100 років тому, 23 січня 1922-го, було зроблено першу ін’єкцію інсуліну людині – діабет перестав бути вироком
Марко Назаренко, Київ
На сьогодні цукровий діабет успішно лікують, хоча темпи, з якими він поширюється в усьому світі – катастрофічно швидкі. Захворюваність зростає щороку приблизно на 5-7% і має характер неінфекційної епідемії. Діабет належить до трійки хвороб, які можуть призвести до інвалідності, а часом і до смерті – невтішні новини як для ХХІ століття. Втім, це дещо інша історія, а ми розповімо про те, як розпочинали боротьбу з цією підступною хворобою. Хто, як і де винайшов ліки від діабету, а також про неймовірні пристрасті, що супроводжували це відкриття та про скандал (до речі, один із перших!) довкола вручення Нобелівської премії з медицини 1923 року.
Фредерік Бантінг
Канадець Фредерік Бантінг мріяв стати богословом. Задля того й вступив до Університету Торонто. Але несподівано для себе зацікавився медициною. Закінчивши у 1916 році виш зі ступенем бакалавра медицини, він одразу ж приєднався до Канадської медичної служби. Протягом усієї Першої світової війни служив у Франції. Був поранений і нагороджений за відвагу Воєнним хрестом. 28-річним повернувся додому, працював у різних медичних закладах провінції Онтаріо: викладав ортопедію, читав лекції з фармакології тощо. Цікавився темою лікування цукрового діабету.
Якось, готуючись асистувати під час лекції про підшлункову залозу, він звернув увагу на статтю, в якій ішлося про досить цікавий клінічний випадок. У хворого забилися камінням протоки, по яких у кишківник потрапляють травні секрети з підшлункової залози. Залоза атрофувалася, але діабету не було. Чому? Адже було відомо (це виявив німецький патофізіолог Оскар Мінковський): якщо підшлункову видалити – настає діабет, а потім і неминуча смерть.
Загадка острівців Лангерганса і слово з помилкою
Людське тіло, кожен його орган, відкривали, та й продовжують відкривати – так само, як колись мореплавці відкривали нові землі, а астрономи – Всесвіт. У підшлунковій є острівці Лангерганса, відкриті у 1868 році. Це скупчення гормоно-продукуючих ендокринних клітин. У підшлунковій дорослої людини нараховується майже мільйон острівців Лангерганса. Їхній секрет одразу ж потрапляє в кров, а не у кишківник. Сьогодні ми знаємо, що цей секрет і є інсулін (insula з латини означає “острів”; термін з’явився у 1909), який регулює рівень цукру в крові. Тоді роль цих острівців не була зрозуміла до кінця.
Прочитавши статтю, Фредерік Бантінг не міг заспокоїтися. Він прокинувся серед ночі, взяв аркуш паперу і написав: Diabetus. Це було помилка, адже і латиною, і англійською назва цієї хвороби пишеться як Diabetes. Далі Бантінг написав: “Перев’язати протоки підшлункової залози у собаки. Залишити її живою, допоки не атрофується залоза, залишаться острівці. Спробувати виокремити їхній секрет, щоб позбавитися від глюкозурії” (тобто, від цукру в сечі).
Лабораторія Джона Маклеода, молодий помічник і нещасні собаки
Єдиним науковим закладом, де досліджували діабет у Канаді, була лабораторія професора фізіології Джона Маклеода в Університеті Торонто. Бантінг звернувся до Маклеода й отримав дозвіл на проведення дослідів. Щоправда, пан професор скептично поставився до експерименту. “Скільки вчених в усьому світі намагалися давати діабетикам подрібнену підшлункову залозу, а все марно!”, – зауважив учений і назвав декілька відомих прізвищ – тогочасних медичних світил. Але до послуг амбітного Бантінга надали лабораторію (аж на два місяці), а також асистента: студента-дипломника Чарльза Беста. Це було доречно, адже Бантінг був передовсім хірургом і не вмів навіть виміряти рівень цукру в крові та сечі. Залишивши лабораторію на цих двох чоловіків, професор Маклеод гайнув у відпустку до рідної Шотландії.
Справи пішли не надто добре. Експериментатори були неофітами. З 19 прооперованих собак 14 померли від сепсису або втрати крові. Крім того, собак для дослідів потрібно було купувати, а бюджет експерименту був більш, ніж скромний. Бантінгу довелося розпродувати власне майно, щоб купувати тварин.
Однак, Бантінгу і Бесту все ж вдалося екстрактом з острівців Лангерганса одного з собак знизити рівень цукру в сечі собаки з видаленою підшлунковою залозою. Маклеод, приїхавши з відпустки, зацікавився цим фактом. І дав Бантінгу ще одного помічника – біохіміка Джеймса Колліпа, аби той очистив екстракт і виокремив з нього білок, який знижує цукор.
