МОЯ ДОЧКА – ХВОЙДА

МОЯ ДОЧКА – ХВОЙДА

Кажете, вона хвойда? Я й сама знаю. Правда, це до мене недавно дійшло. Після того, як вона злигалася з отим жонатим. А як год назад вернулась од останнього чоловіка, з яким жила неписана, я все ще думала, що то в неї доля така нещасна – щоразу виходити заміж не за тих, за кого треба. Що вона ніяк не може найти собі підходящого. Ну? буває ж так: жінці вже майже п’ятдесят, а вона все не може найти. Ні свого – того, хто їй на роду написаний, ні просто підходящого – з яким можна жить…

Буває, буває. Я он вік прожила – не прожила – прокатувалась! – із одним. Не зміняла йому, чесно дітей родила, чесно виростила. Чесно одходила і біля своєї матері, і біля свекрухи, які на старість лежали колодами, тільки й того, що дихали. Чесно й біля нього ходила – до його останнього дня. Усіх поховала. По совісті. Ні в кого язик не повернеться сказать, що не по совісті. Тепер одна, то є коли подумать і над своєю судьбою. І скажу, як є: не зі своїм я жила весь вік. І він, мій Петро, – не зі своєю. Не пара ми були, того обоє й катувались. Він, правда, вже одмучився, а я ще й досі лямку тягну, хто зна й для чого. Живою в труну не ляжеш, то й шевелюся.

А отой, який мій… Був він, був! Теж на тому світі давно-о-о-о. І я точно знаю, що жили б ми з Михайлом – душа в душу, як пара голубків. І не ходила б я в синяках мало не щодня. І дітям моїм було б краще, а не так, як із рідним батьком, їй-Богу, було б краще!.. Та це я тепер знаю. А сорок п’ять год назад, коли його батьки, тітка Клава й дядько Петро, прийшли до моєї матері з наказом-приказом од сина – забрать мене, разом із дочкою, я не знала, що своїх дітей у нього ніколи не буде. А він уже знав, бо служив там, звідки вертаються лисі й бездітні, будь вона проклята, така армія… Я тоді вперше втекла од чоловіка – у чому стояла, тільки старшу – оцю, про яку розказую, – до грудей тулила, бо вона ще цицьку ссала. Михайло про це узнав – і написав батькам, щоб упросили мене йти жить до них, поки він з армії вернеться. Я ж його в ту армію і проводжала… і лєнту в’язала…

І вдруге було – за другою лялькою моєю, і втретє – за третьою. Тільки Михайло вже сам приходив. На коліна ставав. Буду всім твоїм дітям хорошим батьком, ось побачиш, – казав… А я щоразу твердила, як попадя: ні, не будеш, бо в них є рідний, і його ніхто не замінить… Дурепа! Щоразу здавалася – і верталася до свого законного, коли він обіщав, що більше бить не буде… А це ж він, той законний, мене од мого любимого-судженого силком і одірвав! Мені тільки шістнадцять тоді було! А Петро знасильничав! І я весь вік не жила, а одробляла йому його “благородство” – що не покинув з подолом, а забрав, і дочку своєю визнав, а значить, ніхто мене хвойдою не назве…

Мій Михайло ще год із десять не женився після тої своєї армії – все надіявся, що я таки буду з ним. І я, правдонька свята, його весь свій вік люблю – глибоко-глибоко, глибше, чим він зараз лежить…

Ну і що з того вийшло путнього? Жизнь бере своє. От і він узяв таки собі жінку – нещасну калічку Ольку Мелашенкову, що їй і не снилося бути замужем хоч за ким. Прожив із нею п’ятнадцять літ – бездітно, але мирно, по-людськи, та й помер од раку. А я з трьома дітьми усі ті годи довкруг хати бігала, як оглашенна, поки дочки не розбіглися хто куди, аби тільки далі од дому. А я… я… Ну, та що про мене вже балакать? Минулося. Пішло в землю і суджене, і ряджене – земля все рівняє…

А ось моя дочка каже, що головне для жінки – не честь, а щастя. Я, каже, наїлася честі по саму зав’язку, а як вам, мамо, хочеться, то їжте її й далі, тільки самі. Весь вік жили для когось і щодня думали, щó про вас скажуть. Наче по канату ходили: ні кроку вправо, ні кроку вліво – а раптом хтось пальцем штовхне чи скаже межи очі, що не туди ступили чи замірились… То воно й правда, я завжди на людей оглядалася… А я так не хочу, каже вона. Ще й пошуткувала: я своє по канату одходила, була така хороша і правильна, аж гору оплесків назбирала – хоч ставай на розі й торгуй ними! Тож тепер я хочу плюнуть на репутацію – і пірнуть у прірву: а раптом хоч там узнаю, щó воно таке – бабське щастя?!

