Виїхали в поле пізно ввечері.
Команда окопатися і підготувати позиції для мінометів.
У кожного своя лопата.
Спершу встановили міномети, навели на цілі, розпакували снаряди і почали копати. Верхній шар ґрунту піддався легко. Згодом зораний чорнозем закінчився. Далі суха тверда земля.
Поруч побратим бідкається, що лопата дуже незручна. Помінялись. Тепер у мене коротке руків’я. Стаю на коліно і вгризаюсь у кожен сантиметр. Шар за шаром.
Час від часу лягаю на повний зріст в яму, щоб виміряти глибину. Ноги зігнуті в колінах, ліве плече на поверхні. Лажа!
Хочеш жити – рий глибше і довше.
Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя.
Ще 4 місяці тому я сидів у зручному кріслі, а як треба їздив машиною на зйомки чи літав літаком. Інколи грим, костюмчик і все таке. Ловлю себе на думці, що це все якийсь сюр, але розумію, що назад дороги нема.
Копаю…
Гострим штиком перерубую коріння. Сил все менше і менше. Не спали добу, їли ще позавчора. Закінчилась вода. Зневоднення.
Знову лягаю приміряти розміри ями – цього разу добре. Весь корпус нижче поверхні землі, ноги рівно.
Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо.
Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохана, близькі. Я зараз між усіма.
Ні там, ні тут. Між світами.
Мій окоп ззовні виглядає як могила. Дірка в землі для тіла. Два метри завдовжки і пів у ширину. Позиції до бою готові.
Світає…
Мушу вставати. Перебігаємо в посадку.
Там менш помітні.
Закурили…
В горлі пересохло. Язик ніби порепався як земля в посуху. Згадав, як покійний дідусь Петро розповідав, як солдатами під час ІІ Світової війни потерпали від спраги. Як бачили посеред дороги замулену калюжу, то пили з неї. Малим не повірив. Але зараз би напився хоч такої.
Сонце сходить раптово. Обпалює степ, заглядає в кожну щілину і тривожно повідомляє про початок нового дня. От-от почнеться штурм.
Орки засіли за півтора кілометри від нас. Наше завдання щільним і влучним вогнем прикрити піхоту.
Хлопці йдуть обережним кроком, кожен тримає свій сектор. Все як у кіно. Працює поодинока арта.
Я тим часом шукаю ознаки роси на листках дерев. Їх немає. Раптом хтось тихо гукає. В сусідньої роти цілий бутель води!
Ми жадібно один за одним ковтаємо рідину і то так, що частина тече по бороді і холодними краплями заливається під одяг.
Тіло рефлекторно стискається, а потім навпаки розслабляється. Здається, що організм готовий вбирати вологу навіть шкірою.
Як же ж смачно!
Трохи оговтались і посунули вперед. Вже потім дізнався, що воду набрали з сусіднього болотяного озерця, де квакають жаби і літають снаряди.
Так, це не калюжа, але…я знову глянув на небо, там посміхнувся дідусь.
Тепер ми одне одного розуміємо.
Переможемо!
Мирослав Откович
***
Небо сіріє. Ніч поволі залишає окопи. Трава в степу перемовляється з мурахами. Десь далеко на нас дивиться коза, в нору прошмигнула лисиця. От-от світанок нового дня.
Низько над землею висить яскравий молодий місяць. Гострим краєм на горизонті ледь-ледь черпає чорну ріллю. Так ніби всотує людську кров і від того виблискує багряним відтінком.
Ми приїхали на місце збору.
Ротація.
Хлопці поволі виходять з укриття, там де їх не бачить дрон.
Не впізнаю одразу, вони-не вони?
Широко розплющені очі з маленькими зіницями. М’язи обличчя не видають емоцій. У декого вираз застиг як посмертна маска.
У голові пульсує думка:
“Боже, що ж їм довелось пережити?”
“Тут пекло” – друг Веприк інтуїтивно відповів на мій розгублений погляд.
Потиск рук, обійми і настанови. Кожен каже по одній –дві фрази. Коротко і ясно:
“Мирік, дєржись” – це Сєпар, який завжди на приколі, але і він помітно притих.
“Пацани, ви только слушайте… слушайте, что летит” – по-батьківськи, з турботою додає Короткий.
І в кінці звучать слова Такбіра. Їх він каже, ніби, крадькома і майже на вухо:
“тут страшно і пахне смертю”.
Щойно тепер розумію чому так пекельно розболілась голова.
Довкола нестерпний трупний запах. Він роз’їдає легені і мозок з середини. Тіла двохсотих лежать на спеці вже декілька днів, орки щільно прострілють дорогу, забрати нема як.
Так. Тут страшно і пахне смертю. А ще порохом і скошеною травою. Травою, яку скосила арта…
Вже на світанку ми облаштувались у маленькому підвалі. Знесли речі, намітили вогневі позиції. Підозрілу тишу раптом обриває перший вибух снаряду.