Різдво 1921, підозрілий Бантінг і перший врятований пацієнт
На Різдво 1921 року про результати експерименту було зроблено доповідь Американському товариству фізіологів. Новина викликала фурор, натомість Бантінг “не міг розмовляти”. Фахівці почали ставити йому безліч питань з теорії, а він у ній відверто “плавав”. На допомогу прийшов професор Маклеод, який у подібних дискусіях почувався, мов риба у воді. До того ж, і його авторитет ученого в очах колег важив чимало. Втім, почувши, як Маклеод з трибуни заявив про експеримент, який “ми разом провели”, Бантінг сполотнів і кинувся до професора, запідозривши, що той хоче привласнити його винахід. Зрештою, все минулося, й вони перейшли до наступного етапу випробувань – на людині.
Бантінг і Бест, щоб пересвідчитися у нешкідливості екстракту, ввели інсулін собі.
Спочатку Бантінг і Бест, щоб пересвідчитися у нешкідливості екстракту, ввели інсулін собі. Сталося це 11 січня 1922 року. Все було гаразд. За тиждень укол зробили хворому на діабет хлопчику Леонарду Томпсону. Дитина була в жахливому стані – від неї несло ацетоном – симптом, який означав, що хворий довго не протягне. До того ж хлопчик був страшенно виснажений. До появи інсуліну єдиним методом терапії було голодування. Це дозволяло відтермінувати смерть на декілька місяців. Однак укол викликав у пацієнта приступ алергії. Й тоді втрутився біохімік Колліп. Він очистив інсулін. Щоправда, Бантінг і його запідозрив у спробі “викрасти” і привласнити відкриття.
23 січня 1922 року Леонард Томпсон став першим у світі пацієнтом, який отримав інсулінотерапію. Результат можна було порівняти з дивом. Запах ацетону зник, дитина почала набирати вагу і невдовзі виглядала зовсім здоровою. Звісно, була залежність від ін’єкцій, але смертний вирок було скасовано.
Демонічний Паулеску, або Пристрасті навколо Нобелівської премії
Це була сенсація, яка миттєво облетіла весь світ. Тому Нобелівську премію з фізіології та медицини 1923 року вручали по гарячих слідах. Сумнівів у тому, хто має її отримати не виникало, тому її й дали Фредеріку Бантінгу і Джону Маклеоду. Адже саме вони продемонстрували перше ефективне лікування діабету людини. На момент вручення Бантінгу виповнилося 32 роки, і він став наймолодшим нобелівським лауреатом за всю історію існування цієї премії. Чому дали премію професору Маклеоду? Тому, що в його лабораторії відбувалися усі досліди, до того ж він зміг домовитися з компанією Eli Lilly і залучити її ресурси для удосконалення технології виробництва без передачі компанії патенту на інсулін. Це було важливо, адже в іншому разі діабетики всього світу стали б залежними від Eli Lilly.
З’явилися і конкуренти. Головним був румунський лікар-фізіолог Ніколає Паулеску. Він спеціалізувався на діабеті, проводив відповідні досліди (ще у 1916 році) і навіть встиг запатентувати панкреїн – попередник інсуліну – екстракт підшлункової залози, який випробував на собаках. Але дослідів з людьми не проводив. До того ж, Паулеску був доволі одіозною особистістю – крім медицини він займався політикою і був радикальним антисемітом. У 1922 році він став одним із засновників Національного християнського союзу – першої європейської партії, яка помістила на власному прапорі свастику.
Дізнавшись про присудження премії Бантінгу і Маклеоду, він написав гнівного листа у Нобелівський комітет, не забувши звинуватити шановних академіків у “масонській змові”. Скандал тривав декілька років.
А щодо експериментів, то їх проводили і раніше інші вчені. Зокрема, у 1905 році Ежен Глей, лікар, який відкрив призначення паращитовидної залози, теж робив подібні досліди. І він теж захотів було судитися з Бантінгом і Маклеодом, але колеги відмовили його від цієї марної справи.
Нобелівська премія на чотирьох, або Слави вистачить на всіх
Нині Нобелівські лекції читають напередодні вручення самих премій, але колись було не так. Зі своєю Нобелівською лекцією професор Маклеод виступив аж у травні 1926-го. У ній він подякував усім колегам, які проводили досліди, наближаючи момент відкриття інсуліну.
Але Фредеріку Бантінгу не сподобався той факт, що Нобелівську премію він поділив з професором Маклеодом. “Вся його заслуга полягає лише в тому, що він на два місяці поїхав у Шотландію!”, – обурювався хірург. І віддав половину своєї премії Чарльзу Бесту (згодом Нобелівський комітет визнає, що він також мав би бути офіційно нагороджений). А Маклеод, у піку Бантінгу, віддав частину своєї премії біохіміку Колліпу, який доклав знань і вмінь, щоби диво 23 січня 1922 року здійснилося.
Після світового визнання Бантінг займався приватною практикою, лікував хворих на діабет. Серед його пацієнтів була Елізабет Г’юз Госсет – донька відомого американського державного діяча Чарльза Еванса Г’юза. Вона була першою американкою й однією з перших людей у світі, котрі лікувалися інсуліном від діабету 1-го типу. Впродовж 58 років вона отримала 42 000 ін’єкцій інсуліну. Була матір’ю трьох дітей і померла в 73 роки від серцевого нападу.
В Україні налічується понад 10 тисяч дітей віком до 18 років, у яких діагностовано цукровий діабет І типу. Зараз найчастіше діабет діагностують у дітей віком до 6 років, у молодших школярів до 10 років.
