Російсько-українська війна як рана новітньої української дійсності, що кровоточить уже восьмий рік (2014-2021), не може художньо не протоколюватись у сучасній українській літературі. Це мистецький імператив – реакція літератури на національну рану. Вже цілу мозаїку із художніх полотен можна викласти, в якій будуть як молоді автори, так і легендарні: Сергій Жадан, Тамара Горіха-Зерня, Валерій Маркус, Віталій Запека, Олена Стяжкіна, Марія Матіос. Кілька штрихів з читацької “кухні” про знакові твори.
Тамара Горіха Зерня. “Доця”.
Після цієї книги безвихідно сумно і пронизливо життєствердно.
Певне, вже немає таких системних читачів, що не чули б про неї чи не знали б, що це про війну на Донбасі. Про початок. 2014.
Це своєрідне розкодування, коли в процесі роботи над книгою відкриваються очі на різні сторони тієї катастрофи, інкубаційний період якої сягає багатьох десятиліть назад. І війна там посіялась давно, у головах і в укладі життя, а потому проросла, щедро полита.
Як на кам’яних скрижалях навіки втиснено десять заповідей, так у мені після “Доці” закарбувались десять гострих емоцій.
- Біль. Ця книжка справді болить. Дуже. Бо чи може не боліти відкрита рвана рана? А Донбас – зараз саме така рана на тілі моєї землі. І якщо ти не байдужий камінь і Україна для тебе не лише сім літер, то в процесі читання буде нити й боліти.
- Лють. До “насєлєнія”, що стало каталізатором біди. І до нас всіх, хто за багато років не знайшов способу щось змінити й запобігти.
“Може, над ними всіма розпилили психотропний газ, і тільки у мене є імунітет?”
Бачили пухлину – і бездіяльно чекали на метастази.
- Страх. Якщо на мить уявити, що це відбулося б у твоєму місті (яке зараз преспокійно мирно живе), стає реально страшно.
- Відчай. Коли орки, чеченці, апалчєнци-дегенерати ґвалтують у підвалі 14-літню дитину, а з вагітної жінки роблять криваве місиво — це відчай.
- Злість. На державу (не плутайте з Батьківщиною), яка, маючи такого сусіда, знищила армію, і її довелось будувати всім і швидко.
“Не знайдеться слів, щоб описати біль та приниження, з яким ми вступили у війну. Це відчуття безпомічного розпачу, коли невчені, невмілі, неготові чоловіки падали підкошеними, не розуміючи, звідки стріляють… Коли зрозуміли, що потрібно будувати наново усі зв’язки, усі укріплення; що у нас немає ресурсів і немає держави. Що той механізм, який ми звикли вважати державою, насправді замкнений сам на себе, його давно заклинило і паралізувало страхом та некомпетентністю”.
- Гордість. За свій народ, за його міць і дух, коли волонтери з усього світу по нитці, коли добровольці без роздумів на фронт, коли на картку “капає” по 10, 20, 100 грн., коли готові помагати хоч закрутками, хоч палатками, хоч житлом, хоч життям.
Коли монстру дали відсіч голими руками.
“Бо правда на твоєму боці. Бо рід і коріння на твоєму боці. Бо твої мертві на твоєму боці, і твої ненароджені теж тут, на правому плечі”.
- Захоплення. Добре було їздити з синьо-жовтим прапорцем на машині в Івано-Франківську чи у Львові, ходити на мітинги і кричати “Слава Україні!” А ти зроби це у Донецьку в 2014. Коли читала про цих людей (а це головна героїня, її друзі), мороз по шкірі йшов не один раз. Це прокажені у царстві пітьми. Боротись у таких умовах – героїзм. Ну і, звісно, щохвилинний ризик для життя. Серце прискорено билось не раз, допоки дочитала.
- Біла заздрість. Коли наша героїня робила черговий безумний вчинок і знову когось рятувала у тому пеклі чи коли витворяла просто нереальні речі як волонтерка, часто просто зупинялась і думала: чи змогла б так я? Ні. Мені би не стало сили волі, сміливості і ще багато чого б не стало.
Тому біло заздрю такому духу і готую себе: якщо настане у житті мить такого вибору, зробити крок у сторону Правди, а далі Всесвіт поможе…
- Любов. Це книжка найперше про Любов. До людей, до життя, до рідної землі. Лиш вона – надійний компас навіть у найстрашнішому хаосі війни.
- Віра. У перемогу. У силу своєї нації, яка “невпевнено ставила ногу на початку шляху, і яким гучним та переповненим став її крок у кінці. Як вона доторкнулася неба і засміялася в азартному передчутті, і від того сміху репнула і вивернулась нутром, зриваючи розтяжки й випльовуючи наконечники скіфських стріл.
Не чекали? Тим гірше для вас”.
Сергій Жадан. “Інтернат”.
“Інтернат” – сіро-чорно-білий, як його обкладинка. З кров’ю, яка на цьому фоні виглядає жахливо яскраво. Він липкий, в’язкий, як спрут, обхоплює зусібіч, іноді душить. Така непроста книжка, прочиталась швидко, а потім ніби заповзла попід шкіру й ниє.
Та ні, війни масштабної там не знайдете, ні описів, ні висновків, ні оцінок.
Зате там є Паша і три дні його життя плюс спогади з минулого, які вриваються завжди дуже доречно і які багато чого прояснюють, звідки, з чого виросли сотні отаких Паш.
