Парамедик, віце-президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова
“Ось тут його речі. Документи, карточка банківська, ще шось та мобілка. Будете відвозити в морг, тo комусь передасте під роспис, щоб не пропали”, – сказав чоловік в однострої, розвернувся і пішов.
За ним в темряву вийшли чергова група, яка мала повантажити загиблого.
На столі залишився файлик, заліплений скотчем. Чорна “Нокія” з кнопочками лежала на стосику документів і тьмяно висвічувала синіми цифрами час. День добігав кінця.
“Двохсоті” мішки закінчуються”, – сказав молодик в білій футболці, вiн щойно повернувся до приміщення.
Напружена пауза зависла в повітрі.
“А хто він? Як звали?…” – тихо прозвучав дівочий голос.
“Он файлик відкрий, та почитай, якщо хочеш”, – так само тихо відповів хтось.
Кілька груп медиків-добровольців звично сиділи біля печі. Вони завжди так сиділи, коли в них не було роботи. Це була і вітальня, і їдальня, і місце для загального відпочинку, і склад всього необхідного для роботи.
Та сьогодні роботи було мало. Хтось курив, сидячи в кріслі, хтось слухав музику в навушниках.
На столі бубонiли рації… В мереживі дротів спочивали мобілки, отримуючи потік електронів для підзарядки…
“Гей, братва, чий телефон дзвонить?”
“Ну, блін, або хтось зараз візьме трубку, або я викину той набридливий телефон! Шо, впадло взяти трубу?! Ну на*** всім слухати цю бридку поліфонію?!”
“Хто господар цього?………….”
На столі у файлику кричав та вібрував чорний кнопковий телефон…
Всі, хто був у кімнаті, одночасно підійшли до пластикового прямокутника і стали колом бiля волаючого пристрою… Cтояли, як паралізовані і очманіло дивились на телефон бійця, який щойно загинув.
Екран сяяв всіма кольорами веселки, а по центру великими літерами – “МАМА”…
Телефон замовк.
“Станція відбила”, – на видиху напівпошепки промовив хтось.
Але через секунду телефон знову ожив, вчергове вкинувши в ступор усіх.
Знов замовк – та знову виклик.
“Мама… Вона відчуває свою дитину… Хтось може взяти трубку?…” – несміливо промовила дівчина.
“Ні, тільки не я…”
“Я не можу…”
“Ти шо, гониш! Як це можна сказати МАМІ?!”
“Ні, ні, ні… Ні!”
Молоді хлопці та дівчата, що добровільно приїхали на цю війну за покликом серця. Вони щодня бачать смерть та каліцтва, постiйно ризикують життям, виносячи з-під обстрілів поранених, і потім, після надання допомоги, самі стають пацієнтами – внаслідок легких осколкових та контузій. Вони стояли і не могли зробити кроку до телефона. Наче між ними та телефоном стояла висока потужна стіна.
Несамовитий “танок” телефона продовжувався вже майже десять хвилин. Він підстрибував і бився екраном об тонкий пластик файлику. Нiби, як птах, що рветься на волю за склом. Десь там, далеко від фронту, так само бились об невідомість душа та серце МАТЕРІ…
Черговий дзвінок був дуже коротким: телефон нервово пискнув, блимнув екраном і погас.
“Батарейка сіла”, – сказав хтось із хлопців.
Ще декілька хвилин всі стояли колом навколо померлого телефона, дивлячись скрізь нього кудись в невідомість. У багатьох з очей текли сльози…
Вихід
Темна сира ніч. Мокрий грунт перетворює на випробування кожну спробу пройтись по позиції. Вдень ворога видно неозброєним оком.
Кулі свищуть над окопом, іноді смачно ляпаючись в багнюку.
“Що в тебе?”
“Здається, я ногу зламав, коли в окопа стрибав…”
“Точно – не кульове? Ти дивився? Крові немає?”
“Та ні. Але болить дуже, пухнути починає…”
“Мда…”
Після коротких переговорів з медиками та штабом, стає зрозумілим: до точки евакуації доведеться виносити бійця, повзучи в багнюці. Ворог криє зі стрілецької шквальним вогнем, понад самою землею, не даючи підняти голову.
