кожен з нас пройшов добрий військовий вишкіл, а в цінностях, мотивації та усвідомленому виборі.
На передовій Сашка найбільше вражають не обстріли і диверсійно-розвідувальні групи, які часто навідуються в район. Його захоплюють стосунки між нашими людьми.
– Як швидко зростає побратимство між солдатами, коли ледве знайомі люди готові допомагати і ділитися всім, що є. Або ж телефонуєш незнайомим людям, волонтерам і тобі присилають дороге обладнання. Починаєш вірити в людяність у найкращому розумінні цього слова.
Перевага волонтерів у мобільності, – каже боєць. – Вони швидше реагують на потреби, а їхня допомога здебільшого децентралізована. Волонтери постійно їм щось привозять або надсилають. Коли був відчутний дефіцит генераторів, вони везли генератори, виникла потреба в маскувальних сітках – спочатку ні кого їх не було, а вже через три дні був повний кузов сіток.
– На відміну від діючих частин ЗСУ підрозділи ТРО створювались з нуля. Ми отримували гуманітарку з багатьох країн. Продукти, засоби гігієни, ліки, транспортні засоби. Це дуже допомагає.
Завдяки Starlink бійці забезпечені інтернетом, швидким і малопомітним для ворога, тож можуть почути рідний голос з дому, заспокоїти своїх і побажати “Спокійної ночі” найдорожчим. До загальної мережі вони не під’єднуються, щоб не визначили їхнього розташування. Умови на місці дислокації українських військових дуже скромні, а на бойових позиціях і зовсім спартанські. Проте вони розуміють, що таке служба, і цінують кожну нагоду приїхати додому у відрядження чи відпустку. Бо вдома, окрім родинного тепла, є те, чого їм найбільше бракує на війні.
– Гарячої води, – посміхається Олександр. – Стараємось пристосувати різні приміщення в пункті дислокації. Частково буває можливість розквартирування по місцевих хатах, там, до речі, є електрика і можливість увімкнути свої приладу обігріву. Також намагаємось домовитися з місцевими мешканцями, адміністраціями, щоб помитися і попрати речі. У декого в підрозділах вже є бойлери, пральні машини і, якщо є можливість, їх відразу встановлюють. Але ті, що на позиціях, ночують у бліндажах. Там обігріває теплий одяг, бліндажні свічки і пічки-буржуйки.
Вільного часу в українських бійців не багато – після доби чергування їм дають день відпочинку. Проте при переміщенні доводиться всім на ногах бути більше доби.
Українські воїни не завжди точно пригадають суми виплат за службу (у зоні бойових дій вони отримують 3300 грн за день, а 1500 грн – в інших місцях), але вони годинами можуть розповідати про те, якої зброї їм бракує і як вона змінить хід війни. Олександр Кобзарев – не виняток:
– Якщо ми плануємо наступальні операції, то без танків і бойових броньованих машин не обійтись. Зараз ми виграємо в якості ведення війни, але все ще поступаємось у кількості ракетно-артилерійського озброєння. Два десятки HIMARS і подібних до них систем сильно підірвали наступальну спроможність ворога. Уявіть, якби б їх було двісті? Дрони різко змінили характер війни: їх можливості у спостереженні та своєчасному виявленні ворога сильно допомагають. До речі, дрони вже виготовляють невеликі стартапи по всій Україні (тільки у Львові більше 10 команд цим займаються). Попит на дрони і на навчених пілотів зараз дуже високий.
Олександр Кобзарев підсумовує – українських бійців годують добре, тому сил і завзяття перемогти окупанта їм вистачить.
Андрій
Його впізнають, просять ставити автограф на плакатах і футболках. Бо знають як вокаліста та гітариста панк-гурту “БЕТОН”, як радіоведучого і як фахового ортопеда-травматолога. Тепер всі читають Записки доктора Жолоба у Facebook і Twitter, де Андрій описує будні військового медика та війну такою, як вона є… Дома на нього чекають його дівчата – дружина і дві донечки, а щодня на війні – йому дякує кожен врятований боєць… за фаховість і вправність, за гумор і за життєлюбність.
Андрій Жолоб пішов служити наприкінці травня, коли принесли повістку. Тому не вважає себе супер сміливцем, який у перший день війни був у військкоматі. Він продовжував працювати у лікарні, займався пораненими військовослужбовцями, приймав перші хвилі переселенців, які калічилися на вокзалах, їх привозили до Львова зі Сходу й Півдня України — зокрема, з Маріуполя.
– Для військовослужбовців ми, бойові медики-парамедики-фельдшери-медсестри-санітарки-лікарі etc, зараз є трохи надлюдьми. А насправді нам дуже непросто перейти з цивільної медицини в військову, бо своєї специфіки багато.
