Уже багато століть француженки славляться своєю привабливістю з присмаком грайливої відвертості. Француженку вважають кокеткою, фатальною жінкою, спокусницею, жінкою-вампіром, куртизанкою і Сніговою Королевою водночас. Вона стильна до кінчиків нігтів, суворо дотримується етикету й моди, відкидаючи будь-які бунтарські прояви.
Її пристрасть для нас як провокація. Ми любимо і одночасно ненавидимо її, бо вона – наша повна протилежність, її світобачення часто суперечить нашим культурним традиціям і нормам моралі щодо любові і сексу. Тим паче, ми абсолютно впевнені – вона має що приховувати. Вона з народження оточена атмосферою чуттєвості, в той час, як ми виросли під наглядом бойскаутів-піонервожатих з їхньою командою: “Руки поверх ковдри!” Судячи з усього, француженка знає набагато більше, ніж ми, про те, як давати і отримувати задоволення, частіше займається сексом без зобов’язань, їсть набагато більше солодощів і тістечок, ніж ми можемо собі дозволити.
Любов сліпа, і всі ми це розуміємо (вже потім). Тож не дивно, що люди мають стільки проблем. У французів є свої уявлення й сталі вислови про кохання. І кожен з них влучно ілюструє французький погляд на любов, як на “нескінченну палітру любовних почуттів”. Мені про це розповіла Сандрін, яку я одного разу восени зустріла в паризькому парку Бют-Шомон. Сандрін була звичайною 13-річною дівчинкою, закоханою в хлопчика на ім’я П’єр.
Спочатку вона зазначила чимало особливих якостей П’єра (як з’ясувалось, він міг читати вірші на гельській), а потім – зірвала квітку і почала обривати її пелюстки. На мій подив, я не почула від неї знайоме “любить – не любить”. Натомість Сандрін говорила: “Він любить мене трішки, сильно, пристрасно, як божевільний, зовсім не любить”. Згодом я з’ясувала, що француженки вже давно так ворожать на пелюстках квітів:
“Він любить мене трохи,
сильно,
пристрасно,
як божевільний,
зовсім не любить”.
В американок – лише крайнощі: або любов, або її повна відсутність. А француженки вже змалку розуміють, що любов має тисячу відтінків. Ми мріємо про обручку на пальці й удари церковних дзвонів, а француженок цілком влаштовує розмаїття відтінків почуттів і невизначеність. Якщо у нас світ може бути тільки чорно-білим, то у француженок він завжди незбагненно різноманітний.
У смішному романі Стівена Кларка “Рік в лайні” (A Year in the Merde) йдеться про Поле Весті – англійця, який їде у відрядження до Франції. Пол докладає чимало зусиль, щоб переспати з француженкою, але все марно. Він їх не розуміє і нарікає: “Я взагалі не уявляю, що відбувається. Що їм потрібно – інтелектуальна прелюдія? Їх приваблює лише секс з розумною й інтелігентною людиною? Чи вони просто чекають, коли на них накинуться?”. Мабуть, ніхто не розповів англійцю про розмаїття гами почуттів.
Француженки зазвичай нікому не відкривають своїх карт. Вони не діляться своїми сердечними таємницями з ким завгодно і не викладають за п’ять хвилин історію свого життя в теле-передачі як у Опри Уїнфрі. Вони не називають того, кого приймають у своєму “таємничому саду”, і навіть не говорять про те, де на розпродажі купили свою спідницю. Француженки (і французи) – не публічні люди, вони вважають, що приватне має залишатися особистим. Їхні “таємничі сади” ростуть не на яскравому сонці, а в прохолодному затінку.
Нам цього не збагнути. Почнемо з простішого, наприклад, з хустки.
Жінки всього світу із заздрістю дивляться на те, як француженки зав’язують і носять хустки. Хустка – це символ незалежної елегантності, пов’язувати її і носити краще, ніж француженки, не вміє ніхто.
Жінка, яка пролітає з коханцем у відкритому кабріолеті по дорозі уздовж Середземноморського узбережжя, обов’язково буває в шовковій хустці, яка тріпотить на вітрі за її спиною, немов фата. Хоча фата – це символ клятви бути разом до смерті. А хусткою її власниця каже, що вона не зважає на умовності.
Про хустки француженок написано багато. Однак, головне в хустці – не хустка comme ça (фр. сама по собі) і навіть не здатність француженок виглядати сексуально без косметики, їсти тістечка, фуа-гру, сир і не товстіти.
Сенс в тому, що менше – значить більше.
Всі ж чули цей вислів. А про що насправді йдеться? Спробуймо переставити слова місцями. Якщо менше означає більше, то ми можемо досягти більшого результату, затрачаючи менше зусиль. Більше пристрасті і менше очікувань. Більше любові і близькості – менше інформації й сліз. Більше свободи і менше зобов’язань. І, звичайно, більше стилю при меншій кількості речей.
На відміну від француженок, ми терпіти не можемо невизначеності. Нам важливо мати чіткі цілі і досягати певного результату. Хто він – коханець чи майбутній чоловік? Він мене любить чи ні? Як будуть розвиватися наші стосунки? Нам потрібні відповіді на ці питання!
Excusez-moi! В юному віці у мене були свої raison d’être (фр. причини) для “постійних відносин”. Неважливо, що мені тоді було всього 14, у хлопчика на зубах стояли брекети, а наші однолітки боролися з прищами і тампонами.
