Юрій Винничук (нар. 1952 р.) – відомий український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові.
Події у новому романі “Танґо смерті” розгортаються у двох сюжетних зрізах. У довоєнному Львові і під час Другої світової четверо друзів – українець, поляк, німець і єврей, батьки яких були бійцями армії УНР і загинули у 1921 році під Базаром, – переживають різноманітні пригоди, закохуються, воюють, але за будь-яких катаклізмів не зраджують своєї дружби.
Паралельно у наші дні відбуваються інші події з іншими героями. І не лише у Львові, але й у Туреччині.
Торговицю за Оперним називали не тільки Кракідалами, але й невідь чого Парижем, не втратила вона свого значення і свого імені й під час війни, львів’яни продавали тут безліч усіляких речей, вишикувавшись двома шеренгами, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут, “на Парижу”, перетворювалися на європейських дам. Серед продавців можна було зустріти й акторів театру, і директорів банків, і поважних професорів – кожен виносив щось на продаж з хати і кожен голосно вихваляв свій товар. Одні мали потребу в харчах, а інші збирали гроші на хабар для визволителів, щоби врятувати когось, призначеного на виселення до Сибіру. Але Кракідали притягали ще з однієї причини – власне тут було місце товариських зустрічей і джерело політичних новин та пліток, тут сновигали своєрідні маклери, які вміли полагоджувати контакт із чекістами і працівниками тюрем, тут можна було дізнатися останні новини лондонського радіо і дату та час чергової міліцейської облави, купити німецького паспорта і знайти провідника через кордон.
На ринку з ранку до вечора лунали вигуки “Цьмага, баюра, вудзя”, “Бачевський, Бачевський, Бачевський!”, “Баюра, баюра, баюра!”, “Цьмага крайова і загранична!”, “Сахарина пастилькова! Вудка чиста виборова!”. Якийсь веселий чоловік голосно вигукував: “Продається засіб від плюскв, блохів, тарганів і всякої єншої сволочі. Смерть блохам, смерть вошам і блощицям теж!”, але незабаром після того, як до нього підійшов якийсь товариш і поцікавився, кого він має на увазі, згадка про “всяку єншу сволоч” зникла.
Підприємливі львів’янки назбирували цілу купу блискучих різнобарвних ґудзиків, коронок, стрічок, пасків, бальових рукавичок, штучних квітів, кольорових запинок і гребінчиків до волосся, декольтованих нічних сорочок і шляфрочків – і все це виносили на продаж захланним совєткам, які такого чуда-дива ніколи не бачили, а окрім назбираного в хаті, львів’янки продавали ще й те, що виготовили самі, бо не було такої господині, яка б не вміла випікати тортів, пляцків і тістечок, то й не диво, що на Кракідалах можна було зустріти і пані професорову, і пані меценасову, і саму пані Пшеп’юрську, які без жодних цереґелів торгували смаколиками. Ах, як же ними ласували дами з совєтського раю! Щокроку можна було помітити жвакуляючі писки або запацькані кремами і крихтами мармизи офіцерських баб. Торгувала маминими тістечками і Міля та ще й нарікала при цьому:
– Через тоті Кракідали тільки товстію і ніц більше. Бо коли ніхто не купує тістечок, а мені нудно, то я їх їм. А мама нарікає, що їй тих тістечок не шкода, але грошей не видно.
Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи то пак, як вони казали, “на Кракаділи”, бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста, але це не рятувало їх від батярів, які хутко розкусивши неосвіченість визволителів, продавали їм найрізноманітніший чудернацький непотріб, переконуючи в його винятковій цінності. До цього вигідного ґешефту приєдналася і наша чвірка, Ясь роздобув у розбитій під час бомбардування аптеці клістирні рурочки та бакелітові* насадки на гумові спринцівки, усі ці пристрої мали маленького краника, який дозволяв відкривати і закривати доплив рідини з посудини. Спочатку ми не могли второпати Яськової ідеї, але він нас переконав, що товар – перша кляса і мусить піти, якщо ми будемо реклямувати чубарикам ті рурочки, як видатне досягнення сучасної техніки в галузі куріння. Так і сталося, ми, пояснюючи, як працює такий удосконалений світовою наукою “мундштук”, крутили краником у різні боки перед очима ошелешеного бійця і переконували:
– От большая тьохніка! Хочеш – куриш, не хочеш – не куриш.
Після того солдати з утіхою і захватом курили увіткнуті в “мундштуки” газетні скруцлі зі смердючою махоркою, безперестанку крутячи тими краниками. Коли ж наші рурочки скінчилися, нам вдалося продати кільканадцять друкарських машинок у вигляді техніки для друкування грошей, робили ми це, звичайно, навпотемки, аби клієнт не здогадався, що з нього роблять шмерґля*. Відтак Ясь розповів, що він виявив у Люції вдома великий ящик із поламаними годинниками й будиками, які зосталися по її дідусеві-дзиґармайстрові*, Вольф тією звісткою дуже зацікавився і загорівся цей скарб розпродати.
