Огляд недавніх i зовсім новоукраїнських кiно-комедiй – “Скажене весiлля”, “Шляхетнi волоцюги” та “Гуцулка Ксеня”.
Про що кiно:
“Скажене весiлля”, режисер –Влад Дикий. На батькiвщину до подiльського мiстечка приїжджає Катруся – щоб познайомити батькiв з нареченим-французом. Майбутнiй тесть спочатку категорично не сприймає обранця доньки, бо той – темношкiрий.
“Шляхетнi волоцюги”, режисер – Олександр Березань. Енкаведисти та фашисти полюють за сакральною коштовнiстю в передвоєнному Львовi. Львiвськi батяри рятують не лише цивiлiзацiю, але й беззахисну дiвчину-сироту.
“Гуцулка Ксеня”, режисер – Олена Дем’яненко. Файний хлопець з американської дiаспори отримає мiльйон у спадок – якщо одружиться зi свiдомою українкою. Пригоди в Карпатах.
Розпочну з ложок дьогтю, присмак яких вiдчутний попри увесь мед на тему рiдного i – нарештi! – нешароварно-сучасного кiно-продукту. (Будьмо, панове!). Aнти-“хiт-парад” очолює вiдверта композицiйна недбалiсть, щоб не сказати – вiдсутнiсть логiки. Наприклад, коли епiзодична героїня, класична “синя панчоха”, нi з того, нi з сього перевтiлюється в несамовиту стриптизерку (“Скажене весiлля”). Чи артефакт для фюрера – нi багато, нi мало – аж браслет самого Олександра Македонського (“Шляхетнi волоцюги”). Хоч з таким же успiхом могла би бути лампа Аладiна чи, cкажiмо, просто граблi, надiленi магiчною силою. З цiєї ж опери – не завжди зграбно вплетенi – чи то пак, приплетенi – до сюжету музично-танцювальнi номери в “Гуцулцi” та “Волоцюгах”. Попри те, що саме їхня драйвовiсть обидвi стрiчки дуже навiть прикрашає. Окрема “брава!” – етно-фрiк-кабарету вiд DakhDaughters, справжнє карпатське золото.
Цього, на жаль, не скажеш про гумор. Oригiнального й незаяложеного мало, зате “запозичень” з iнших джерел не бракує. Якщо “Волоцюги” вперто змагаються “нижчепасковiстю” жартiв з неприхованою вульгарнiстю росiйського кiно-бурлеску останніх рокiв, то у решти двох справи трохи кращi. Дiлог з “Гуцулки…”, коли мiсцева дiвчина цiкавиться в американця “Маєте ТАМ грунт i хату?” взагалі може претендувати на новітній мем. Але тут же впхалося кляте “але” – повнiстю списаною з “Дiамантової руки” мiзансценою про “чуєте, як серце б’ється?”. Грубезна калька! Без якої спокiйно можна було б обiйтися.
Тим часом, “Весiльний” гумор переважно тримається на неодноразовому обiгруваннi штампiв про недалеких селюкiв i педалюваннi їхнiх емоцiй: глядачевi має бути весело вже вiд того, що герої багато кричать i розмахують руками. Але якщо це комедія ситуацiй – то навiщо тягти їх за вуха iз захiдних весiльних cтрiчок? Як-от нетверезi жiночi посиденьки напередоднi головної подiї. Коли вже притягли, то: або доводьте видовище до повного вiдриву, як у “Дiвич-вечорi у Вегасi” чи “Дуже поганих дiвчатах”, або ж вигадуйте дотепи, що розважили б не тiльки зайнятих у сценiартисток. Чий натужно-вимушений регiт свiдчить, що не смiшно навiть їм.
Нарештi, акторство. Видатним не грiшить жоден з фiльмiв, пристойним може похвалитися все та ж “Гуцулка…” (ролi старшого поколiння у виконаннi Тeтяни Печенкiної, Oлiв’є Бонжюра та Iгора Цiшкевича).
