Культовий фільм-мюзикл “Чикаго” – справжній путівник по кримінальних місцях Америки часів “сухого закону”. Услід за героями мюзиклу ми здійснили прогулянку в бандитське минуле Міста Вітрів.
Образ мафіозі давно оповитий романтикою завдяки кінематографу. Згадаймо фільми і серіали, які стали класикою: “Обличчя зі шрамом”, “Хрещений батько”, “Славні хлопці”, “Донні Браско”, “Якось в Америці”, “Відступники”, “Клан Сопрано” і багато інших – більшість з них засновані на реальних подіях. Суворі чоловіки-італійці в крислатих капелюхах і довгих плащах, під якими вгадується зброя, а поруч – сексапильні блондинки в хутрах і з величезними діамантами – “дольче віта, віва мафія”!
В Америку перші мафіозі прибули наприкінці XIX століття з Сiцiлії і вже в 30-х роках XX століття взяли великі міста під повний контроль. Першопрохідцем в Нью-Йорку став Джузеппе Еспозіто – маленький злий чоловічок з низьким чолом і щільно стиснутим ротом. Вiн незаконно потрапив до Америки з кількома сіцілійськими головорізами. Незабаром дістався до Нового Орлеану, купив човен і зайнявся виловом устриць. В місті було чимало багатих італійських сімей, i Джузеппе Еспозіто (під вигаданим ім’ям Радзо) став заходити до них з “візитами чемності”. Приставляючи пістолета до чола господаря будинку, він задумливо зводив курок: “Мені потрібні гроші на бізнес … А натомість я гарантую захист” (по-італійськи “захист” – “protezione”). Так Джузеппе Еспозіто, сам того не відаючи, ввів в ужиток нове слово – “протекція”, що одразу стало популярним серед гангстерів.
У 1890 році в Новому Орлеані сталося перше гучне вбивство, організоване мафією: був застрелений шеф поліції штату Девід Хеннеcсі. Його останню фразу “Це зробили італiйцi!” повторять пізніше ще багато жертв мафії …
Чикаго 19 століття стало привабливим для численних іммігрантів і безпритульних, що привело до зростання злочинності. У XX столітті “Місто Вітрів” разом з Нью-Йорком стало гангстерською столицею США. Однак, на відміну від Нью-Йорку, кримінальні угруповання якого представляли собою подобу сімейної ієрархії, в Чикаго склався синдикат. Вiн об’єднав кілька італо-американських злочинних груп. У синдикату не було визначеного лідера, з метою безпеки ним керувала група людей. Було і кілька так званих “сірих кардиналів”.
Чиказькою злочинною організацією керував сіцілiєць Джим Колоссімо – під заступництвом політиків-ірландців, його члени “опікувались” будинками розпусти. У місті було багато іммігрантів, вони сприймали проституцію як щось звичайне і буденне. Однак домогтися величезного впливу на весь злочинний світ США чиказькі гангстери змогли лише після введення “сухого закону” в країні в 1920 році.
Вважається, що головними ворогами гангстерів були агенти ФБР. Однак, насправді бюро в ті часи займалося лише удаваною боротьбою з так званою “червоною загрозою”, не помічаючи зростаючого шаленими темпами рівня злочинності в країні. Розквіт бандитизму Чикаго пережив в 1920-і роки, коли сiцiлійці повалили сюди гуртом, шукаючи порятунку від Мусcоліні: диктатор оголосив мафії війну і застосовував рішучi каральні заходи проти її членів.
З чиказькими гангстерами найефективніше вдавалося боротися відділу міністерства фінансів з контролю за виконанням “сухого закону”. З тих часів залишилося кілька історій про групу з десяти суворо законспірованих агентів мінфіну США, які змогли паралізувати роботу синдикату на чолі з Альфонсо Капоне. Саме за допомогою агентів економічного відомства вдалося в 1931 році розпочати судовий процес проти найвiдомiшого гангстера в історії Чикаго і всього XX століття.
Мафія і самогонники
Можливо, Америці вдалося б не допустити розгулу злочинності, якби не прийнята в конгресі 18-а поправка до конституції США, яка говорить: “У Сполучених Штатах і на всіх підвладних їм територіях забороняється виробництво, продаж або перевезення, ввезення та вивезення алкогольних напоїв для споживання”. Так виник “сухий закон” (dry law), що діяв довгих 13 років!
День, коли поправка вступила в силу – 17 січня 1920 року – запам’ятався американцям назавжди. З ранку сотні поліцейських нишпорили по барах, спустошуючи полиці. Оберемками виносили на вулицю різнокольорові пляшки і розбивали їх кийками. Натовп в якусь мить не витримав, кинувся зривати з себе одяг, вмочувати ганчірки в ароматні калюжі і витискати в поліетиленові пакети або просто собі до рота.