Отакі шуточки в моєї розумної дочки! Може, такому її в інституті навчили – не знаю. Тільки я тоді й язика проковтнула – і згадала, як, було, свекруха казала: маєш дочки – сиди мовчки. Хоч на голках – а мовчки. Хоч на розпеченому вугіллі – а мовчи. Я тепер як по базару йду, то дивлюсь не на людей, а тільки перед собою. Бо що мені лишається, людоньки?

***

…Коли вона мені призналась, що в неї зав’язується з тим жонатим і, якщо зав’яжеться, вона од цього не одкажеться, я пробувала її одговорить. Бо ж там нічого їй не світить – ні зараз, ні колись. Тільки стида і страму наберешся, кажу, і мене в ньому викачаєш, як у багні… А ви не лізьте у те багно, каже, бо воно моє, а не ваше. Моє до вашого не пристане, якщо самі тулить не будете… Та у нього ж, кажу, хоч і больна жінка, однак він її не покине… Знаю, каже, якби він мені поклявся, що заради мене покине, я б із ним і не пішла… Та у нього ж тих баб, кажу, по дві на кожному перехресті, і ти не перша й не остання, до якої він зазирає по дорозі з роботи додому…

А вона: краще їсти торт у компанії, чим сухарі на самоті! Та, дивись, кажу, аби тобі за той торт його мати волосся не повискубувала посеред села, бо я ту каргу знаю! Вона руку тягне за невісткою і єдиною онукою, бо щó з сина візьмеш: алкоголік і гуляка!.. Я б на його місці не те що пила, а втопилася б, – одрізала моя дочка. І додала: а жінку мені його жаль – я ж не дерев’яна, але і його жаль, бо її всі жаліють, а чи хтось хотів би буть на його місці та судна з-під неї носити? А він же ще живий мужик!… Та живий, кажу, тільки безсовісний… Був би безсовісним – кинув би, каже вона. Був би совісним – не зміняв би жінці і не пив би, кажу я.

Я тоді зайшла з другого боку. Питаю: та невже ж ти не хочеш знайти собі такого, з яким жила б сім’єю, а не по кущах бігала? І чи довго вибігаєш? Такі гульки не бувають довгими, хоч би який солодкий він тобі був. Вона засміялася – так, що мені аж моторошно стало, бо то був недобрий сміх. Хіба ж я не пробувала, одказує, хіба ж не з одним добросовісно сім’ю склеювала, і щó з того вийшло? Може, мій суджений так само десь із якоюсь склеює, а воно не клеїться, – бо чи багато ви, мамо, щасливих сімей бачити на своєму довгому віку?

Та це ж, дочко, волаю до неї, крадене, крадене щастя! А вона: ще треба розібраться, хто у кого його вкрав! А якщо й так, то хай так і буде: скільки вкрадемо – стільки й нашого! Краще мало, ніж нічого! А, може, я завтра умру?!.. Господи, що ти кажеш! – вигукнула я перелякано. Тоді вона тикнула пальцем у небо: а що, питає, може, Він вам казав, скільки кому на роду написано? А заодно – що людина не має права на особисте щастя, бо мусить весь вік жить тільки для других?! Може, Він вам пообіцяв, що за це на тому світі орден вручить ще й райським яблучком пригостить? А я хочу цього яблучка тут і тепер! Із цим чоловіком! Хоч одного, раз Він не дає більше! Ви весь вік боялися жить для себе – і од мене того ждете? Не діждетесь! Я вже своє одбоялась!

Її слова летіли в мене, як зимове груддя – холодне, тверде і гостре. Відповіді вона не ждала – хряпнула дверима так, що аж виляски пішли по всій нашій великій і пустій хаті. Я проплакала тоді всю ніч, подумки перебираючи своє життя, як купу мотлоху. Шукала в ньому своє женське щастя. Аж і я чомусь колись раділа? аж і я колись сміялася? аж і мені колись було добре? хіба ні? коли ж? – не стільки питала себе, скільки катувалася. Бо чи було, чи не було – все загуло, полетіло в якусь прірву… Тільки щó ж то було, якщо згадать до пуття не можу? Хоч би один спомин, Господи, хоч один!.. Ну, хіба коли оту лєнту прощальну Михайлові в’язала… Тільки ж, правда, то було не щастя, а лишень надія на нього. Надія, яку… вкрали!

