А весна – красна
Та вода рясна!
Сонце мискою
В небі високо…
– Де те високо, тіко розвиднилося.
Чи тобі твердо спиться? – бубоніла стара Ганька з кухні, вчувши онуччині ранні співи.
– Все, бабуню. Кінець зимі! – аж пищала з єдиної у хаті кімнатки Дарка і швиденько, доки баба молоко цідить, ну друге вікно витягати. Накинула його старою хусткою і сховала у комірчині. Скочила в сорочці на підвіконня, вперлася долонями в шибки – розчинилося, наче хату роздягло! Та плигиць у чорну квашу босими ногами – межи пальці вилізло. Березень аж гикнув. Стоїть Дарка в мокрій клумбі та все тої ж:
А весна – красна
Та вода рясна!
А баба тут як тут:
– Чи ти, Дарко, розум на базарі за гріш купила! Де ще та весна? По коліна в сніг ускочила і рада, що дурна. Ні їло ні пило – весну зустрічає. Застудишся!
– Ой, не хо, бабуню, ні їсти, ні пити. Танцювати хо!
– От уже бісове дитя. Увесь світ їй танці, – лаялась стара й ставила на газ відро води, онуці теплою ноги мити.
А на селі Дарку знайдою кликали – причепилося ж. А все по матері. Худа та довга, як лозиняка, дуже вже вона була схожа на комірника Івана. Та про те баба завжди мовчала. І ніхто на селі не знав, чи пекло, чи їло стару те, чи байдуже їй було на все чисто, що говорили. “За гріхи то бабі”, – теліпали люди. “За свої страм терпіти”, – шептали баби. “Чи й не страм! За себе ж не червоніла!” – плескали в долоні інші.
А до Ганьки молодої багацько парубків бігало, та за жінку ніхто не взяв. Довго свого чекала – виглядала, що й жонаті пообідать заскакували. “У Ганьки хата крайня від поля, все ж ближче з роботи, як додому”, – усміхалися орачі та комбайнери. А як геть кисло жінці стало – у Лавру внадилася їздить. Вбереться у чорну з маками хустку, торбу в руки — і на службу. А баби все одної: “О, мало їй наших, київського ухватить хоче”. “Та замолювать блуд їздить, стара відьма…” Не любили Ганьки. А та одної днини й справді не сама приїхала. Та не з чоловіком – дитину привезла, дівчину років дванадцяти. Де її взяла, мо, при церкві сироту, а може, яку безпритульну? Та негарну ж, Боже милий! Зібрала їй по осені на одежину путню і віддала у сусіднє до школи. Чи у поміч до хати та в огород, чи вже так сумно самій було – навчила Оксану і хліб пекти, і біля корови вправлятися. І усе б нічого, та й дарма, що негарна, гулять стала. Вже й баби до Ганьки: “Припни, бабо, свою найду, бо хлопців псує!” “Дарма, що знайдена, а від Ганьки недалеко – яблучко ж від яблуньки”, – мили й перетирали язики. Ходила баба чорна, як рілля, Оксану свою зі школи забирати. Водилася так з нею, та у дівки однак пузо виросло. “Вивчилася малолітка” – як клеймо! І чи то відра повні тягала, чи так їй написано було – розродилася недоношеним і очі зімкнула, тільки сніг зійшов. Поховала Ганька прийомну, як рідна мати, і лишилася з онукою. А п’ятнадцята весна крутила Дарці коси, малювала щоки. Вскочить у гумові чоботи – і за село. – Я по кропиву, бабуню! Та без ряднини. А там зеленим, як отрутою, береги обростають. Вітер в коси, хустка – в землю, а сама ж, як межи хмар, летить, не замориться! Вільно, легко. А як до двору – тут і баба. – Без кропиви? – Так ряднину забула, – Дарка їй. – А ходила чого? А та підлиза уже на бабі, як на ломаці, висне та в щоки цілує. І вже тихше стара під носа знов:
“От вже дівка, як вихватка. Та все вгору ростеш. Схаменися, бо й парубка собі не знайдеш. У нас і довгих таких нема…”
– Чого ж, є. От хоч дядьків Іванів Сашко, – червоніє Дарка.