По нас починають працювати САУ. Приходи лягають щільно один попри одного.
Ворожа арта працює безжально. Жалить по окопах, руйнує бліндажі і сіє смерть.
Попри це ми маємо бути готові до бою. Не тому, що герої, а тому, що ми тут і тепер.
Брат за брата.
Шипить рація:
– Спайдер – Бобам на зв’язок!
– На зв’язку
– Орки лізуть через посадку. Передаю координати. Киньте їм кабачків.
– Плюс
Ось і наш вихід. Довкола гул і свист.
Виходимо на відкриту позицію. Виставляю дирекційний кут напрямку ствола міномета. Секунди тягнуться як хвилини. Кулі свистять над головою. Автоматні черги і баритон кулемета. Он де наш садок, за ним пре русня.
Стрілка компаса вперто відмовляється лягти на північ. Працюєм на малій дистанції. Треба влучити дуже точно, щоб не зачепити своїх. Помилки бути не повинно.
Фушшфхііііть…ворожий снаряд лягає десь поруч.
У зводного здають нерви. Переминається з ноги на ногу, ховається в укритті і кричить на мене через дірку в стіні:
“швидше там, швидше, ти шо не розумієш?!”
Я намагаюсь зосередитись щоб виставити стрілку компаса.
Фушшфхііііть – ще одна ворожа міна зі свистом з’їдає повітря і лягає поруч. Я встиг впасти на землю в позі черепашки. Це коли спиною догори, ноги під себе, коліна в обіймах, голова втягнута в плечі. Так більше шансів, якщо скалка і влучить, то лише в броню.
На цей раз минуло. Встаю повертаюсь до роботи.
Поруч вціліла стіна, до неї стадом збились безпритульні кози.
Тільки чую: бєєє…бєєєє
А між тим знову істеричний фальцет: “швидше-швидше!”
І знову: бєєє…бєєєєє
Людей “плавить” на війні по-різному. Одних небезпека бадьорить, інших –сковує і відбирає розум. Тому завжди треба пильно обирати з ким йти на завдання.
Тішить, що поруч надійні побратими – другі номери розрахунку: Фешн і Технік.
Фушшшфхііііть…
Знову летить міна. Буде як буде. Цього разу не падаю. Продовжую роботу.
Міномет наведено на віху. Прокручую налаштування прицілу до потрібних значень. Далі на опорах міномета виставляю рівень по горизонталі та вертикалі.
Все – готово!
Кричу: “вогонь!”
Бах- ба-бах-бах!
Друг Технік по черзі з Фешеном відважно і холоднокровно закидають чарівні кабачки в дуло. Ті з люттю летять у саме осердя ворога, детонують і багатьма металевими скалками роблять з поганих орків – хороших.
Техніку заклало вуха.
Кричить: “нічого не чую!”.
Відповідаю: “нічого, відійде!”
Фешн мовчить і тільки промовисто розглядає все довкола. Я знаю цей гострий погляд мисливця. Такому воїну тільки дай команду і він піде в атаку.
Технік помітно хвилюється, але не так за себе, як за нас. У нього подвійна місія, він медик. Бойовий. Витяг нашого офіцера в попередньому бою, наклав турнікети і так врятував життя.
Щоб не додавати Техніку ще більше роботи, ми повертаємось в укриття.
Справу зроблено.
Стрілецький бій стихає. Ворожа ДРГ відступила. Нарешті працює наша важка арта. Ми лише затримали просування загарбників, а вони їх добивають. Буде свіжий фарш.
За деякий час розвідка доведе: на нас сунули вагнерівці. Напередодні морпіхи. І так щодня. У росії все менше гарматного м’яса, тепер їм доводиться кидати в атаку елітні підрозділи.
Ну а що ми? 130 Батальйон територіальної оборони міста Києва
Українські художники, техніки, журналісти, кондитери?
Ми теж не з боязкого десятка.
Ми ж люті і загартовані в боях!
Як не як, вже цілих 4 місяці в армії:)
Що нам ті вагнерівці?!
Слухаєм рацію.
Важливо знати, як там наші хлопці в окопах?
По зв’язку передають: на підступи до села вже їдуть машини евакуації. Когось заберуть 300-х сотим, інших 200-х сотими. Ще одного несуть. Вкрай важкий.
Рудий загинув! Скалкою від міни пробило шолом і вцілило в голову. Спочивай в мирі, брате, царство небесне. Честь і слава!
В цей момент я вже не відчуваю емоцій.
Єдина думка: води!
По рації знову передають: той, що був трьохсотий вже двісті, не встигли донести, евакуаційна машина поїхала без нього…
Історія з наступом ворожих ДРГ повторюється щодня. Русня пре, як таракани з усіх щілин. Доводиться удобрювати українські степи їхніми тілами. Вони своїх забирають вкрай рідко. Буде добрий врожай!
