Моя баба Юстина ціпко тримала в пам’яті події весни 1933 року. Тільки-но скресла крига на Збручі, як ночами раптом стало чути борсання у воді і постріли. Часом на “польський” берег вибиралися худющі, напівроздягнені люди. Дійшовши до найближчого села, вони просили тільки одного – хліба. То були селяни “з того боку”, “від совєтів”. Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Так вони дізнались про голод у “Великій Україні”. Моя мама часто згадувала, як міняла окраєць білого пшеничного хліба на чорний і глевкий у дівчинки “з тої України”.
Мені боляче сьогодні, що я практично нічого не знала про Голодомор 1932-33 років. Про те, що у той час було штучно знищено українську ідентичність. Було знищено селянина-господаря з його господарством, коровами і конями, землею і достатком. На старих пожовклих світлинах – красиві родини у вишитому одязі, чоботах, віночках й черевичках. У жінок на шиї – дорогі коралі, намисто з кольорового скла й дукати. Оскамитові горсетки й великі шалінові хустки…
Дослідники вважають, що без геноциду нас би було нині 80 мільйонів.
Мені болить, що ні в школі, ні після школи ми нічого не знали про українських поетів шістдесятників, дисидентів, політв’язнів і акцію протесту в київському кінотеатрі “Україна” у 1965 році.
Ми не здогадувались про підступне вбивство 28 листопада 1970 року художниці та дисидентки, діячки правозахисного руху 1960-х Алли Горської.
Ми не знали про Василя Стуса – українського поета-шістдесятника, публіциста, прозаїка, літературознавця, правозахисника, політв’язня, дисидента, члена Української Гельсінської групи, борця за незалежність України у XX столітті. Його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування у місцях позбавлення волі за переконання про необхідність збереження української культури і мови, де й помер 4 вересня 1985 року. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”.
Ми не знали про Валерія Марченка – українського дисидента-правозахисника, 1973 року заарештованого кадебістами, відправленого у пермські табори і вдруге важко-хворим засудженого у 1984 році до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Був відправлений у пермські табори, де незабаром помер. У своєму останньому слові на суді 13 березня 1984 року Валерій Марченко звинувачував суддів і радянську владу:
“Коли я вступив до університету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмовляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що отримує кожна людина від народження. До цих 5 мільйонів належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат. З приводу такого неприродного явища – чому українці на своїй землі втрачають зв’язок з рідною мовою, я написав у 1973 році дві статті – ”3а параваном ідейности” та ’’Київський діялог” , яким не довелося побачити світу і яких ніхто не встиг прочитати. За них мене Київський обласний суд покарав на 8 років позбавлення волі.
Виявляється, Україна – єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням…”
Ми не знали про акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України Олекси Гірника. У листі до дружини Герой писав:
“Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець. Та й буде дурним той політик, хто повірить росіянцю. Чим швидше світ пізнає їхню брехню, то Україна швидше визволиться від їхнього ярма. Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Не радянська, та не російська. Україна для українців!”.
Ми нічого не знали про засудженого до рострілу колишнього вояка УПА, Івана Гончарука і таки розстріляного у 1989 році, практично на порозі Незалежності України. Його засудили до смерті після того, як він вже відбув покарання у сталінських таборах та засланнях і був звільнений за офіційним наказом.
Ми нічого не знали про арешти кадебістами української інтелігенції 1965 року в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії, більшість з яких згодом були засуджені за “антирадянську пропаганду та агітацію”.
Ми не знали, що поряд з леґальним рухом шістдесятників, у Галичині діяли нелеґальні організації, які намагалися боротися з комуністичним режимом. З ними розправлялися набагато жорстокіше, ніж із шістдесятниками.
МИ НЕ ЗНАЛИ! НЕ ЗНАЛИ! НЕ ЗНАЛИ!
Але хто не дає нам дізнатись, писати й говорити про це сьогодні? Викрити усі до останнього злочини кривавих комуняків й згадати про кожного арештованого, засудженого і вбитого патріота?
***
У листопаді українці усього світу, а разом з нами у увесь прогресивний люд, відзначатимуть 90-ту річницю Голодомору-геноциду 1932-1933 років. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та жорстокістю перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті. Хлібозаготівлі, вилучення УСІХ продуктів, посилена охорона кордонів й полів з урожаями, стали головною причиною жахливої трагедії, яку принесли на нашу землю московські окупанти.
ПРИЧИНА СМЕРТІ – УКРАЇНЕЦЬ.
Понад мільйон загиблих – діти віком до 10 років.
Пам’ятаємо. Не забудемо. Немає катам прощення.
У суботу, 25 листопада – поставте свічку… Розповідаймо, нагадуймо, пишімо про геноцид українського народу. Це найменше, що ми можемо зробити заради вічної пам’яті тих, кого забрав Голод…
“Згадайте нас – бо ми колись жили.
Зроніть сльозу і хай не згасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.”