– Але кому та продаси годинника, який стоїть? – запитали ми.
– Будь-кому, – сказав Вольф. – Досить іно відламати секундну стрілочку, аби вона нам не заважала, тоді підносиш чубарикові дзиґарок до вуха і цокаєш зубами. Отако: цок-цок-цок!
– Ну, дивися, щоб він тебе часом не цокнув, – засміявся Йосько, а ми погодилися поспостерігати за цією діяльністю Вольфа, обіцявши приєднатися, якщо діло в нього піде. І що ви гадаєте? Пішло! Ще й як пішло! Комусь у таке, може, й важко повірити, але уявіть собі людину, яка ніколи не мала годинника і ніколи не чула його цокання, а треба сказати, що совєти просто таки шаленіли від дзиґарків, правда, мали вони дуже своєрідне уявлення про красу і вважали, що годинник мусить бути великим, а що більший – то кращий, тому носили на руках вражаючі цибулини, а дехто навіть примоцовував до зап’ястя будики та ще й підкочував рукав, аби видно було, який він фуньо кацалабський*.
Одного дня трапилася надзвичайна подія, примчала до нас захекана Ґолда і сповістила, що в них у хаті лежить труп, моя мама іно руками сплеснула, а бабця відразу залила окропом якесь зілля, аби напоїти перелякану Ґолду, бо та ніяк не могла віддихатися і махала собі хустинкою коло обличчя, з тих уривків фраз, які вона визойкувала і вишіптувала, ми втямили лише одне: труп належав енкаведистові, який уже не раз залицявся до Лії, а тепер він вислідив, коли вона була в хаті сама, і спробував її зґвалтувати, а Лія, боронячись, луснула його пательнею по голові, але що луснула не денцем, а кантом, то розсікла йому скроню, він лежить пляцком, як довгий, з мордякою, залитою кров’ю, і не дихає. Саме в такому непривабливому вигляді й застали його Ґолда з Йоськом, повернувшись з крамниці. І знову всі погляди скерувалися у мій бік, даючи зрозуміти, що моя роль спасителя ще не завершилася і попереду в мене нові звершення і нові випробування.
– Ну, що ж, – зітхнув я, – ідіть туди і чекайте на мене, а я пожену до пана Кнофлика. Чей же і цього разу нас порятує.
На похоронному закладі пана Кнофлика тріпотів червоний прапор, а на вивісці красувався свіжий напис “Червоний Харон”.
– А що ти си гадаєш? – кивав на вивіску пан Кнофлик. – Тепер то мій оберіг. Уже сюди зазирав не один чубарик та все запитував: “Как мнє увідєть таваріща Харона?” Я відповідав завше однаково: “Таваріщ Харон на савєщаніі в Масквє”. І маю святий спокій. А днями прителіпався якийсь совєтський єврей і запитав: “А нє тот лі ето Гріша Харон, каторий бил начальніком Житомєрского НКВД?” Я кивнув. Тоді він: “Передайте ему прівєт. Єслі будут праблеми, я в Госснабженіі. Рєшаю все вапроси”.
– Але я до вас знову в дуже делікатній справі, – стишив я голос, а пан Кнофлик мене відразу забрав до свого кабінету і наготовився слухати. – Ґолда Мількер має нову халепу, цього разу через доньку. Коли до них у гості завітав один енкаведист, Лія вирішила пригостити його яєчнею, взяла в руки пательню і тільки-но намірилася покласти її на плиту, як енкаведистові конче загорілося її обняти, але послизнувся на крапельці олії і луснувся головою в самий кант пательні. Та так нещасливо, що теперка лежить горі пузом, а дух його витає десь над Високим Замком.
– Ов! – похитав головою пан Кнофлик. – Так то халепа! Мусимо його порядно поховати. Тобі неймовірно пофортунило, бо якраз маю дуже вигідну труну – глибоку і широку. Наготувалисьмо її для їдного їмостя, котрий лежав при смерті, а був дуже теньґий, був такий грубий, що би в ті двері не вліз. Але він передумав умирати і зараз знову брикає, і жере макагіґі* з марципанами. А труна стоїть. То ми знаєш, що зробимо? Покладемо твого гостя наспід, а зверху – пані Топольську. Гадаю, він не буде проти, якщо доведеться йому лежати під кобітою?
– Та де! То був ще той жевжик. Не пропускав жодної спідниці.
– Ну, то люкс. Ти лише привези мені його сюди.
– Зачекайте, а родина пані Топольської ніц не буде мати проти?