– Якого такого Івана? – кахика баба.
– Комірника син.
– Ти мені, Дарино, хліб печи, а не про хлопців думай, – гриміла Ганька щораз, як онука за Сашка починала. А чи баба напевно знала, що Дарка Іванова, чи людським поговорам вірила, та ніколи мови ні з ким про це не заводила і онуці названій ні про Сашка, ні про Івана говорити не давала. А хлопець же той, як до неї пошитий, – худий та довгий.
І очі як з одного ставу набрані – зеленого травня діти. І що та Ганька не робила, що ті люди не мололи й не шептали, наступної весни Сашко за дівкою в училище поїхав, дарма, що хлопці сміялися, – вчився на повара, аби разом.
– Ой, Ганю, біда ж їм не сниться! А то гріх – одної крові, ти вже вибач за правду, – зловтішалася в очі стара Килина на базарі. – Аби тобі кріпко спалося, – гарикнула Ганька у відповідь, а сама, як негода, посунула з бебехами базарними на село. У хвіртку – рип! – стоять коло хати, та такі обоє, як хліб на свято: високі, рівні та рум’яні. Впустила баба торби з рук і у сльози.
– А ми ж, бабуню, розписалися… За два роки людям на завидки вимахали молоді хату з білої цегли, з великими вікнами і з такими, як у палацах, високими дверима. Завели господарство чимале, що й голова подивитися приходив. І коли вони все встигають?! – не давало людям жить. Кури, гуси, індики, чотири корови, телиця, а Дарка ще й борщі у школі варить та картоплю свою на базарі продає. І Сашко її з тракторної додому щодень швиденько, ніде не засидиться. У себе руки до всього стоять, як слід, ще й людям як не ремонтує, так лагодить. Череду відпасуть у два дні, сіна заготовлять – та так, що й сусідам по весні роздають. І грядка – що вже на ній наче й умите росте. Мотоцикла з коляскою купили – ну ненормальні і все тут! Схаменулися трохи, як дітей випросили, ще й двійко одразу. І Дарина справніша стала. Наросло на ній, як на людині. А то все сміялися: “Як Дарка на веліку їде, то не розбереш, де рама, а де вона”. Дивиться теперечки Сашко на жінку свою, надивитися не може. Чия то? По двору ходить замітає, а він візьми та й кинь своє залізяччя коло мотоцикла, руки від мазути – об штани, та як обхопить її довгими, наче крила, руками, тримає, та так, що аж пече. І все в очі – як у ті ставки – з головою. І цілує – цілує вогнем, наче сам з печі. Сміється Дарка – щаслива! А хіба жінці багато треба? Як кохана-жадана, то й у хаті чисто і наварено смачно.
За чотири літа наділив голова Сашкові землі за третім полем, на розбитому сінокосі. Їхати далеко. Зате трава там і перша, й отава – хоч самому їж. Хлопців своїх – до баби Ганьки, а самі на увесь день – то косить, то валкувать, то в копиці складать.
– Висохли, Дарино, наші прянощі заморські, – сміється Сашко, – поїдемо збирать. Баба Ганька й корів не встигне здоїть – привезем і в сінник упхнем. І поїхали. Сашко по один бік причепа, Дарина – по другий, загрібають і складають. І той, язикатий, не вгаває – плеще, а Дарка регоче з його жартів та приказок, аж за три села чути. Та намостили – один другого не бачать, перегукуються.
– Чи довеземо, чи погубимо? – руки в боки Дарка до чоловіка з-за гори трав’яної.