Загалом симпатично виглядає закохана пара з “Весiлля” – не в останню чергу, завдяки харизматичному Джиммi Воха-Воха в ролi Франсуа –I часoм навiть зворушливо. Вдався персонаж Юрiя Горбунова: недарма шоу-мен по життю грає шоу-мена на екранi.
Та ба, все це – на тлi доволi грубого пере- або недогравання батькiв та сусiдiв Катрусi. Розчарував Назар Заднiпровський, чий герой ще раз зiграв Назара Заднiпровського – з тими самими iнтонацiями й мiмiкою, що його ж персонаж Штефко в серiальному трешаку “Останнiй москаль” чи “губернатор” з iншого довгограю, “Слуга народу”. Однак, лаяти за це лише актора не хочеться, бо, здається, що режисери просто не бажають бачити якогось iншого його амплуа, крiм як хитрувато-жлобуватого дядька.
Тим не менш, усю трiйку нових комедiй, включно з щиро провальними “Волоцюгами”, є за що похвалити. Бо кожнa тiєю чи iншою мiрою стала першопрохiдцем не лише у жанрових нiшах – сучасного ромкому з гуманiстичним посилом (“Весiлля”), комедiйного бойовика (“Волоцюги”) та мюзикла (“Гуцулка”). Як би не знущалися критики над “Волоцюгами” – iтаки небезпiдставно – це наразi єдиний вiтчизняний фiльм, що взявся за досi незайману кiнематографом тему львiвського батярства. Як явища i певної альтернативної культури. Перший млинець, як належить, виявився глевким, з безлiччю огрiхiв, та все ж – першим. Бодай за це його творцям варто подякувати.
Двi останнiх стрiчки – це також данина галицькому сентиментовi за славними днями бабцi-Австро-Угорщини, “коли й Карпати були вищi, й москалiв не знали”. Тi, що подiляють це генетичне ностальжi за втраченим минулим, залюбки пробачать кiношну iдеалiзацiю довоєнного буття.
А ось надто прикрашенi побут i добробут мешканцiв Подiлля у “Весiллi” теж викликають посмiшку, тiльки гiрку – з огляду на сучаснi українськi реалiї, про якi глядачам добре вiдомо не з кiно.
Втiм, на вiдчуттi атмосферностi фiльму це не позначилося – бо камера вмiє милуватися соковитими лiтнiми барвами i тiшити око привабливою картинкою. А ще тому, щоу “Весiллi” таки надибали свою “родзинку” – як-от “iсторичнi” сцени з Франсуа-“козаком”, чи не найбiльш вдалi з точки зору iдеї та виконання. (Не знаю, чи таким був задум, чи то просто збiг, але одразу ж згадався голiвудський “Тарас Бульба” 1962-го, що з полiткоректно темношкiрим “запорожцем” в одному з епiзодiв. Коли “африканське козацтво” Франсуа – все-таки не випадковiсть, то ще один “плюс” за елегантний стьоб над “класикою”).
Операторовi ж “Гуцулки…”, Дмитру Яшенкову, просто хочеться аплодувати: за розкiшнi, аж до еротизму, краєвиди Карпат i майже фiзично вiдчутний шарм втраченої старовини. По-справжньому “смачно” вiдзнятi мальовнича природа i антуражi. Достатньо насолодившись якими, неможливо не оцiнити режисерської гри на контрастах: фiнальний акорд, що вже завтра всю цю красу поглине морок вiйни наводить на роздуми – мюзикл замало вважати тiльки розважальним жанром.
Так само заслуговує вiдзнаки iронiя О.Дем’яненко, що знову ж таки на контрастi перегукується з месиджем “Скаженого весiлля”: добре, звичайно, що герой “Гуцулки…” i кохання знайшов, i грошi отримає. А що, коли б вподобана дiвчина раптом виявилася не українкою? Жили ж тодi в Карпатах i красунi iнших нацiональностей…
Глядачi, що подивляться всi три комедiї, напевне oцiнять їхню якiсно нову урбанiстичну складову: вони доводять, що українське кiно може бути цiкавим i без традицiйної фольклористики. Приємного перегляду!