– Яка родина? Нема родини. То була самотня кобіта, стара діва, але добре вирозуміла* і не забула відкласти гроші на свій похорон. У тестаменті так і написала: “хочу лежати вигідно, просторо і м’яко”. Усі три пункти будуть дотримані. Але скажи: той гість був у військовій формі?
– Аякже, ще й при пістолеті.
– То мусиш прихопити для нього вбрання. Отут у пачці є чудовий гарнітур пана Цєпи, коли його в нього вдягали, він тріснув на спині по швах, і родина вирішила придбати йому іншого, хоча я їх переконував, що для пана Цєпи то не грає ролі, бо й так його спини на цім світі вже ніхто не побачить. А вони знаєш, що мені на те відповіли: а на тім світі? І я стулив писк. Так жи бери, – і тицьнув мені в руки пакунок, але ще не відпустив, бо спало йому на думку, що варто було б того нашого гостя загримувати – ану ж дорогою стріну якогось його кумпля, і пан Кнофлик вручив мені ще й руду бороду, сиву перуку і коробку з фарбами для писка.
Що вам сказати! Покійник виглядав тепер ліпше, як за життя. Колишня його вилицювата мордяка, налита кров’ю, злагіднівши, дуже добре надавалася до образу втихомиреного і задоволеного колишнім життям дзядзя, чорний гарнітур пасував, як влитий, а з кишеньки на грудях стирчала біла троянда. Чорні окуляри довершили картину, і коли «дзядзьо» опинився в тачці, яку ми з Йоськом пхали, насвистуючи, поперед себе, усі перехожі ввічливо кивали головами, усміхалися, а дехто навіть здіймав капелюха, бо «дзядзьо» скидався на живого, і гріх було б не привітатися з таким приємним фацетом. Навіть пан Кнофлик замилувався і зацмокав вдоволено, допоміг нам вийняти трупа з тачки і покласти до труни. Поруч на столі чекала на свою чергу пані Топольська. Була в тілі і вбрана в темно-синю сукню з білими коронками, видно було, що приготувала її саме для такої урочистої хвилини, у воскових пальцях тримала образок, а сухі, міцно зціплені вуста скидалися на ніколи в житті не ціловані. Іно я про це подумав, як раптом у нас усіх, окрім пана Боучека, волосся стало дуба, а пан Кнофлик ухопився за серце, бо наш “дзядзьо” раптом ожив і сів у труні. Руками тримався за стінки і здивовано роззирався на всі боки, не в стані второпати, куди потрапив. Потім обмацав своє обличчя, скинув окуляри і, ще раз роззирнувшись, пролепетів:
– А гдє я?
Перезирнувшись із Йоськом, я вже почав розглядатися за якоюсь доброю ломакою, щоб відправити “дзядзя” назад у тому самому напрямку, в якому рухалася його грішна душа, але якогось дідька завернула назад, аби завдати нам ще більше прикростей, та пан Кнофлик спинив мене:
– Зачекай, – а відтак звернувся до “дзядзя”: – Ми знайшли вас непритомного на вулиці. Ви пам’ятаєте, хто ви і де живете?
Енкаведист струснув головою і став досліджувати свої кишені, однак там не було нічого.
– А дакумєнти в мєня билі?
– Ні, – відповіли ми в один голос. – Не було нічого. Мабуть, ви з лікарні вийшли.
– С какой лікарні?
– Та є у нас лікарня, в якій, власне, й тримають таких, як ви, що втратили пам’ять.
– Да, я нічєво нє помню. Я што – умєр?
Тут пан Кнофлик втішено потер руки і набрав номер кульпарківської лічниці та повідомив, щоб забрали вар’ята, який, напевно, від них і чкурнув.
– Зараз за ним приїдуть, – шепнув нам.
– Можна я ішо палежу? – спитав “небіжчик” і знову ліг собі у домовині, склавши руки на грудях. Таким його і застали санітари, що приїхали з божевільні. Пан Кнофлик розповів, що ми підібрали цього чоловіка непритомного, думаючи, що він мертвий, а він ожив і тепер без пам’яті. Лікарі нахилилися над труною і закивали головами:
– Знаємо його. То дурний Гілько. Утік від нас ще років п’ять тому. Ану, вставай, – загукали йому.
Енкаведист знову підвівся і оторопіло провів очима по присутніх:
– Ка-а-к мєня завут?
– Та не придурюйся, Гільку, бо зара ті дам такого заштрика, що згадаєш, як твоя бабця дівкою була, – сказав один із санітарів, а по тих словах вони підняли його з домовини, підхопили під руки і, хутенько вбравши в гамівну сорочку, поволокли до авта без вікон. Енкаведист ще щось горлав невиразне, але ніхто вже на нього не звертав уваги.
– Ага, – підсумував пан Кнофлик. – Втратила наша пані Топольська кавалера. Що за життя під хлопом не була, то й по смерті на хлопові не полежала.
