Киянин Микола Пимоненко розписував Володимирський собор, вчив малювати
Казимира Малевича і судився з виробником… горілки
Його картинами захоплювались у Парижі, Мюнхені, Петербурзі. Хоча малював Микола Пимоненко не “шановне панство”, а простих українських селян. За роботою в полі, у хвилини відпочинку, в дні релігійних свят… Тоді це був неформат.
Працював вантажником у порту
… Кажуть, у дитинстві він мав одну звичку: коли тато приходив додому з роботи – зморений, перепачканий фарбою, неговіркий – син таємно відкривав коробку з його пензлями. Брав їх до рук, роздивлявся, вдихав дивні запахи і махав ними в повітрі. Ніби й сам щось малював на невидимій стіні. Так, як це робив батько…
Корнилій Данилович був іконописцем. Або як тоді говорили – богомазом. Працював у селах та містечках довкола Києва. Брався до будь-якої роботи (удома ж чекала дружина Параска і четверо дітей): розмальовував як каплички, так і церковці. А коли треба було, то проявляв і різьбярські таланти. Майстрував вівтарі, можливо, навіть охочіше, ніж виводив німби над головами святих.
“З одинадцяти років батько став залучати до роботи Миколу, – розповідає “Ukranian People” Людмила Петраускене, завідувачка музею Пимоненка. – Він змішував фарби, наносив ґрунтовку, підправляв якісь деталі чи й просто мив пензлі… Тож перші професійні секрети майбутній художник перейняв саме від тата”. Далі ж було навчання в іконописній майстерні при Києво-Печерській лаврі (Корнилій Данилович зробив усе, щоб його сина взяли в престижну робітню), де здібності хлопця помітили та запросили до Рисувальної школи. Правда, щоб опинитись серед її учнів, треба було внести чималу суму. Сімейний бюджет Пимоненків, який і так тріщав по швах, не витримав би ще однієї статті видатків. Проте Миколі неабияк поталанило: його навчання оплатив, кажучи сучасною мовою, спонсор закладу – Ігор Терещенко. Без його допомоги не обійшлося і потім, коли молодий талант опинився у Петербурзі, куди приїхав на студії до Академії мистецтв. Перебування у місті на березі Неви стало справжнім випробуванням для киянина.
“Якщо інші студенти присвячували себе виключно навчанню, то Пимоненко мав ще заробляти на життя, – ділиться співрозмовниця. – Потрібно ж було не лише харчуватися і вдягатися, а й купувати полотно, пензлі, фарби та все інше. Грошей не вистачало, тому… вдень Микола відвідував лекції та практичні заняття, а ввечері шукав підробіток. Йому доводилось навіть працювати вантажником у порту!”
Таке навантаження не могло не позначитися на здоров’ї хлопця. Він підчепив пневмонію – раз, другий, третій. Останній випадок виявився найскладнішим, і Пимоненко надовго зліг у ліжко. Лікарі з пенсне на носі та саквояжем у руці виписували щодалі більше ліків. Проте, прослухавши вчергове легені пацієнта стетоскопом, лише зітхали. Допоки один із них не порадив Пимоненкові “змінити клімат”. Інакше, мовляв, недалеко й до сухот. Миколі довелося прийняти болісне рішення: після двох років навчання в академії повернутися до Києва. І хоч як не важко – насамперед морально – це було зробити, він зібрав свій нехитрий скарб (особливо ретельно пакував картини) та вирушив додому…
Не дружина, а скарб
Після похмурої, відкритої всім вітрам та малопривітної столиці імперії Київ зустрів Пимоненка сонцем. Воно лоскотало його піднебіння, ніби вітаючи з поверненням у рідні пенати. Микола на повні груди вдихнув повітря і відчув – буквально на фізичному рівні – несподіване полегшення… Хоч і без диплома академії (привіз лише дві срібні медалі, що вручали успішним студентам), але художник не залишився без роботи. Його одразу запросили викладати в альма матер – Київську рисувальну школу, де він невдовзі став правою рукою директора – Миколи Мурашка. Крім творчих справ, не забував і про приватне. Пимоненко часто навідувався у дім академіка живопису Володимира Орловського в Кадетському провулку. Вони багато спілкувалися (скажімо, про тенденції французького живопису), дискутували, “фантазували” і пили чай. Його подавала якщо не дружина, то донька господаря – Олександра. Дедалі частіше Микола відволікався від розповідей старшого колеги, заглядаючись на стрункий стан дівчини… Подейкують, у неї було чимало залицяльників. Проте поталанило на взаємність лише Миколі. Вони одружились у 1893 році, відгулявши гучне весілля, на яке зібралась чи не вся київська богема. До речі, Олександра була на одинадцять років молодша від чоловіка.
“Пимоненкові неабияк поталанило з дружиною, – додає Людмила Петраускене. – По-перше, вона мала прекрасну освіту і непогано тямила в живописі. По-друге, була розумною жінкою та одразу збагнула, що її чоловік – справжній геній. І його треба не лише підтримувати, а й іноді підштовхувати”.
