Тарас Григорович Шевченко народився 9-го березня (за старим стилем 25-го лютого) 1814-го року в сім’ї кріпосного селянина, який мешкав у селі Моринці, Київської губернії, що нині є Черкаською областю. Батьки незабаром покинули цей світ, залишивши Тараса самому давати собі раду.
Чи міг тоді хто передбачити, що ім’ям цього хлопчиська колись стануть називати кораблі, друкувати його зображення на державних грошових купюрах, поштових марках, ставити йому розкішні пам’ятники і численні меморіальні таблички, випускати на його честь ювілейні монети і засновувати всілякі премії? І, найважливіше, вмиратимуть за свою землю, за волю і незалежність, читаючи його вірші?
Але так дивно влаштований цей грішний світ…
Чим більше вчитуєшся в його біографію, де ниточка життя тягнеться до січового братства (академік Д. І. Яворницький, посилаючись на відповідні документи, писав, що запорожцями були й прапрадід Тараса Григоровича Іван та прадід Андрій), де дід Іван повагом читає “Житія святих” і про те, як руйнувала “цариця Катерина Запорозьку Січ”, як гайдамаки “наводили порядок на захопленій панами українській землі”, передаючи козацьку любов до волі й козацьке слово Тарасові, розумієш – а інакше й не могло бути. Ті розповіді про лихі та буремні часи розбудили в майбутнього поета ще в дитячому віці зернятко власної гідності й непокірливості, що проросло пристрасним волелюбством.
За своє коротке життя, а прожив Тарас Григорович 47 років і один день, Шевченко сповна наситився стражданнями, але не міг не жадати того, до чого прагнемо всі ми – простих людських цінностей: життя і свободи, самореалізації і благополуччя. Був доброю, щирою, надзвичайно талановитою людиною, яка прагнула кохання й родинного затишку. Відвідував гарні ресторани й носив вишуканий одяг. Навіть під час заслання не втратив смаку до життя – один із записів “Журналу” присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам.
“Його страшенно любили. Він був позитивний, світився, сіяв добро, співав, сміявся, любив людей і цю любов випромінював на всі боки. Тому йому були раді в усіх найкращих домах від Санкт-Петербурга до Оренбурга, і всі намагалися йому якось допомогти”, – писала про Шевченка Оксана Забужко.
Так порохи розвіюється, як дим, образ “революціонера й атеїста”, суворого дядька в кожусі, а натомість постає реальна жива людина з великим серцем, яка своє стражденне життя поклала на вівтар України. Як підтвердив час, ані царській, ані потужній радянській репресивній машині не вдалось применшити, перефарбувати чи спаплюжити велич того, хто був, є і повіки буде символом та взірцем національного духу.
***
Перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 року у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви, щоб переправити в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева.
19 травня 1861 року у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де було виставлено домовину з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважила ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про “тихе пристанище і спокій коло Канева”. Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.
Кобзаря поховали як гетьмана. Чернеча гора, де був старий козацький монастир, де поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка, прогорнула сина України.
Несли тіло пророка нації на своїх раменах члени “Старої Громади”: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів.
Після поховання розпочалося справжнє паломництво. Саме Честаховському спало на думку, що добре було б насипати могилу – він же ж цю ідею власноруч і втілив, узгодивши з місцевою владою, а потім організував додаткові масштабні поминки вже влітку, після освячення місця поховання.
Зі спогадів бабусі Насті Щепанської про похорон Тараса Григоровича Шевченка 1861 року:
“За процесією їхали єврейські хури, брички, фаетони, порожні вози. На царині на один віз склали цех – корогви везти назад до церкви, з цехом сіли бабусі, дідки. Священники скинули ризи, сіли на єврейський фаетон. З ними та баринька, пан і поїхали учотирьох. На фаетонах, бричках поїхали пани. Дехто з людей повернулись до містечка, а дехто залишились супроводить покійника до його могили. Дві молоді панночки з містечка попереду несли портрет Шевченка. Вони були такі наполегливі, що одмовились од заміни і по грязюці йшли до самої могили. Їхали і йшли горою. Дорога дуже важка, пагорби, всі потомились до сьомого поту. Ледве добрались до Чернечої гори. Назустріч вийшов священник з хрестом та кадилом. З’явився неспокійний панок, якого вилаяв священник, узяв у панночок портрета і повісив його на груші. Панночка, що плакала у соборі над труною Шевченка, дала панкові цілий шматок червоної стрічки, яку панок розпустив і носив біля портрета. Після похорону і останньої “Вічної пам’яті”, кишеньковим ножичком панок різав червону стрічку і давав по пів-аршина кожному.
Я уже казала: над могилою знов з’явився орел, він покружляв і зник. Священник почав своє слово – прощання. Сльози мішали йому. Всі люди плакали. Я ніколи не думала, що священники можуть плакати. На трьох рушниках зняли з воза труну, спустили в яму… Мабуть, там хтось був, бо казали: що поховали у склепі цегляному. Кругом валялись куски цегли. На згадку я взяла декілька шматочків цієї цегли, і коли священник запечатував могилу: з чотирьох сторін лопатою по краях ями робив хрест, то всі плакали. Плакали навіть ті, казала Марина, що вперше почули слово “Шевченко Тарас”. Була тиша кругом. Опускали домовину, кажу ще раз, на трьох рушниках. Важка була, молодь, що весь час співала “Христос воскрес”, почали закопувати яму. Люди підходили до ями, брали грудку землі і кидали у яму, потім вибирали грудку побільше для себе… Несли додому. Дідусь у хусточку узяв декілька мокрих кусків землі.” (З журналу “Родовід”, №2 за 1991 рік.)
Тож коли в українській оселі, поряд з образами в рушниках, сусідить Шевченків портрет, а поряд із Біблією – томик “Кобзаря”, то це ознака справжнього народного розуміння, що “Знать од Бога і голос той, і ті слова”.
Борімося – поборемо! Нам Бог помагає