А в штаті Вірджинія євангеліст Біллі Санді, який прославився тим, що одного разу одночасно обернув у протестантство сто тисяч чоловік, провів символічну церемонію поховання труни “Джона Ячмінне Зерно” (уособлення алкоголю), вимовивши полум’яну промову: “Прощавай, Джоне! Ти був справжнім ворогом Бога і другом диявола, я всією душею ненавиджу тебе”. Звівши руки до небес, крикнув: “Амінь!” – і тисячі голосів прихожан підтримали: “Амії-і-інь!” (гріб, в якому лежало ячмінне зернятко, був доставлений спеціальним поїздом з Мілуокі.)
Тепер ні пиво, ні віскі офіційно не можна було ні зберігати, ні вживати. Ця “втрата” згуртувала націю. Навіть ті, хто раніше не цікавився міцними напоями, стали проявляти неабиякий інтерес (заборонений плід солодкий!). Попит збільшувався з кожним роком – пити хотіли майже усі!
Ось список популярних в ті роки нових слів:
Муншайнер – підпільний самогонник, який виготовляв віскі при світлі свічки в якомусь занедбаному місцi.
Бутлегер – контрабандист, ввозив питво через океан або канадський кордон. На алкоголі можна було легко збагатитися. Куплена в Торонто за 15 доларів пляшка віскі в Нью-Йорку коштувала вже 100!
Буз – дешеве міцне пійло.
Спікізі – напівлегальні кубла, бари, або “шепотуни” (від англ. “Speak easy” – “говори тихо”). Замовлення тут робили пошепки.
Бари відкривалися таємно. В задніх кімнатах можна було випити 40-градусного “гарячого чаю” з чайників, а віскі наливали в кавові чашки. Іноді в бар хтось вривався з криком “I’m – “86!” – в перекладі з гангстерської мови це означало: “За мною женуться лягаві, треба сховатися”. І бармен негайно відкривав йому двері чорного ходу. Це секретна фраза стала на довгі роки гаслом для тих, хто втікав від поліцейських.
Число шинків в Чикаго зростало в геометричній прогресії. Історики стверджують, що на початку їх було близько сорока. На Середньому Заході, найбiльш “сухому” регіоні, з’являлися так звані “сліпі свині”, шок-будиночки та пивні бари, де теж таємно випивали. Нація жила, керуючись девізом “Пили, п’ємо і будемо пити!”. Кращим подарунком вважалася плоска, трохи вигнута металева фляжка: її було зручно носити за халявою чобота або в задній кишені штанів.
Якість алкоголю було настільки низькою, а попит на нього таким високим, що нічого не залишалося, як пробувати намішати щось більш-менш “їстівне” з того, що можна було роздобути. Картопляний самогон видавався за віскі чотирирічної витримки, а шмурдяк з молодого винограду, зробленого три дні тому у власній ванній – за марочне вино. Один з найпопулярніших коктейлів “Бренді Александр”, що існує досі, з’явився в Америці часів сухого закону. За однією з версій, він був названий на честь Александра Вуллкотта, популярного літературного критика 1920-х років. А вже в 1922-му рецептура “Бренді Александра” увійшла в книгу Гаррі МакЕлхоуна “ABC Cocktails”: бренді, кавовий лікер, вершки.
Американки 1920-х тієї епохи сходили з розуму вiд чарльстону, лінді хопу й свінгу. Були відкинуті корсети – в моду увійшли вільні сукні та водолазки. Розпалившись спиртним, молодь завзято танцювала під звуки діксіленду.
Сумнозвісний Аль Капоне
У перший рік після прийняття сухого закону злочинність справді пішла на спад, але потім активізувалась мафія, яка взяла алкогольний бізнес під свою опіку. Адже для поширення популярного товару потрібно було добре організоване управління. Гангстерські банди росли, як на дріжджах. Вони з’являлися на світ в найбідніших районах великих міст. Газети так описували типового хлопця з трущоб: “Його батьки – емігранти з Європи, з Неаполя чи з Сiцiлії. Він – один з п’яти, шести, а то і семи бамбіно. Дитя нетрів, він вперше одягнув черевики в дев’ять років. Освіта – безкоштовна середня школа, яку він так і не закінчив. В житті не прочитав жодної книжки, не запам’ятав назви жодної квітки або птаха. До чотирнадцяти, а може, до шістнадцяти – вже досвідчений хуліган. Спочатку дрiбнi, а потім – кримінальні злочини. Сильний в одному: знає, як працювати кулаками, а з кастетом або палицею йому нема рівних”. Завдяки хлопцям з підворіть гангстерські банди ставали все більшими. Взагалі, “сухий закон” став для бандитів подарунком долі. Вже через рік, в 1921-му, споживання віскі підстрибнуло до мільйона галонів (3,8 млн літрів) на рік.