– Куди дінемося – наше, – обізвався Сашко. Та як швиргоне вилами вгору на копицю і встромив… Та не в сіно. Аж квакнуло. За голову схопився, кинувся на той бік, мов сама земля з-під нього. Мамо рідна, чом ти мене малим не вдавила, чого не втопила?! Лежить Дарка – вила в животі. Очима водить. Відірвав причепа від мотоцикла, Дарку в коляску – і в район, а воно ж неділя. Пролежала Дарина у палаті до обіду, з білого у червоний ситець вбралася.
А Сашко по грядках і полях лікаря шукав. Привіз, як із того світу, уже до холодної. Верещало йому в очі їхнє щастя, клекотіло! Хиталося, під ноги камінюччям лягало. Пішки з району йшов. До дітей, до хлопців їхніх… Та не квапився, не збивав ніг чимдуж… Діточки мої, ой біда! Немає у вас мамки… Немає, Го-о-о-осподи! А до двору підійшов і наче забув, де його хата. Сидить стара Ганька на порозі із шитвом, а коло неї в піску малеча бавиться. І нема їм лиха й біди страшної. Ждуть – мамка з поля приїде, обідатимуть, спати вкладе, а увечері з медом свіжим ко-о-о-оржиків… І закляк, закам’янів… Дарку вбив. Сам. Сам убив. Матінку вашу, голубоньку… Верещало щастя їхнє, верещало… Та й затихло навіки. Зайшов у двір, вимив руки, умився – дивляться троє.
– А що, бабо, здавайте корів, Дарину ховати будемо. – І впав на коліна, не кричить – хрипить. І малих, як те сіно під себе згрібає. А хлопці й собі в плач. Та не тямлять чого.
–Таточку, татусю, не плач!
Підвелася стара Ганька, підняла із землі шитво і тихо, як сліпа, побрела до своєї хати. А весна – красна Та вода рясна… Отрутою зеленою по берегах пише. Коси дівчатам крутить, щоки малює. Скоро, скоро виберуть пастуха, і збиратиме той по кутках та вуличках череду, гнатиме за село, за три поля і чотири стави на зелену пашу. Пахуча там і трава, й отава. Запашна – хоч самому їж чи у борщ клади, що приправа заморська. Тільки там руда, де причеп стоїть, тої не їдять корови. До залізяки не підходять.
ЛИПКА
Малиновий лист і квіти календули, шавлія, ромашка, імбир, каланхое, корінь солодки й алтея, м’ята, чебрець, шафран – від жару і втоми, безсилля й безпліддя, для душі й привороту – зілля у баби Мар’яни вдосталь. Ціни називає комусь дивні, для когось смішні: хтось троячку на стіл покладе, хтось хлібину в руки, а інший – спасибі – і для такого не шкода збираного, зірваного чи накопаного. То і двері її оселі не зачиняються. От тільки дорога до них чорним услана. Бо ідуть нею не з великим щастям під руку.
Липкою бабу Мар’яну іще татари прозвали – жартують люди на селі. Скільки їй віку – сам Бог не відає. Ті, хто найстаріші, повмирали, і ті її такою, як тепер, знали. І ворожкою, і знахаркою, і відьмою – по усякому стару величали. Чималий міх казок і легенд складено й перекладено з одних у восьмі сіни про Липку Мар’яну. А як біда постука у вікно – до баби у хвіртку, і клямку навпомацки знають. Казано-переказано про рід її: що і мати вмирала, то дірку в стелі били, що й хвіст у неньки її з-під сорочки висів, і що з Мар’яною малолітньою вони батька з’їли. Добрі люди доброго слова не шкодують, як роботою не зав’язані. А язика і в труді не заплетеш. То вже село, як вулик, – гуде і край. От тільки матері Липчиної і знати ніхто не знав, та й батька ніколи не бачили. І в сільраді родичі її ніколи не значилися. Давно вже на цьому боці тільки хрести та могили тих, хто колись парубками, може, і сватав Мар’яну. Чи ледачою була – рушників та подушок не надбала, ніхто тепер не дознає, чому билиною безлистою при дорозі до сутінок життя зосталася.