Це ментальна мапа Донбасу, своєрідного Інтернату, з його травмо-комплексами, з тотальною, просто патологічною байдужістю. Ця книжка як кардіограма: поміж рядків детально розписує, як і чому там стався “інфаркт”.
“…Його це не стосується, його ніхто не влаштовує, він ні за кого”.
А от виявилось, стосується, кожного. І біда виросла саме з отієї тотальної байдужості, тупості, інертності, “матючні” й “пиячні”.
“Інтернат” – депресивний, лаконічний і натуралістичний. Тут, мабуть, дискредитовано все, що тільки можна. Але разом з тим я вловила у книзі потужну енергію переродження і долання меж.
Паша, що виштовхнув себе із зони комфорту і пройшов гігантську дорогу до себе упродовж цих трьох днів. Еволюція його внутрішньої пружини – потужний струмінь книжки.
Малий, що стає справжнім чоловіком, без морального дальтонізму.
І ще низка образів військових, лікарів, безіменних місцевих, Ніна – вони періодично колишуть цим сірим болотом і дають заряд віри.
Що все мине, а відбиток папороті на камені вугілля збережеться. І до смерті втомлений військовий вихопить його з розбомбленого музею і передасть учителю, щоб не пропав, бо то історія. Історія краю вугілля і його химерного щастя.
Олена Стяжкіна. “Смерть лева Сесіла мала сенс”.
Нова книжка, що вийшла у “Видавництві Старого Лева” у 2021. Думаю, вона ще матиме неабиякий резонанс.
Далась мені дуже непросто. Розшарпана, фрагментарна, двомовна, причому перша половина книжки всуціль російською.
Але енергетика книги не відпускала, і до кінця картинка склалась у дуже конкретний і дуже складний пазл.
Це про Донбас. У 1986, у час початку агонії “совка”, у пологовому будинку майже безглуздий випадок зводить чотири сім’ї і чотирьох новонароджених: двох хлопчиків і двох дівчаток.
І попри всю безглуздість того випадку, вони тримаються разом крізь роки, майже не сумісні й непоєднувані, проростають одне в одного, так що творять дивне мутоване тіло, у венах якого течуть ці розхристані долі.
А час пливе. І допливає до точки Х. 2014. Коли питання вибору багато у чому стало питанням взагалі існування. Існування чи нарешті життя?
І тут книга ожила, до речі, тут вона здебільшого стала україномовною. І розкрилась у глибину.
Так не трафаретно, так глибоко й іронічно автор ставить своїх героїв на оте роздоріжжя, де “три шляхи широкії” і де неминуче треба нарешті подивитись в очі своїй ідентичності та поговорити з нею. І це з отим усім колосальним вантажем за плечима: совкова свідомість, донбаська ментальність, липкі павутини брехні й колекції масок, які носились роками; фобії, нереалізовані бажання, несвідомі страхи й бунти. Все вибухає під прицілом війни, лишаються осколки матричного світу, і хтось збирає з них себе нового, а хтось карколомно втрачає ґрунт під ногами, залишившись назавжди ніким навіть у своїх власних очах.
Хтось маразматично-фанатично стає під триколор.
Хтось іде на фронт, а потім приміряє протез замість невідомо де похованої руки. (“А куди діваються руки, ноги, обпалені шматки шкіри, уламки кісток? Куди вони йдуть із Дніпровського шпиталю? В яму для частин тіла, які вже не пригодяться?”)
Хтось тікає до Москви.
Хтось тихенько диверсує в донецьких тролейбусах, нарешті зважившись на чоловічі вчинки, за які гордо.
Хтось волонтерить і вивозить двохсотих.
Хтось вдруге народжує і нарешті з другою дитиною робить все так, як має бути, а не так ницо й не по-людськи, як з першою.
Хтось вилізає з “мерікеївського” рожевого мерседеса, знімає з пальця діамант і залягає в окопи зі снайперською гвинтівкою.
Хтось зникає, наче розчиняючись у часі й просторі.
Мутоване тіло з чотирьох зрослих сімей розпалось на органи. Декотрі – задихали й вижили, інші – загноїлись. Матриця розлетілась на друзки.
І в цьому плані та клята війна таки мала сенс, як мала сенс смерть лева Сесіла в африканській саванні.
Особлива тональність книги – це тонка самоіронія, що місцями густішає до болючого сарказму, а іноді – навпаки, ближча до гумору. Вона пронизує весь твір.
Якщо після “Доці” Горіхи Зерня й після “Інтернату” Жадана мені все-таки було якось трохи світло, трохи обнадійливо, то тут ні. Тут важко й анатомічно правдиво. Як у дзеркалі без макіяжу.
Марія Матіос “Букова земля”.
Насправді говоритиму про “Епілог книги”, адже ця війна присутня тільки там. На кількох десятках сторінок там мікроскопічно точно, до найменшого атома пояснено, розтлумачено її причини, її реальне обличчя. Там її передісторія, там чітко виписаний “інкубаційний період” цієї біди. І аж там дуже боляче: бо ти розумієш, що легко і просто таке не лікується. В епілозі явно видно, як історія любить рух по колу (наприклад, паралелі між Гуцульським батальйоном і “Айдаром” очевидні). Там воюють луганський Бендера і чернівецький Хунта з однією рідною кров’ю в жилах, і нема на то ради, бо до моменту – потиснути один одному руки – ще довжелезна дорога і величезна робота.
Оксана Рябініна
