Війна щодня забирає у засвіти десятки українців. Саме час щоб пом”янути їх і тих своїх любих родичів, що відійшли у “Йософатову долину”.
Царство Небесне.
Баба Юстина померла 21 листопада, на самого Михайла.
Відійшла у засвіти уві сні. Тихо і спокійно, як і жила, нікого не потурбувавши…
Цьоця казала, що вона застудилась, виходячи надвір до худоби. Я собі подумала: невідомо як, бо надворі було все – виходок, стодола, стайня, кури, качки, криниця, калина на ліки, яку треба було обірвати до перших заморозків, щоб ягоди не померзли, і великий горіх за стодолою, біля якого треба було визбирати усі горіхи на різдвяну кутю і на завиванці. Баба довго відкашлювала мокроту, впадала у піт, її треба було перебирати у все сухе по декілька разів на день і їй вже не допомагало запарене зілля. Злягла, та так вже й не встала.
Люди кажуть, що архангел Михаїл не раз рятував православних християн від різних бід. Баба розповідала, що він є захисником душ померлих. Саме архистратиг Михаїл на страшному суді закличе трубним гласом мертвих з могил і молитиметься Господу про їх прощення. Після цього я уявляла Архангела з величезною трубою і з густим баритоном, як у Дмитра Гнатюка – улюбленого татового співака.
Сновигаючи між дорослими, які готували гощення для родини й сусідів, я сумно подумала, що вже так не буде, як з бабою. Ні Різдва з бабиними коржиками і кутею, ні бабиних пирогів та завиванців, ні спасівських паляниць з маком. Ні бабиних оповідок, ні ласки, ні такої всепрощаючої та всеогортаючої любові, якої я більше ніде в житті не зустрічала.
Люди в хаті не плакали, не голосили, так як от було, коли в сусідів помер малий Андрійко, а спокійно перемовлялися. Це теж було дивно, ніби й не ховати збирались бабу, а щось святкувати. У старій кухні різали варені бараболі на салат з горошком, з великого баняка стричали ноги великого кугута, а у мисках застигав кисіль з вишнями, який розливали у тарелі як холодець і який баба Юстина так любила їсти з хлібом.
Баба лежала спокійна і урочиста, вбрана саме у той одяг, який тримала у скрині у вузлику “на смерть”. Я згадала, як сто разів показувалось мамі і спідню лляну сорочку з тонкого полотна, вишивану білим по білому, і верхню сорочку, і нижню білу спідницю, і верхню довгу спідницю у дрібненьку квіточку, і вовняний кафтан, і очіпок, і вовняну тоненьку хусточку, і велику “американську” хустку… Я й сама знала вже все напам”ять, так що заледво стримала себе, щоб не підійти, й не відгорнуи верхню спідницю – чи мама щось не наплутала.
Була тут і “намітка з серпанку” для обгортання ніг й тюль для “покриття тіла”. Я згадала “і, боронь Боже, незапомни, в яких вишитих рушниках трунву мають опускати в могилу”, і мимоволі усміхнулася. Все мало бути, “як книжка пише”.
Дивно, але баба Юстина сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало не святкове. Вона твердо вірила, що “на тому світі” їй буде набагато краще, ніж на цьому і вона, нарешті, возз’єднається зі своїм Петром (моїм дідом). А в останні роки вже навіть бідкалася, що “загостилася на цьому світі”.
Сьогодні, спостерігаючи як направду старенькі і хворі люди з жахом чіпляються за життя, боячись навіть згадки про смерть, я знову згадую свою бабу Юстину. Її погляди на життя та смерть. Її віру і її мудрість. Як колись вона, повернувшись від хворого сусіда, якому готувала узвари із цілющого зілля, сумно промовила: “Боїться померти. Сотка підпирає, життя прожив, а так нічого й не зрозумів. Спитай йго для чого жив, він і не скаже”.
Здається, вона знала те, чого нам сьогодні не дано зрозуміти. Що життя – це смерть, а смерть – це життя. Що душі нічого не потрібно, вона все має: і всю мудрість, і силу, і славу. Коли людина живе, прислухаючись до голосу своєї душі – їй не страшно. Вона живе в тихій радості, спокійно і з добром до кожної людини, до кожної тварини, комахи і кожної рослини. Й усі катаклізми й біди сприймає з достоїнством.
Мусимо бути вдячними Господу, що були у нас в житті наші бабусі й дідусі. Вчили нас простих істин, раділи нам, любили щиро і по-справжньому. Мабуть так і є – людина насправді помирає тоді, коли помирає останній спомин про неї. Тому поминаймо наших рідних і близьких, хто спочив у Бозі й згадуймо усе найкраще, що вони залишили нам на згадку.
І головне: нічого не біймося. Прислухаймося до голосу своєї душі.
Я б, наприклад, хотіла, щоб коли прийде мій час, ніхто за мною не плакав, як не плакали за бабою Юстиною. А просто раділи, що я була серед них.
Саме час щоб пом”янути їх і тих своїх любих родичів, що відійшли у “Йософатову долину”.
Царство Небесне.
Фото:: Норберт К. Іван / Norbert K. Iwan