Скажімо, саме Олександра наполягла на тому, щоб чоловік відправив одну зі своїх робіт – “Вихід із церкви в Страсний четвер” – на експозицію до Німеччини. Той неабияк пручався (мовляв, кому в Європі це цікаво?!), проте врешті-решт дав добро. Яким же ж було здивування художника, коли, приїхавши до столиці Баварії, він виявив, що його картина відкриває представницьку виставку, яку розгорнули в двадцять одному залі. У підсумку полотно купила місцева галерея, а киянина прийняли до Мюнхенського товариства художників.
Він також був членом Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, куди вступив після участі в тамтешньому салоні у 1909 році. Французам настільки сподобалась картина “Гопак” – на ній запально танцює українка у вишиванці та віночку – що роботу придбав найбільший музей світу Лувр. Хто-хто, а його фахівці знаються на мистецтві…
Жінці – хустку, чоловікові – чарку
Якими б містами і країнами не мандрував Микола Пимоненко з дружиною (а вони часто виїздили за кордон), він завжди поспішав повернутися до Києва. Звідти ж при найменшій нагоді їхав до села Малютянка. Улітку взагалі проводив там увесь час. Це було місце його інспірації та реабілітації. Ласкаве сонце й чисте повітря позитивно впливали на здоров’я (що вже казати про натурпродукти: парне молоко, зеленину, яйця і т.п.), а мальовнича природа та спілкування з місцевими жителями надихали на нові сюжети. Він мав тут майстерню і дуже активно працював, створивши десятки картин.
“Художник часто носив зі собою скриньку з фарбами, олівцями, блокнотом і фіксував усе, що привертало його увагу, – ділиться Надія Ціко, наукова співробітниця музею Пимоненка. – Навіть міг привести з базару теля чи вівцю, щоб намалювати. (Усміхається). Запрошував також місцевих селян для позування. А потім міг віддячити: жінці дати хустку, а чоловікові налити оковитої. Так, власне, було у випадку іронічної картини “Додому”. Її, до слова, без дозволу автора використав відомий виробник горілки. Пимоненко був обурений і подав до суду. Справу вдалося виграти”. Микола Корнилович влаштовував біля своєї майстерні частування й танці, на які запрошував молодь, – розповідає Людмила Петраускене. – Сам же ж сідав під дубом, який росте на території садиби, і робив замальовки, які потім втілилися у геніальні картини…”
Художник принадив до пленерів і свого тестя – Володимира Орловського. Вони часто прошкували місцевими стежками, жваво спілкуючись та вибухаючи сміхом. До “райської місцини” приїздила й дружина з дітьми. Подружжя виховувало двох доньок і сина, якого, як і батька, звали Миколою. Коли ж закінчувалося літо й треба було перебиратися назад до Києва – з його шарварком і клопотами – цей момент відтягували до останнього. Однак хоч-не-хоч, а доводилося вертатися до роботи.
З 1901 року Пимоненко працював у Політехнічному інституті, куди його запросив перший ректор. Микола Корнилович викладав образотворче мистецтво на кафедрі нарисної геометрії. Вчив малювати майбутніх інженерів шляхів сполучення. А поза тим активно творив і виставлявся. Також брав участь у розписуванні храмів. Якщо його батько трудився на периферії, то син – у найкращих храмах Києва. Так, Пимоненко долучився до робіт у Кирилівській церкві та Володимирському соборі. В останньому – два образи належать його пензлю. Поруч із творіннями Васнецова, Врубеля та інших видатних художників.
“Микола Пимоненко став помітною постаттю у мистецькому житті, – зазначає завідувачка музею класика в Малютянці. – І в 1904 році йому присвоїли звання академіка живопису. Яка іронія долі: двадцять літ перед тим та ж вчена рада навіть не хотіла видати українцеві довідку, що він прослухав курс у Петербурзькій академії мистецтв. Тоді хтось із дрібних клерків зневажливо сказав: “Не потрібно малювати сільське лайно…”
Взагалі ж те, що багато років писав Пимоненко, це був, кажучи сучасною мовою, неформат. Адже він зображав на картинах Україну (тоді говорили “Малоросію”) та українців, – розповідає Людмила Петраускене, а її колега Надія Ціко додає. – І нині іноземці дивляться на ці полотна як на джерело інформації про історію, культуру та етнографію нашої держави. Тобто, аби краще зрозуміти, що ж таке українство”.
