Ця рецензія не так про книжку “Чому солдати скучають за війною: Повернення додому”, як про людей, які потрібні Україні у критичному 2022 році.
Nolan Peterson – американський військовий пілот і ветеран війни. А зараз він талановитий і досвідчений журналіст, який висвітлює збройні конфлікти. Він не тільки перебуває, але і живе зі своєю українською дружиною, в Україні. Від того літнього дня у 2014, коли попрощався із рідним батьком в Америці перед вильотом в Україну, донині, не тільки прожив тут майже вісім років свого життя, але й став унікальним англійським голосом, який відстоює право України бути. Іншими словами, він пише про українську війну, самозахист, про українських воїнів, і про найсучаснішу загрозу з боку 100,000 російських військових, котрі у ці дні готуються створити нову реальність, в якій Україна буде існувати лише у нереалізованих мріях.
Матеріали Пітерсона у впливових ЗМІ збирають широку аудиторію, як наприклад, “Kyiv Waits for a Russian Invasion” у WSJ 20-го січня 2022 р. І коли він пише, що незабаром російська політична інтрига може створити “кошмарський сценарій”, то розуміє слова правдивого страху. Одного разу один редактор відмовився друкувати його світлини з танкового бою під Маріуполем через страшну дійсність, свідком якої він був.
У Пітерсона серйозний бойовий досвід. Він вболіває за Україну вже вісім років, і сумує за багатьма особами, згадуючи їх тепер посмертно. Журналіст порівнює стан армії у 2014 і тепер, і вважає, що великим порятунком для нації стали добровольці.
Статтями він переконує небайдужих у англомовному світі, що в новому 2022 році, Збройні Сили України вже більш професійні й мотивовані, краще забезпечені, не враховуючи сотні тисяч ветеранів, котрі вже були свідками й учасниками важких боїв. Вони знають, як поводитися зі зброєю в руках і готові ще раз одягнути камуфляж.
Пітерсон також пише, що за цілком короткий час, можливо, за місяць, українці переживатимуть таку ж загрозу, яка почалася у Криму в березні 2014 р. Новий напад відрізнятиметься тим, що першими з’являються не зелені чоловіки, а бомби й ракети”.
У “Чому солдати скучають за війною” він пише про місця, як наприклад, про Піски, де “кругом небезпечно, і страшно, бо помирає твій найближчий друг”. Там познайомився із Данилом улітку 2015-го. Він залишиться назавжди 19-літнім бійцем Карпатської Січі та 93-ої бригади. Данило розумів, “що захищає рідний край у “справжній війні”. Юнак вчився “у досвідчених бійців, переймаючи й їхній гіркий досвід. Він старався не повторювати тих помилок, які забрали життя”. Данило мріяв вчитися в Америці з допомогою Нолана, але маючи сильний обов’язок перед побратимами, повернувся до них і був поруч аж до дня загибелі. У розмові з Ноланом мама Данила каже, він “ще був юнаком, як пішов на війну, і крайній раз, як навідався додому, вже став мудрим, старим чоловіком”.
З бойового досвіду, Пітерсон добре розуміє, що з наближенням вибуху, людина все більше прагне жити: “Найважливіший урок війни – показати, як сильно ви прагнете залишитися живим…” у лютому 2022, можемо додати: особливо, коли ваша доля і долі мільйонів людей, у руках одного, чужого для вас політика.
Nolan Peterson, who rose to the rank of Captain in the United States Air Force, writes about being a veteran of the wars in Afghanistan and Iraq in his book, “Why Soldiers Miss War: The Journey Home”. (Casemate: Philadelphia, 2019 186 pp). He also reflects on the trips he made to eastern Ukraine, beginning in 2014, as a war correspondent for The Daily Signal. More recently, he has been a senior editor with Coffee or Die Magazine. Currently living in Ukraine with his wife, Lilly, Peterson is uniquely placed to inform the English-speaking world on the threat of Russian invasion in early 2022. The following are a few quotes from Why Soldiers Miss War, explaining how he became such an ambassador for Ukraine.
“I met her and then I was in love… I don’t really believe in this sort of thing, but I can’t help but feel as if some force – deliberate or not – intervened, fating our paths to cross.”
“I had already been in my own wars. I had already lost what I had to lose, doing what I had to do. There was nothing left. Not there, no longer here. I’m alive and well and dead and gone and young and old…. So that’s why Ukraine, and that’s why her… I feel at home here, and with her. More than I have in a long time.”
“In the summer of 2014, I had a one-way plane ticket to Ukraine. I left to report on the war, thinking I’d be gone for about two weeks. Now, looking back all these years later, I know there was only one path I was ever supposed to take. It was that one-way ticket to Ukraine, which led to Lilly. And that path to her was the way back home for which I’d always been searching…”
Article by Fr. Jeffrey D. Stephaniuk
Book Photo: https://www.casematepublishers.com/catalog/product/gallery/id/75965/image/353731/
Twitter account: @nolanwpeterson