Скоро між підпільними виробниками почалася жорстока конкурентна боротьба. Ділилися ринки збуту і громили склади готової продукції суперників, знищувалися вантажівки, які розвозили товар по питних закладах. І все це супроводжувалося стріляниною і незмінними вбивствами.
Молоді злочинці відчули запах великих грошей. Почалася відверта гангстерська війна. Хлопці в м’яких фетрових капелюхах не виходили на вулицю без “банджо” – пістолета-кулемета Томпсона, який стріляв може й не дуже влучно, зате нескінченною чергою. За кілька років Америка отримала потужну, добре організовану злочинність. Саме в 1920-і роки невеликі банди Чикаго перетворилися в синдикати, які орудували мільйонами і підкуповували будь-яких поліцейських чинiв, профспілкових діячів та політиків.
Мафіозі Лаки Лучано (звук його імені змушував стигнути кров у жилах всіх кримінальних елементів Америки) заснував так звану комісію мафії – збір голів кланів для припинення бандитських воєн. З перших днів в комісії став “працювати” Альфонс Капоне, якого всі звали Аль Капоне. Син іммігранта-італійця, який тримав в Нью-Йорку перукарню, Альфонс ріс звичайною шпаною, кинув школу, промишляв грабунками. Доля хлопця була вирішена, коли він сподобався одному з авторитетів Східного узбережжя – Джонні Торріо, який робив ставку на зв’язку з легальним бізнесом. Після того, як в 1920 році Торріо перебрався до Чикаго, Капоне причепився до нього.
У цьому місті можна було все! Закон і порядок підтримувався пістолетами-кулеметами Томпсона. Джонні Торріо став чиказьким capo di tutti capi (“босом всіх босів”). В середині 1920-х він отримав три кулі в груди. Вижив дивом і вирішив відійти від справ – наступником був названий Аль Капоне. Браун (так звали Капоне за пристрасть до костюмів темно-коричневого кольору) повів справи жорстоко. За рік в Чикаго загинуло більше сотні гангстерів.
Він швидко став господарем міста з річним прибутком в 60 млн. доларів і армією головорізів з 700 чоловік. Капоне їздив на спеціально замовленому “кадилаку”, з семилітровим двигуном і пiвторадюймовим куленепробивним склом. Автомобіль міг легко втекти від погоні, та й гнатися за таким монстром було безглуздо. Капоне швидко нахабнів, вбиваючи конкурентів і саджаючи своїх в органи міської влади. 14 лютого 1929 року його люди, переодягнені поліцейськими, зрешетили сімох бандитів з банди конкурента Багса Морана. Цей злочин отримав назву “Бійня в День святого Валентина”. Терпіння президента США Герберта Гувера скінчилося. “Я хочу, щоб цей хлопець опинився у в’язниці!”, – так пролунав його наказ.
В’язниця
16 червня 1931 року Капоне вислухав обвинувачення в несплаті податків і порушенні “сухого закону”. Це тягнуло на 30 років в’язниці. Як звичайно, його люди негайно підкупили присяжних, і, швидше за все, Капоне вдалося б вийти сухим з води, якби не безстрашний суддя. Він зробив безпрецедентний вчинок: відправив всіх присяжних на слухання в сусідній зал, а звідти взяв нових. 24 листопада 1931 року Капоне був засуджений до 11 років в’язниці, штрафу в 50 тисяч доларів і поверненню в казну 215 тисяч несплачених податків.
Капоне вирушив до в’язниці, але весь термiн не відсидів: його звільнили дочасно, так як через загострення різних хвороб гангстера частково паралізувало. У будівлі в’язниці міста Філадельфія розташовується музей-камера Капоне, звичайно ж, найрозкішнiша: цементну підлогу застелено килимом, біля стінки – ламповий приймач, налаштований на хвилю джазу, письмовий стіл м’яко освітлює настільна лампа, на кріслі – плед. Тюрма користується попитом серед любителів полоскотати собi нерви – за невелику плату тут навіть можна переночувати! Кажуть, що деяким “щастить”, і їм вдається зустріти привид знаменитого в’язня.
Закінчуючи розповідь про далекі 1920-i, треба згадати, що, втомившись від гангстерських воєн, громадяни Америки зажадали скасування “сухого закону”. Напередодні нових президентських виборів представник демократів – 50-річний Франклін Рузвельт – пообіцяв це зробити в разі своєї перемоги. І він виграв вибори!
5 грудня 1933 року з “сухим законом” було покінчено. За одну тільки ніч американці випили 180 млн літрів пива! Скільки було вжито більш міцних напоїв – невідомо. Ну, а дві головні фігури епохи “сухого закону”, за іронією долі, пішли з життя разом. Аль Капоне помер 25 січня 1947 року, а конгресмен Ендрю Волстед, автор тієї самої нещасливої 18-ї поправки, помер на п’ять днів раніше.
