150 років з Дня народження Миколи Міхновського – харківського юриста, умілого фахівця-державника, блискучого політика, ідеолога самостійництва та організатора українських збройних сил.
Апостол української державності. Так Миколу Міхновського назвав Петро Мірчук – український історик та активний діяч політичної еміграції. Справді, значення цієї постаті для нас колосальне. Невідомо, чи отримали б українці шанс на незалежність у 1917-1921 і 1939-1950-х роках, і чи здобули б її нарешті у 1991-му, якби не жив на світі автор “Самостійної України” і “Десяти заповідей УНП” Микола Міхновський.
Як видається, якби Україна тоді пішла не “шляхом Михайла Грушевського й Симона Петлюри”, а “шляхом Міхновського”, ми б, певно, ще сто років тому створили свою державу, яка зайняла достойне місце в “європейському домі”.
Однак, це вже питання “альтернативної історії”. Хоча… Можливо, й нинішнім очільникам України варто приглянутися до “шляху Міхновського”, його ідей, зрозуміти, що вони не втратили свого значення.
Микола Міхновський народився в останній день березня 1873 року. Його мала батьківщина – село Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії, відоме ще з середини XVII століття. За сучасним адміністративним поділом, воно належить до Згурівського району Київської області й розташоване на самій межі з Чернігівщиною.
Міхновський не був першим, хто обґрунтував ідею державної незалежності й соборності України. За п’ять років до нього це зробив галицький соціал-демократ Юліан Бачинський на сторінках книги “Україна irredenta”. Але саме праця Миколи Міхновського стала справжнім маніфестом українського самостійництва. В основу “Самостійної України” було покладено промови автора, виголошені на Шевченківських святах 1900 року в Полтаві і Харкові. Окремою брошурою їх опублікували у Львові, не зазначаючи прізвища автора.
Основні тези, з якими далекого 1900 року виступив молодий і ще маловідомий харківський адвокат:
- “Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”.
- “Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізуваних ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?”.
- “Законами російської імперії зневажається право совісти, погорджуеться право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла”.
- “Ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.
- “Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля… Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією!”.
- “На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України приняла в XVI і XVII віках польську національність… Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX віків… Але український народ здобув у собі досить сили, здобув навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелігенцію”.
- “Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби”.
- “Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою”.
- “Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і допоки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя”.
“Самостійна Україна” стала своєрідною програмою для Революційної української партії (РУП), одним із засновників якої був Міхновський.
Не менш відомим твором Міхновського є десять заповідей для членів Української народної партії, розроблені ним у 1904 році:
1,Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей.
2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників – і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
Зараз нечасто згадують про те, що в розпал революції в Російській імперії 1905 року Микола Міхновський висунув проєкт конституції самостійної України.
Майбутня держава мала охоплювати всі українські етнічні території, об’єднані у спілку дев’яти земель – Чорноморської, Понадморської, Степової, Слобідської, Лівобережної, Гайової, Північної, Підгірської і Горової України. За формою правління Міхновський бачив Україну президентсько-парламентською республікою з поділом влади на три незалежні гілки. Суди, за конституцією, мали бути гласними й демократичними.
Особливу увагу приділено правам і свободам людини, рівності прав громадян незалежно від їхнього походження і статі. Шлюб і розлучення визнавалися винятково приватною справою, церкві й державі заборонялося втручатися у ці питання. Для іноземців діяв ценз осілості – їх зрівнювали у правах із українцями після 10 років постійного мешкання в Україні.
Головним завданням Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка була організація української національної армії.
“Перше наше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, що поставить перед нами не лише петроградський тимчасовий уряд та військове командування, а й все без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психологію народу-пана у відношенні до всіх немосквинів. Під цим оглядом, перший-ліпший московський “міхрютка” – на цілу голову вищий від тих наших демократів, що закликають до спільного “революційного фронту” з москалями,” – наголошував Микола Міхновський.
Першою досяжною метою для військового товариства стало створення українських військових частин. Досягти цього вдалось уже через місяць – 1 травня (18 квітня за старим стилем) 1917 року на Сирецькому полі під Києвом відбулось організоване клубом імені Павла Полуботка свято “Перші квітки”. Там було створено першу українську військову частину доби революції – Перший український полк імені Богдана Хмельницького.
Наступним кроком стала організація Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся 18-21 (5–8 за старим стилем) травня 1917 року. Микола Міхновський головував під час одного з його засідань й у підсумку був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету. Учасник з’їзду делегат Певний лишив такі спогади про яскравий виступ Миколи Міхновського:
“А по ньому Міхновський, поручик! Так цей – куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов із “Кобзаря” тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!”
Кульмінацією зусиль Миколи Міхновського стала спроба проголошення незалежності України з опорою на підтримку самостійницьки налаштованих українських вояків, відома як Виступ полуботківців. Відбувся він у ніч з 17 на 18 червня (з 4 на 5 червня за старим стилем) 1917 року. Попри те, що жодного документа про безпосередню участь Міхновського у цій події не існує, немає сумнівів щодо прихильної позиції головного самостійника до цього збройного виступу.
Поразка виступу полуботківців ударила і по Міхновському – невдовзі його відправили на Румунський фронт, щоб позбавити можливості брати активну участь в розбудові українського війська та впливати на події у Києві. Втім, наданий ним імпульс розбудови українського війська не був марним. За кілька перших революційних місяців 1917 року Микола Міхновський спромігся не лише закласти організаційні основи українського військового руху, але й надихнути тисячі українських воїнів. Вони згодом мужньо бились за незалежну українську державу під час Перших визвольних змагань.
***
Микола Міхновський випередив свій час. Більшість сучасників його не зрозуміли, вважали “фантастом” і “авантюристом”. Винниченко і Петлюра звинувачували Міхновського в “ідейній обмеженості”, бо, на їхнє переконання, національне він ставив вище за соціальне. Скоропадський називав погляди Міхновського “вкрай шовіністичними”. Та жоден з цих політиків – з різних причин – не зміг надовго втримати незалежність України.
На відміну від них, Микола Міхновський практично ніколи не мав доступу до реальних важелів влади. Його послідовно “виживали” Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. “Любі друзі” Павла Скоропадського відмовили гетьмана призначати Міхновського головою уряду. Ця, безперечно, талановита людина виявилася “не потрібною” для тодішніх вождів українства. Хоча саме таких людей у той час гостро потребувала українська нація.
Під час Української революції перебував у опозиції – до більшості у Центральній Раді, до гетьманського уряду, до Директорії УНР. Але ставши свідком поразки визвольних змагань, а потім ще й “поспілкувавшись” кілька днів зі слідчими ДПУ, він не витримав.
3 травня 1924 року Микола Міхновський – за офіційною версією – покінчив життя самогубством на території садиби свого приятеля Володимира Шемета (Київ, вулиця Жилянська, 76). Похований на Байковому цвинтарі. А у травні 2017-го невідомі викрали бронзове погруддя з його могили.
Та все ж праця Міхновського не пропала даремно. Його твори і його діяльність продовжували надихати людей, що боролися за українську самостійність.