“Як нога? Ти повзти можеш? Машина до нас не проїде – болото. Гусянку влуплять ще на підході…”
“Болить, аж вити хочеться! Будем намагатися… Он, і обстріл наче вщухає…”
“Давай он до тiєї посадки доповземо. Там якогось патика візьмем, зафіксуємо ногу”
“Знеболюючого нема?”, – питання розчинилось у вогкому повітрі.
До місця евакуації залишалося півтора кілометри
***
Як тільки відповзли метрів з десять від окопу, ворог, мабуть помітивши в теплак, прискорив травмованого та супроводжуючих кулеметним вогнем.
“Скоти! Як же не хочеться вмирати в цьому болоті!”
Товариші сперли його спиною об невеличке деревце. Мокрий одяг на всіх парував, по шкірі стікав гарячий піт.
Від болю в очах пливли криваві кола, в роті пересохло.
“Ось, я нормального патика вирізав? Давай бинти, будемо мотати!”
“Штани та взуття знімати?”
“Ти шо, дурний? Так примотаємо, щоб зафіксувати”
“Терпи, козаче, скоро все буде добре!”
Мокрий одяг швидко забрав тепло, біль та переохолодження били тіло дрібною пропасницею.
“Не бійся, братику, все буде добре! Зараз доповземо до медиків, і вони тобі зроблять все в найкращому вигляді. Зараз он закінчимо фіксувати і посунемось далі”.
“Легко сказати “не бійся”! Добре, що форма мокра і ніхто не побачить”, – подумав він. Різкий біль на мить вимкнув зір та слух, заодно позбавивши вiд контролю над сечовим міхуром.
“Давай спробуємо йти. Спирайся на нас”
До місця евакуації залишалось тисяча триста метрів…
***
“Давай присядемо, дуже боляче. Аж в голові паморочиться”
“Ну, ти й важкий… Скільки в тобі? Центнер є?”
“Якщо без гівна, то десь кілограм сто двадцять”
“Добре, дотепнику, вставай, пошкандибали. Нам ще на позицію треба вертатись, бо без нас там геть народу мало буде”
До місця евакуації залишалась тисяча метрів…
***
“Обережно, тут невеличкий підйом, земля мокра, слизько. Хлопці, хтось один забіжіть наперед, допоможіть”.
“Давай руку, я підтягну. Підтягуйтесь вільною рукою за стовбури дерев”
“А в цій посадці розтяжок немає?..”
В темряві попереду спалахнули одразу кілька яскравих вогнів. На голови посипалися гілки та осіннє листя. Звуки автоматних пострілів розтинали повітря і змішувались зі звуками дощу.
Вся група скотилася в балку, з якої тільки-що з такими труднощами вибиралися.
Різкий біль від ноги вдарив, наче молотом, в голову, задзвонивши дзвонами у вухах. Потім все погасло…
“Мене вбили?! Мамочко!!!… Вбили?! Як же так?! Ні, я не хочу!…”
Холодний дощ хльостав по щоках; свист куль, вереск рикошетів, гілки та листя…
“Ні, мертві не відчувають і не чують… Я живий? Так! Руки рухаються… Голова теж…”
“Встиснись в землю, блядь! Куди ти встаєш?!!!” – прошипів хтось на вухо.
“Стріляємо тільки на звук та на спалахи. Економимо “бека”. Одиночними. Потім перекат і міняємо позицію”, – прозвучала в темряві команда.
Він ще не ідентифікував їх за голосом, бо тільки прийшов служити в цей підрозділ.
Рація хрипіла та періодично повторювала: “Канал не пройшов, повторіть!”
“Прямий вогневий контакт з групою супротивника. Допомогти “бехою” нереально!!! Нас зачепить”.
Він вже перестав розрізняти звуки “своїх” та “чужих” пострілів, йому було боляче, холодно і страшно.
До місця евакуації лишалось вісімсот метрів…
***
“Вставай, друже, пішли. Наші прикривають вогнем”.
Крізь гілки пробивалися ледь помітні вогники санітарного автомобіля.
“Давай, ще трошки! Он, уже й медики назустріч біжать…”
***
“Курити дайте. В нас всі цигарки промокли…”
“На землю не сідай, застудишся. На ящик з медикаментами”
“Що з ним?”
“Скоріш за все, перелом. Веземо в шпиталь.”
“Скільки ми йшли?”
“…три години…”
“Добре, ми назад, на позицію, до своїх. Без нас там ж***а. Гадаю, зараз буде скорше. За мною!”
Чотири постаті розчинились в лiсо-посадці.