Ті, хто мають менше практики, спочатку просто допомагають. Критичних пацієнтів кидаються рятувати найвміліші, найдосвідченіші. Ми не входимо в стан шоку від скривавлених тіл, ми просто виконуємо свою роботу А за допомогою жартів самі не злітаємо з котушок і ще й пацієнта виговорюємо на приємні теми.
Командир медичної роти Андрій Жолоб з гумором, сарказмом і болем пише у соцмережах про кожен свій день війни. Вважає, що на війні дуже важливо навчитися не звикати до якогось зручного місця, його 46-окрема десантна штурмова бригада локації змінює часто. І доводиться швидко кидати рюкзаки в машину, робити перекличку побратимів – і знову на нову локацію. А там все спочатку: треба знайти безпечне місце для сну, туалет, знайти де обличчя зранку помити, де речі порозкладати. Ще й провести розвідку на місцевості, де встановлювати стабілізаційні пункти.
– Живемо ми зазвичай в таких локаціях, де гарячого душу в принципі нема.
І тут на допомогу приходить черпачковий душ: грієш металеве відро гарячої води, береш з собою черпак, мило і рушник, і біжиш з оцим набором у літній душ під акомпанемент грудневого піддуву. Митися найзручніше частинами – спочатку миєшся до пояса, витираєшся, одягаєшся і миєш другу половину. Трохи незручно з отим черпачковим душем, але зрештою – скільки тої зими?!.
Взимку воювати незручно, – зізнається доктор Жолоб. – Боремося з ворогом і боремося з холодом, нагадують про себе хронічні захворювання суглобів і серцево-судинної системи. Коли боєць цілодобово перебуває у взутті на позиціях при -14…-18, з його ногами може бути біда. В окопах можна застудити нирки і не можливо вберегтися, якщо стоїш по колінах у воді. Проте в українських бійців морально-психологічний дух не падає, лють, зла іронія і сарказм допомагають тут, на війні, при постійному відчутті небезпеки.
– Людям на війні страшно. І це нормально. Не страшно хіба брехунам або психічно хворим. Просто постійно змагаєшся зі своїм “страшно”, з втомою, з холодом, з сумом за родиною, зі сном, з невдоволенням etc, щоб виконати бойові завдання і стараєшся не провтикати небезпеку.
Найчастіше наші військові отримують травми внаслідок артилерійських обстрілів, влучання снайперів, від протипіхотних і протитанкових мін. Та більшість поранених з операційного столу рвуться назад на передову, щоб бити ворога і не підвести своїх. Важко навіть уявити, яких зусиль докладають побратими загиблих, аби вивезти їхні тіла під шквальним мінометним, артилерійським і танковим вогнем ворога. Лікарі на війні мають вдосталь роботи.
– Працюємо почергово, щоб мати можливість 12 годин відпочити. Лікар, який працює з дня в день, на третю добу втрачає своє вміння бути добрим лікарем. Стараємся добре їсти і спати. Спимо навіть під вибухи, особливо, коли неподалік стріляє наша артилерія. Не відволікають звуки вибухів, вони на нас ніяк не впливають.
З медичним забезпеченням проблем немає, доктор у волонтерів замовляє розхідники, які часто використовує, – специфічні пов’язки та специфічні знеболювальні. Військова медицина не обмежується лише вогнепальними і осколковими пораненнями. Він отримує пацієнта з першої лінії фронту, а це зазвичай 10-12 кілометрів від так званого нуля, стабілізує пораненого, щоб евакуювати до шпиталю. Зауважив: коли оперує пацієнта і навколо лікарні починають падати і вибухати касетні заряди, – ніхто з операційної бригади навіть не думає робити паузу, ховатися в укриття.
– Одного вечора на зміні ми зібралися в лісопосадці біля імпровізованого столу, кількома медичними бригадами від різних підрозділів. Хтось встиг у селі купити торт і велику банку згущеного молока, вафель і коробку пакетованого екзотичного чаю. Ми казали один одному “З днем народження!” Це справді був наш другий день народження… Зранку цього ж дня ми пережили два авіаудари літака, без втрат серед медиків.
Андрій – пластун, там його завжди налаштовували, що колись доведеться захищати Батьківщину. Він вважає себе людиною цивільною за духом і після Перемоги повернеться туди, де має бути.
Тому після війни мріє поїхати з жінкою вдвох на мотоциклі в Карпати, з дітьми валятися в парку в осінньому листі, мріє про чистий туалет з приємним запахом і великим зручним білим унітазом; мріє поспати годин 10 на ліжку, а не на землі.
Дбатиме про те, щоб ми стали першою нацією, яка навчиться поважати ветеранів. Як показує історія, за кілька років їх – знівечених фізично чи психологічно – забувають. Ми маємо зробити навпаки. Вже тепер, а не після Перемоги, щоб не знецінити їхньої титанічної роботи.