А було то іще за коричневого неба над Україною. Захмарило тоді, затягло повсюдно – сонця було не знати. А у Біївцях, тут чи Бога трохи лишилося, – городи садилися і люди женились. Альберта й Рудольфа – німецьких солдатів – тут поміж себе, й так, аби не зурочити, біївчани звали вартовими. Усюди рідною землею кров проливалася, а тут ці двоє пиляли сухі вишні на дрова, лагодили паркани й годинники, в кого такі були, обривали ягоди на сушку і час від часу на гармошках своїх слинили. А днювали вони й ночували у тої ж Мар’яни. Може, того, що сиротою була, а може, кімнати мала просторі й чисті.
Перешіптувався люд, що дівка наче якогось фашиста на ноги поставила. Ще й не рядового. Мовби чи підстрелений глибоко був, чи просто недужий тяжко. Травами виходила. Того, знать, і не стріляли тут в селян і дворів не палили. Як нині, й тоді Мар’яна тихою була, наче дощ погожий, маленькою маківкою з великими зеленими очима. Щось у ній вже тоді було нетутешнє: чи боже чи негоже. Усе знай збирає пагінці, корінці копає та зерна витрушує. А Рудольф за нею торбинки носить. Сядуть, бач, у долині, Мар’яна пісню заводить, а той, чужий, – услід щось клекоче. Регочуть бувало, аж луна селом іде, чи постають як привезені – дивляться мовчки одне на другого.
Не тицяли в дівку пальцями – боялися, позаочі шепталися: “Із фашистом знається! Не навчила мати, де її узяти – сирота… Мужики наші кров’ю за їхнє щебетання платять…” Говорилося, втихало – зеленого й білого по разу змінилося, аж вдруге липами запахло у Біївцях. Уже Рудольф із Мар’яною в хаті одній самі стали жити. А за тим – і свічку ніхто не тримав – скоро й знати стало. Що ж то за свято було у батька німецького: горобиночка червонощока, оченята – тернові ягоди, кучерики – паничики веселенькі. Як притулиться, як пригорне крихточку до себе – сонце зайве, хліба не треба! Хоч і не вчила мати, гляділа Мар’яна дочку, як зерняточко. Мірою назвали. Гикнули люди – “не по-нашому”, бач!
Та й замовкли про те, інше на язики впало. “Кінець чумі! Честь і слава вождю!” Хто чекав і діждав свого солдата – Бога згадав, і той згадував, хто виглядати не перестав. Раною рваною на тілі вцілілих і контужених героїв не загоювався німчурака Рудольф. “Хліба нашого їсть, молодиці нашій коси на ніч розплітає! Кров свою на землі нашій лишити хоче – роду його зась!” І вивели мужики чужинця-ворога попід руки з хати. Під липою у дворі поставили. Порвали груди свинцем і там само й закопали. А до пари батькові й кровину його німецьку поклали. Чи правда то, чи ні, говорили люди, що потому сорок днів над селом чорне небо висіло, а далі дощем заливало, що земля на глей обернулася. Не родили тут ні груші, ні яблуні, ніякі дерева плодів не давали, тільки липи цвіли.
____________________________________________________
Олена Завітайло
Народилася 18 червня 1985 року в селищі Клавдієво Київської області. Вищу освіду здобула в Полтавському педагогічному університеті на факультеті філології та журналістики. З 2006 по 2011 рік здобула три Всеукраїнських та три Міжнародних нагороди, серед яких два гран-прі у сфері журналістики. Нагороджена спеціальним призом журі Всеукраїнського фестивалю теле і радіопрограм «Калинові острови» за літературну майстерність. Лауреатка другої премії Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози ім. Івана Чендея (2019 р.).
З 2013-го по 2017-ий – журналіст обласного видання «Події та коментарі».
Засновниця та організаторка Міжнародного мультимистецького етнофестивалю «Свіччине весілля» ( 2016 -2017 рр.)
