В останні дні листопада вшановуємо жертв Голодоморів.
Найбільше від більшовицьких нелюдів страждали діти
Марко Назаренко, Київ
Відвідувачів Національного музею Голодомору-геноциду в Києві першою у парку над Дніпром зустрічає скульптура “Дівчинки з колосками” – її ще називають “Оксанка”. Дітям байдуже до політики – продовольчих розкладок, продподатків, “чорних дошок”, до колективізації і до всіх пленумів партії разом узятих. Їхній маленький світ обмежується домівкою, мамою, татом, братиками і сестричками, приятелями, забавками і першими вивченими літерами. Однак, так сталося, що їхні батьки – українські селяни, стали заручниками Кремля, тому в українських дітей було відібране дитинство, а в багатьох і життя.
Три Голодомори за одне століття
У ХХ столітті Україна – країна, яка споконвіку годувала хлібом світ – пережила не один, а три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 років і останній, повоєнний, 1946-1947 років. Перші два, особливо другий, були цілком свідомо спровоковані більшовицьким режимом. На початку 20-х років українських селян випробовували продовольчою розкладкою, а в 30-х – насильницькою колективізацією. І якщо про Голодомор 1932-1933 ми говоримо більше, то про Великий голод 1921-1923 років зазвичай згадуємо побіжно, хоча, він теж був гуманітарною катастрофою світового масштабу, своєрідною страшною репетицією Голодомору 1932-1933 років.
Як зазначає директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, “Близько 1,5 мільйона дітей до 10 років загинули внаслідок штучного голоду. Ті ж з дітей, хто вижили, стали носіями шокуючого досвіду та правди, яку десятиліттями намагалася приховати радянська пропаганда. Їхні історії, свідчення, життєвий досвід – це неоціненний внесок у збереження національної пам’яті українського народу, невід’ємна складова пізнання Голодомору як одного з найжахливіших злочинів проти людства у XX столітті”.
Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі
Катастрофа Голодомору 1932-1933 років призвела до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.
Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав СРСР у 1933 році, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.
З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:
“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.
Якщо за січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб, то за березень-квітень, відповідно дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”
Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді, траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.
Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.
“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому в 1936 році, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.
Дітоїдство…
Людоїдство (антропофагія, некрофагія, канібалізм) – аномальне явище, нестримний рефлекс. Подібне трапляється тоді, коли “смерть втрачає свій жах і свою святість”. До голоду 1921-1923 років, який набув “пандемічного характеру”, фактів канібалізму в Україні не спостерігалося протягом трьох століть. У ХХ століття подібне траплялося двічі: на початку 20-х і на початку 30-х років, до того ж, це не були поодинокі випадки. Численні звіти радянських каральних органів рясніють описуваннями арештів божевільних матерів або просто тих, хто начебто при здоровому глузді втратив все людське.
Діти, як найбільш уразлива категорія населення, ставали першими і головними жертвами канібалізму. Вони не могли чинити опір, були безпорадні перед агресією старших.
З доповідної записки обласної оздоровчої комісії про “стан продовольчих труднощів” у Вінницькій області від 17 травня 1933 року:
“Через голод у деяких районах зафіксовані випадки людоїдства і трупоїдства. Загальна кількість по області: 71 випадок людоїдства і 9 випадків трупоїдства, особливо вирізняються такі райони: Липовецький – 16 випадків людоїдства, Немирівський – 9, Калинівський – 7, Махновський – 6”.
З листа Київського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР про важкий продовольчий стан, посилення смертності у ряді районів області і заходи надання допомоги населенню від 12 березня 1933 року:
“Загалом кількість голодних, опухлих і хворих через недоїдання в області сягає декілька десятків тисяч осіб. За останній час ми фіксуємо значне зростання трупоїдства і людоїдства… За час з 9 січня по 12 березня в районах Київської області зафіксовано: трупоїдства – 54 випадки, людоїдства – 69. Ці цифри, звичайно, не точні, бо в реальності є набагато більше фактів, які нами не зафіксовані”.
З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Кацнельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:
“Основними продуктами харчування в уражених продовольчими труднощами районах є: позбирана на полях картопля, різні відходи, лушпиння, насіння бур’янів і інше. У деяких же ж районах продуктом харчування є м’ясо здохлих звірів, а в Новосанжарському, Кобелякському, Красноградському районах та ряді інших зафіксовані випадки вживання в їжу м’яса собак і котів. Разом з тим прогресують людоїдство та трупоїдство. Почастішали випадки, коли батьки, що вижили, вживають в їжу трупи померлих від виснаження дітей. Також є ряд фактів, коли через недоїдання члени сім’ї вбивають слабших, в основному дітей, вживаючи їх м’ясо в їжу. Для ілюстрації зростання людоїдства і трупоїдства по районах області характерні такі дані: на 1 березня – 9 випадків; на 1 квітня – 58 випадків; на 1 травня – 132; на 1 червня – 221… ”
Незагоєна рана Голодомору
Розкуркулили. 1930 рік, с. Удачне Гришенського (тепер Покровського) району Донецької області
Діти і Голодомори – тема неозора за масштабом страждань і болю. Мільйони дітей померло на вулицях міст та сіл, на залізничних вокзалах і станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. Наприклад, у 1931 році з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік. Із них дітей – 45 858 (між іншим, українські чекісти радо звітували Москві, що “перевиконали план”). Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття. Тема Голодомору була табуйованою в Радянському Союзі аж до його розпаду.
Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації. Але й вона – ця пам’ять – не дає спокою новітнім сталіністам – відомо, що час від часу на меморіал вандали вчиняють атаки, зокрема, торік намагалися пошкодити й скульптуру “Оксанки”. Рана Голодомору жива. І не тільки у нас, але, виявляється, непокоїть вона і наших ворогів.
Радянські концтабори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років
Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь. Радіо “Свобода” розшукало на Полтавщині жінку, яка була в іншому подібному таборі.
Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який директор музею Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.
Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.
“У 1958 році, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.
З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.
Відібране зерно гнило, а по першій траві повзали опухлі від голоду діти
Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя їм не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.
У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.
“Якраз у 1932 році із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.
Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.
“Діток, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму” – свідок
За сто кілометрів від Миргорода, у таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.
“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.
З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.
Надія Лебідь пам’ятає співанку, що описує, як Голодомор забирав дитинство й життя в українських дітей: “Котилася тарілочка по крутій горі, забавляла малих діток у нашім дворі, десь взялася баба чорна і чорний жупан, заховала тарілочку у тихий туман”.
Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду. За даними дослідників, під час Голодомору 1932-1933 років в Україні померло щонайменше 3,9 мільйона людей, чверть з них – діти до 10 років.
