Розповіді про те як жити звичайне життя, знаходити, губити і знову знаходити себе, своє місце і свій дзен.
Оптимальна ознака хорошого чоловіка – це коли дружина часом трохи кука на муню…
Бо шоб бути “кука на муню” – тре мати впевненість, шо можеш собі це дозволити. Шо ніхто не злякається, не покличе санітарів і не скаже “нє, ну на таке я не підписувався”.
Бо коли тебе люблять з твоїми тарганами, “сложним внутрєннім міром” і “неудачним походом” в перукарню – то якось легше повірити, шо нова розтяжка, складка чи клімакс теж нікого з гри не виведе. А так і старіти разом не страшно.
Оптимальна ознака хорошої мами – це коли її дитина трохи бомбалейло.
… дітям воно дуже треба – знати, що можна показати батькам своє “істінне ліцо”. Навіть, коли воно не в формі.
Шоб щоденник був один і з усіма сторінками.
Щоб вони могли пережити період червоного волосся в 17, а не пуститися берега в 22.
Щоб в 33 їм хотілося, а не мусилося приїхати отак до мами, одягнути піжаму з овечками і нишпорити “по баняках”, бо у мами точно є якийсь ніштячок.
Або була сміливість намовити порядну галицьку (чи не галицьку) маму у 50 поміняти роками “напрацьовану” зачіску і удвох переконувати тата, шо то так зараз модно…
Щоб нашим дітям не було “стидно” чи “невдобно” разом з нами дивитися “основний інстинкт” чи “сумєркі” заїдаючи це діло наггетсами з колою (чи з якимось меншим злом)…
Щоб, зрештою, їм хотілося бути з нами, бо ми – це дім. А коли ти вдома, то здається, що надворі зараз дощ. Навіть коли знаєш, що ні – все-одно здається, що всюди дощ – тільки тут тепло і затишно. Надто ввечері, коли простір зігріває лише мерехтливе сяйво телевізора чи тепле світло з-за прочинених дверей кухні. І пахне – корицею і яблуками… Чи печеним м’ясцем… О! чи смаженою картоплею з грибами… Словом, пахне – теплим чимось. Бо тільки тут комусь реально важливо, щоб ти поїв тепленького.
І для цього як мінімум треба, щоб “Павлік” ніколи не виявлявся більший “молодець, а ти – глянь на себе – одоробло якесь!”. Бо то так само боляче, як мамі було б почути, шо у Павліка мама – менше одоробло “ніж нєкоториє”.
Словом. У хорошої мами діти не бояться бути бомбалейло.
А у хорошого чоловіка – жінка не боїться не поголити ноги.
А в хорошої дружини – чоловік має, щонайменше, одну шкарпетку без пари.
Бо закон щастя полягає у праві не намагатися заслужити любов…
А отримати її просто за те, що ти – найкраща версія самої себе… навіть у свій найгірший день… навіть з друшляком на голові..
…чи в голові.
***
Після карантину у мене на себе плани. І не тільки “по поводу роботи, на мінуточку”.
Я хочу сидіти на лавочці десь в парку. Так, щоб наді мною шелестіло. І проводити рукою по шорсткій лавці – увага! – БЕЗ рукавички (спокійно, санітайзер в сумочці для афтепаті).
І купити собі додому квітів у незнайомої бабусі на ринку. А потім заритися обличчям в букет, щоб аж залоскотало у носі. Уявляю, як зараз скривило алергіків… але ж чисто, шоб пофантазувати – уявіть який це кайф! В руках – запах бузку чи жасмину, шовковий дотик пелюсток і листя… ну і бджоли десь рядом возмущьонно гудуть…
А поруч неодмінно стоятиме прилавок з овочами та фруктами. Охайними рядами лежатимуть помідорки, салат і, можливо, ящик черешні. Збирати плоди до торбинки, відчуваючи кінчиками пальців їхнє прохолодне тіло. Насолоджуватися ароматом свіжої городини, згадувати дитинство. Мружитися від сонця, швидко перемовитись про щось неважливе з продавцем. Бути привітними. Ніби не з карантину щойно вийшли…
Взагалі, як же ж це “заманчіво” – не почуватися злочинницею, виходячи з дому.
Заходити до кав’ярні де смачно пахне кавою (яку не п’ю) і солодкими пирогами (які не їстиму більш ніколи, взагалі, навіть трошечки, на віки віків, бо куди мені ще їх!). Аби крізь вітрину проводжати день у відблиски вуличних ліхтарів на мокрій бруківці.
Я хочу обіймати Своїх людей. І щоб вони обіймали мене при зустрічі. І бачитися з колегами не через зум – знову обговорювати книги, жартувати незрозумілі жарти.
Дивитися, як мої діти знайомляться з не моїми на дитячих майданчиках. Ділять лопатки, гойдалки і друзів. А потім їх брудних, з піском в трусах і шкарпетках, волочити додому, бо, якшо чесно уже замахалась гуляти. Так! Я хочу згадати як це – “замахатись гуляти”. І знову придумувати відмазони, чому б залишитися вдома, а не навпаки.
Хочу відчувати той вид свободи, коли в гармонії мої реальні потреби, мої ідеальні уявлення і реальні обставини.
Якось дивно цього року все – зимою бракувало зими, навесні (майже) пропустила весну. Сподіваюся, літом відбуватиметься літо. Раптом дружнє. Вільне, соковите і тепле. Аби тіні мереживом ковзали по шкірі, сонячні зайчики чіплялися за волосся, і пахло щоб скошеними травами і небом.
І щоб усі бажаючі змогли, нарешті, бігти крізь вітер, “волоси назад” і без “страху возмєздія” і госпіталізації тицяти дулі карантину, бо А) ми вижили і Б) нарешті він перетворився на один з епізодів світової історії, свідками якої ми стали…
Рано чи пізно так і буде, я знаю. Ну, крім дуль – ми ж тут “все-такі прілічні люди, да”?