На п’ятий день боїв наші очі стають схожими на ті, які ми бачили на ротації в побратимів. До такого інтенсиву не був готовий ніхто.
Наша позиція на фронті розташована на півночі Харківщини. Це так звані нулі. Тут війна змушує нас грати в рулетку долі щодня. Коли в твій сектор прилітає повний залп граду, хочеш того чи ні, ти розумієш – ставки зроблено. Тепер залишається зачекати допоки стихне і тільки тоді зрозумієш виграв ти чи ні.
Вибухи лунають по декілька разів щосекунди. Двигтить земля і летять скалки. Раптовий удар вібрації б’є не лише по вухах, буває затьмарюється в очах, резонують всі внутрішні органи. 122 калібр – якщо влучить, то вже напевно.
Ззовні, за стінами укриття, пекло. Без перебільшення. Пилюка і дим закрили небо. Ясний погожий день став ніччю. Язики полум’я облизують стіни розваленої хати, заглядають в отвір підвалу і підпалюють довкола траву.
Скручуюсь калачиком у позі ембріона і рахую прильоти: раз, два, три…і так до сорока. Повний БК.
У цей момент тримаєш інтуїтивний зв’язок з тими, хто про тебе думає.
Ця екстросенсорика працює безпомилково. Мозок приймає сигнал як модем. Всі, хто “онлайн” твої “абоненти”. Твій всесвіт. Твоя сім’я. Твої вірні і справжні. Вони формують невидимий купол над головою, тримають небо і відводять прильоти в чисте поле, або деактивують снаряди, які зі свистом зариваються в землю, щоб там лежати до кращих часів.
На війні нема напів тонів, все вирішується за принципом так або ні. Плюс або мінус. По-іншому не працює.
Про таке не пишуть у книжках, а кінематограф здебільшого змальовує війну з героїчними нотками і навіть з трагедії робить драму. На таке “кіно”, як тут, нормальні люди квитків не придбають.
Ми виконали завдання і повернулись з ротації живими. Але вже іншими. Тепер у наших очах назавжди залишиться слід пережитих боїв і відблиск липневого багряного місяця серед нічного степу.
Тіла побратимів забрали, кожному віддадуть належну шану і щойно тоді воїни знайдуть вічний спокій у сирій землі.
P.S.
Для чого я це пишу? Напевно такі історії допомагають заповнити вакуум, який залишається після офіційних повідомлень ЗМІ про події на фронті.
Ви всі потрібні фронту.
Хто як може: хто словом, хто молитвою, а хто ділом.
Ми не підведем!
У нас кістяк бійців з бетону і сталі.
Я правда не такий, але мені є з кого брати приклад. А вам є на кого спертись.
Слава Україні!
***
Коли закінчиться війна, заведу кота.
Бо людині потрібен кіт.
Я прийду в притулок для тварин. І він мене вибере. Бо насправді, що б собі не думали ті самовпевнені людиська, а порядний кіт обирає сам.
І більше жодних “мені не дозволяє родина”. Я собі дозволяю. Я не дитина. Я доросла війни.
До кота треба будинок. Не оця коробка у багатоквартирному вулику, до якої я так і не звикла за 16 років. А справжній будинок. Без пафосу, без ґратів на вікнах, без двометрових парканів. Щоб кілька кімнат, але світлих і просторих. І диван, який кіт неодмінно пошкребе. Біс із ним, із диваном. Я сидітиму на ньому і ніжно сваритиму ту падлюку кігтяву, що муркотить на колінах. Бо людині потрібен кіт. І дім.
До будинку треба сад. І жодних оцих недоміркуватих сортових дерев. Людські яблуні і груші, щоб росли до неба, а ми з котом лазили їх трусити. А коли не лазитимемо на, то лазитимемо під. Я з такою палицею, якою груші дістають, а кіт мені під ногами. Щоб перечіплюватися через нього і бурчати. З любов’ю. Бо людині треба кіт. І дім. І сад.
До саду треба мир. Бо сад і війна погано поєднується, а сад і мир – саме те.
Для миру треба перемога.
Для перемоги треба Велика уральська пустеля. То трохи складно, звісно. Але людині треба кіт. І дім. І сад. І мир. І перемога.
А отієї недонації не треба.
Svitlana Didukh Romanenko
Прокидаєшся вранці –
Годуєш кішку,
А сусід випускає шістдесят ракет…
Читаєш новини,
Прибираєш ліжко.
Цей ранок – це твій лотерейний білет.
Та в небі працюють крилаті боги:
Зупиняють смертельні, ракетні дощі,
І коли десь протяжно співають тривоги,
Наші боги тримають щити і мечі.
Просинаєшся вранці –
Годуєш кішку,
А сусід випускає шістдесят ракет…
І ти дякуєш тим, хто цим ранком не в ліжку,
А дарує тобі лотерейний білет…
Катерина Флекман
Київ, 25 червня 2022
Цього дня в Київ прилетіло 14 ракет. За один ранок.