***

Казала якось моя свекруха, що мати – то як каструля з кришкою: все прикриє, все сховає під тою кришкою. Воно то так, тільки хіба сховаєш пожар? У моєї доні так горіло лице після першої їхньої ночі, так світилися очі, наче їй було не сорок з гаком, а якісь тридцять годочків, а мо’, й менше. Моїй доні в її щасті було море по коліно. І я відступила від того моря, бо я перед ним безсила. Тільки й сказала, щоб верталася додому ще затемна, поки менше людей бачить. Бо вона прийшла вже серед білого дня. Бо він, бач, її не одпускав. Бо його жінка саме в санаторії, тож їм можна стрічатись у нього дома…

Удень вона була зо мною, а ввечері, мов на крилах, летіла до нього. Щодня! Місяць її кровать стояла заправленою, бо вона верталась аж уранці. Щаслива і втомлена. А якогось вечора сказала перед тим, як піти: сьогодні наша остання ніч – його жінку привозять із санаторію. І що тепер? – спитала я. Вона промовчала – і пішла з двору.

Повернулася раніше, ніж звичайно. Дзвінком розбудила мене – і тихо шмигнула в свою кімнату. Беззвучно, як кішка. Я чула, як вона шурхотіла постіллю, та зайти до неї не одважилась. Не знала, що казать, про що питать. Наступні дні була тоже тиха. Якась наче зів’яла. Як ото квітка в люту засуху – і жива наче, та пелюсточки скручені, листячко висить уздовж стебла, а саме стебло гнеться додолу і, здається, ось-ось, щойно вітрець дмухне, зламається. Так жаль було дивиться на неї, так жаль! Бо хоч і нехорошим вона займалася, та моя ж дитина! І видно було, як їй важко. І нічим же не зарадиш, бо чим тут зарадиш?!

Днів через три вона заговорила… Я нічого не питала – сама заговорила… Каже: знаєте, мамо, що він мені на прощання сказав? Що тепер будете в посадках стрічаться, – спитала я понуро. Вона замотала головою. Якби ж то, каже. А він сказав, що краще б ми не спізналися, бо… бо тепер усе стало значно складніше… що коли він до різних-усяких ходив, йому було легше… і що по посадках, як ви кажете, він зо мною стрічаться не хоче, бо… бо поважає мене! Мамо!!!

І залилася слізьми.

Тиждень вона навіть з двору не виходила: товклася на грядці, щось шила, порола, варила варення. А потом ураз спакувала сумку свою дорожну – й подалась до колишньої однокурсниці, кудись на Західну. Поїду, каже, розвіюсь у подруги, уже сім років як обіцяю погостювать. Їдь, кажу, а сама думаю: як я завтра на люди вийду?

***

Вона вернулась од тої подруги якась ніяка, пуста. Наче випатрали її, мов курку. Тільки й того, що спокойна. Стала на порозі, усміхнулася: здрастуйте, каже, мамо, я вернулась, чи можна зайти? Авжеж, можна, кажу. І відчуваю: більше ні про що її питати не треба. Ні сьогодні, ні завтра, ні через місяць…

Отак ми й живемо з нею. Разом роботу робимо, разом за стіл сідаємо, разом очі відводимо, якщо вони стрічаються над тарілками. Інколи вечорами я чую схлипи з її кімнати. Але не йду до неї. Інколи вона серед ночі заходить у мій закапелок – я відчуваю, як стоїть у ногах і дивиться на мене, і прикидаюся, що сплю…

Вам інтересно, чи гуляє той Казанова зараз так, як раніше? Ні, не гуляє! Пити – п’є, ще більше, чим пив, а по бабах уже не бігає – базар би знав. Ні-ні, жінка в нього й досі лежача: ні туди, ні сюди. Так що, схоже, Казанова просто кончився, одбігав своє. Ну, буває й таке.

Тепер бігає моя дочка. Не тягається, а по-культурному: час од часу щезає з села на два-три дні. Спочатку казала, що до подруги їздить, а тепер ліпить мені прямо межи очі: я на гульки, мамо, буду післязавтра. І щоразу післязавтра вертається – розпашіла, мов півонія, і спокойна, як удав. Каже: я вже дома, мамо, у нас усе благополучно? Усе благополучно, одказую. Ось тільки моя дочка – хвойда. Так люди кажуть.

Але я їй цього не кажу.