І знову війна
…Того дня Микола Корнилович, як завжди, збирався на роботу в інститут. Уже уявляв, як крокуватиме улюбленим парком, лишаючи сліди на опалому листі. Проте кинув оком у дзеркало – подивитись, як сидить на ньому новенький костюм – і його обличчя перекосив біль. Праворуч, під ребрами, щось нестерпно запекло…
Протягом останнього року свого життя знаменитий художник хворів. Не допомагали ні візити лікарів (слід гадати, найкращих), ні мікстури та пігулки, які вони прописували в неймовірній кількості. Бодай трохи ставало легше, коли поруч була дружина. Краса Олександри Володимирівни з роками дещо потьмяніла, і фігура погладшала, але… Для нього це не мало особливого значення.
“Микола Пимоненко помер 8 квітня 1912 року, – мовить “Ukranian People” завідувачка музею художника. – Йому було лише п’ятдесят… Офіційний діагноз – хвороба печінки. Враховуючи, що це дуже важливий орган, робити операцію не наважилися. За однією з версій, це могло бути наслідком раку легень, метастази якого дійшли до печінки… Та, як усе було насправді, можна тільки гадати”.
Творчий спадок класика ХІХ століття зберігають у багатьох українських музеях. Найбільше – майже шістдесят робіт – у Києві. Інші – в Дніпрі, Харкові, Львові… У Херсоні також було три полотна Миколи Пимоненка. На жаль, під час окупації минулого року їх вкрали. В інших закладах шедеврів нині не експонують, а тримають їх у спеціальних сховищах. Щоб картини, які пережили дві війни, вціліли і під час третьої.
5 фактів
- Ілля Рєпін, котрий, як відомо, був уродженцем Харківщини, дуже прихильно ставився до Пимоненка. Знаменитий художник написав рекомендаційного листа молодому талантові для вступу до академії мистецтв. А потім, на 25-ліття творчої діяльності, надіслав йому теплу вітальну телеграму.
- Казимир Малевич був учнем Миколи Пимоненка у Київській рисувальній школі. Про цей факт автор “Чорного квадрату” написав у своїх мемуарах. Згадавши, що отримав від майстра корисні поради щодо подальшої художньої освіти.
- Після смерті чоловіка Олександра Орловська більше не вийшла заміж. Вона пережила коханого на понад сорок років. Похована поруч із ним на Лук’янівському цвинтарі у Києві.
- У Пимоненка було чимало нащадків. Проте ніхто ні з дітей, ні з онуків не мав хисту до мистецтва. Він “прокинувся” лише у праправнучці, й вона стала художницею.
- Біля музею класика в Малютянці досі росте дуб, якому вже понад 200 років. Нині у його тіні для відвідувачів влаштовують чаювання, на яких розповідають про життя і творчість митця.
Авторитетно
Леся Толстова, заступниця директора з наукової роботи Національного художнього музею України для “Ukranian People”:
– Микола Пимоненко зростав у мистецькому середовищі, що утворилося довкола Київської рисувальної школи М. Мурашка – дуже своєрідного навчального закладу, в якому, попри суттєвий вплив ідей і методів панівної реалістичної школи, культивувалась глибока шана до традицій європейської класики, з її вічним пошуком етичного та естетичного ідеалу. Звідси – витончена ідеальність правдивих і повнокровних образів, створених митцем.
Іншим джерелом ідей та образів для молодого Пимоненка стала національна малярська традиція, передусім – забарвлена романтичними настроями побутової картини середини ХІХ століття. А започаткована вона була у творчості Т. Шевченка, Л. Жемчужникова, і особливо – І. Соколова та К. Трутовського, твори яких Пимоненко із задоволенням копіював в юнацькі роки. Художник підхопив традиції раннього ХІХ століття і став в українському живописі тією ланкою, яка поєднала ці традиції із сучасною культурою. Так ствердив наступність у розвитку вітчизняного мистецтва та запобіг такому звичному для України ідейному розриву між поколіннями митців.
Суттєвою особливістю творчого обличчя М. Пимоненка була його надзвичайно розвинена артистична чутливість – до краси форм, багатства кольорів, до ледь вловимих змін у житті й характерах людей, які виникали у плині часу, що все пришвидшувався. Пимоненко не був мислителем, який аналізує дійсність – він просто захоплювався соковитим розмаїттям оточення. Тверезе, реалістичне відтворення нових суспільних відносин виявлялось у його сонячних полотнах ніби мимохіть, попри бажання чи наміри митця.
Гостроту художнього чуття і прискіпливість погляду Пимоненка на те, що він зображував, досі недооцінюють глядачі й критики, сприймаючи його твори як безжурні, милі окові сцени з сільського побуту. Слід віддати митцеві належне – він одним із перших відчув і відтворив у своїх картинах появу нової сили на історичній арені світу: згуртованого народу, упевненого в собі й самодостатнього, хоч і небезгрішного. Образ цього народу утвердився в мистецтві, змінивши собою більш ранній, романтичний – дещо архаїчних селян, які мешкали в своїй праведній Аркадії на периферії історії й прогресу. Можливо, і не помітивши того, Пимоненко перевів свій погляд з оповитого мріями минулого України в її непросте, та потенційно потужне майбутнє.