Для нас мета “постійних відносин” була проста – постійно розвивати їх так, щоб вони призвели до шлюбу.
Всі прагнули якомога швидше пройти фазу “гри в любов”, мінімально зачепивши свої почуття, і привести ситуацію до фіналу – обміну обручками.
У Франції мета любовної гри дещо інша. Це зовсім не означає, що француженки не закохувалися. При думці про любов у них теж серця починають прискорено битися. Однак вони не прагнуть чітко визначених і позначених перспективою взаємин, створених за порадами експертів, гуру і консультантів. Француженки терплячі до невизначеності та загадковості, вони не схильні, на відміну від нас, завжди доводити відносини до єдиного логічного з нашої точки зору фіналу, тобто до підписів на шлюбному контракті.
Вперше я відчула різницю наших культур, коли була зовсім молодою і зустріла в Америці молодого французького студента, який приїхав за студентським обміном. Він навчався в одній з елітних шкіл Парижа, куди потрапляють ще до свого народження. Мабуть, у такі школи беруть дітей, чиї предки були відомі ще за часів короля франків Карла Великого. Я відразу зрозуміла, що він француз, бо він носив сандалі зі шкарпетками і не виглядав смішно. Його звали Жан-Марк і я божеволіла від його імені. У той час мене особливо приваблювали французькі складні імена, написані через дефіс: ніби “два в одному”.
Жан-Марк був моїм сусідом по класу в студентські роки. Після незрозумілої лекції професора з семіотики він запросив мене на обід. У невеличкому кафе Жан-Марк вів себе дуже галантно: відкривав переді мною двері, заплатив за обід. Його поведінка була аж надто старомодною.
Ми провели разом решту дня і до вечора опинилися у моїй квартирі, де Жан-Марк зробив чергову неймовірну річ … він приготував мені вечерю.
Зауважу, ці події відбувалися задовго до появи на телеекранах кулінарних програм з зірками (на кшталт Джиммі Олівера) в кухонних фартухах. У ті часи мужніми вважали чоловіків, що були не здатні підсмажити собі яєчню.
До речі, Генрі Джеймс одного разу зауважив, що середньостатистичний француз “настільки сильно відрізняється від середньостатистичного англійця, що неважко повірити в те, що вони ніколи не зможуть зрозуміти один одного”. Помітити француза на американському пляжі легко – він одягнутий у мікроскопічні плавки, а не в широкі американські шорти нижче коліна, в яких можна непомітно перевезти до десяти кілограмів контрабанди. Французи цілують у щоку, носять шийні хустки, вміють готувати, читають Пруста і, згідно з опитуванням французького видання Children’s Magazine, 38% з них було б цікаво хоч раз … завагітніти (для порівняння: серед француженок завагітніти мріють всі 100%).
Попри інший зовнішній вигляд і поведінку, французи поводяться як мачо і надають своїм “чоловічим принадам” не меншого значення, ніж Том, Білл або Гаррі. Моя подруга Наталі каже: “Французькі чоловіки не відчувають необхідності демонструвати свою мужність так, як американські. Француз не зобов’язаний пити пиво, грати в футбол і взагалі жити згідно з традиційними чоловічими стереотипами, які існують у США”.
До речі, про Жана-Марка… Того вечора на кухні в моїй квартирі мій новий французький друг вирішив приготувати для нас кассуле (запашну запіканку з м’яса, свинячої шкіри та квасолі). Тоді я й гадки не мала, що таке кассуле, не кажучи вже про те, що вміст мого холодильника у той час був демонстрацією каліфорнійського фанатизму здорового харчування. Там були пляшки з підозрілого вигляду напоями для очищення організму, пігулки вітамінів розміром з банан і незліченна кількість лоточків з пророщеною люцерною. Жан-Марк критично оглянув вміст лотка і безапеляційно заявив, що у Франції таку їжу згодовують худобі. На щастя, у мене на кухні була велика глиняна миска, яку я використовувала як вазу для фруктів. Жан-Марк, оглянувшись довкола, похитав головою – моя кухня була дуже несексуальною.
Зрештою Жан-Марк знайшов всі необхідні для кассуле інгредієнти, окрім гусячого жиру. А я у той пам’ятний вечір із загубленого вегетаріанця перетворилася на м’ясоїда-ентузіаста. Не буду розповідати про те, що лягла тоді з ним у ліжко, бо це аморально. Я ж практично нічого не знала про Жан-Марка, натомість він запропонував мені повернутися з ним до Парижа! Навіть якби я поїхала з ним до Парижу, я не уявляла, чим ці стосунки могли б завершитись.
Потім подруги аналізували мою поведінку з точки зору останніх досліджень і порад наймодніших у США консультантів, письменників і гуру любовних взаємин. Уже й не пригадаю, що саме радили ці знавці взаємин, але жодна з їхніх методик ( “12 кроків”, “6 золотих правил”, “9 безцінних інструментів”, “13 ключів щастя” і т. п.) не вважала від’їзд до Парижа з малознайомим французом, який носить мікроплавки і читає Пруста, добре обдуманим вчинком, що веде у райські кущі.
Згадуючи кожну хвилину нашого з ним спілкування, ставила собі питання: що він мав на увазі?
Як би розвивались наші стосунки?
Debra Ollivier
What French Women Know: About Love, Sex, and Other Matters of the Heart and Mind
Photo: Alfredo Omana Padron
AJG Filmproductions
www.Ajgfilmproductions.nl
