Її відправили на Сибір і сказали нехай українізовує ведмедів, якщо виживе… А вона не просто вижила, а заснувала в далеких краях українські школи!
“Діти скрізь на світі вносять радість у хату, розганяють смуток з найбільш захмареного чола…”. Так написала жінка, яка не мала власних дітей, проте виховала і вивчила сотні! Костянтина Малицька, а вона ж Віра Лебедова, Віра Лебедів, Чайка Дністрова, Віра Лужанська, Віра Л., В. Кропивницька, Кост. Малицька, Растик, К. М-а, К. М-Ка, Софія, К., К. М., К. М…, М. Це неповний перелік псевдонімів та криптонімів, якими підписувала Малицька свої твори.
Письменниця, учителька, просвітянка, редакторка журналу “Дзвінок” (1906-1914), журналістка, літературознавиця, громадська діячка, авторка дитячих п’єс, активна учасниця жіночого руху під проводом Наталі Кобринської, засновниця патріотичного “Кружка ім. Ганни Барвінок” у Львові, перекладачка. Авторка праці “Про жіночий рух” (1903), а також відомих, уже народних пісень: “Чом, чом, земле моя…”, “Взяв би я бандуру”; творів про українських січових стрільців та козаків: “Марш січовий”, “В січ ставай”, “Вгору прапор” та інших. Авторка книг короткої прози для дітей. 1912 року разом з Марією Білецькою заснувала фонд “На потреби України”, що був колосальною допомогою для січових стрільців під час Першої світової війни.
“Костянтина – означає стійка”
Костянтина Малицька народилася 30 травня 1872 року в селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області) у сімʼї греко-католицького священника Івана Малицького (1842-1875) та Олени Гетьманчук-Малицької. Дідом по матері був відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму о. Антоній Петрушевич.
Закінчила початкову і виділову школу у Станиславові, державну семінарію у Львові. Тут і почала писати юна дівчина. Після отримання диплому народної вчительки, уже 1892 року, стає до пильної роботи: вчителювання розпочинає у селищі Єзупіль (нині Івано-Франківської області), згодом у Галичі (11 років), а також дебютує з книгою про дітей – “Малі герої”, співпрацює із журналом “Дзвінок”. У Галичі ентузіастка засновує з однодумцями читальню Просвіти, церковний хор, сама там співає… Влада намагалася всіляко придушити творчий запал Малицької. І хоч її перевели в іншу школу, це не змінило пориву жінки до правди та свободи думки. Доля Костянтини Малицької дещо перегукується із долею ще однієї вчительки, про яку тут недавно писали – Іванною Блажкевич. Обидві були переслідувані за свою українськість та громадянську позицію. Обидві терпіли…
Далі Костянтина мандрує до Буковини, тут її приязно зустріли, а з теплом згадувала Омеляна Поповича. Учителювала в Лужанах, що поблизу Чернівців. Зі спогадів учительки дізнаємося, що там їй було значно легше, ніхто не перешкоджав роботі, навпаки – сприяли. “Тут уперше Малицька дала себе почути, як промовець. Жива участь у громадському житті спонукало її до виступу й її слово поривало. Рівними викінченими реченнями пливли її думки, степенуючи враження аж до моменту, на який покладено натиск…”, – пригадувала журналістка Лідія Бурачинська. На Буковині перебувала учителька три роки, де духовно зросла. Саме тут запізналася із Ольгою Кобилянською.
Далі знову повернулася до Львова. Тут її запрошують викладати у Дівочій школі імені Т. Шевченка. “Тонке розуміння дитячої душі і живу любов до Батьківщини” зауважували учні та колеги у пані Костянтини. Між тим твори письменниці публікують видання: “Світ дитини”, “Молода Україна”, “Нова Хата”, “Рідна школа”, “Учитель” та інших. Авторка стрілецьких пісень: “Герої”, “В Січ ставай!”, “Поставали козаченьки”, “Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…”, “Січ у поході”. Доля цієї жінки припала на великі буревії: Перша світова війна, заслання, поневіряння, безробіття… Ніч з 17 на 18 лютого 1915 року була невимовно страшна: заарештували дуже багато української інтелігенції, єдиною жінкою серед тринадцяти чоловіків була наша Костянтина Малицька. Більше трьох місяців відсиділа в тюрмі у Львові, а в кінці травня відрядили далі: Красноярськ, Єнисейськ, село Пинчуга над Ангарою… Та це був лише початок голгофи Малицької.
Дні тривог
“Хату маю теплу-привітну, богато фізичного заняття, так і не мерзну. Веду сама невеличке своє хазяйство, шию, вишиваю, пишу, читаю і – час минає. Що тижня дістаємо почту і в той день трохи усі зденервовані – що принесе часопис? Хто відізвеся з рідного краю? Але з дому вістки не приходять, зате добрі люди не забувають. Товариші, сильні на Сибірі, переписуються зі мною і діляться новинами і – грішми…”. Так писала К. Малицька про Сибір, де відбувала заслання: “Жити тут можна, тільки вмирати не хотіла би тутки. Таке тут кладовище страшне, без одної деревинки, а могили зрівнані з землею – тільки вітер гуде поміж хрестами, і Ангара шумить під ворітьми цвинтарними. А в моїй душі живуть картини наших кладовищ, таких тінистих і цвітистих, що пахнуть васильком і м’яткою і черемхою і родять в душі бажанє вічного супокою. Але ніхто не знає, де голову зложить у могилу….”. У цей час в Сибіру, жінка багато перекладає: з російської, французької, норвезької, шведської, англійської мов. А хату свою уладнала по-українськи: портрет Шевченка, листівки, кошики із засушеними травами. Там пробула майже шість років. “Шевченка вже мала – вициганила єго у одного політичного русского, оправила в мережані рамці і якось аж лекше стало жити у хаті, коли він дивиться на мене тими своїми добрими, розумними очима, що стільки горя бачили на свому віку…” “Будь-щобудь, таки житє найбільше наше добро. Має воно свої світлі і темні сторони і в сім сáме його принада. Я сто разів у днину обпеку собі пальці об зелізну пічку і нігті геть вже стерла, вискребтуючи горшки – се чорна сторона мого житя; але вістка від своїх, Ваша дорога сердечна посилка – се світло”, – писала учителька до Марії Грінченкової. Усе це дуже страшно і боляче, але Костянтина Малицька віднайшла у собі сили описати ці переживання, ці дні тривог. Хату на Сибіру, де було 40 градусів, ця безстрашна жінка називала привітною! Шила, вишивала, читала, і так минали важкі часи…
Улюбленою ученицею Костянтини Малицької була ще одна наша неймовірна українка, перша у світі жінка-воячка, офіційно зарахована офіцером на військову службу, у складі армії Українських січових стрільців – Олена Степанівна. Про неї учителька згадувала і в листах до Ганни Барвінок. “Вона така ще молода і смілива, нераз ще піде у бій і побідить. Так, вони молоді мусять побідити. Яке щастя, що на нас старих не кінчиться істория – яке щастя, що з одного дерева теше судьба домовину і колиску…”. Якраз у ту пору Олена Степанівна також сиділа в ув’язненні в Ташкенті, щирі друзі листувалися.
“Далеко від своїх найближчих, а все ж таки між своїми…”
Щирою товаришкою у дні тривог для Костянтини була Марія Грінченко, яка не лише писала подрузі листи далеко-далеко, а передавала одяг, харчі, книги, гроші… Учителька писала, що пані Грінченкова була чи не єдиною, котра не покинула в скрутні часи. Вражає, як наша героїня там, на засланні, в Ангарі, шукала світу Божого в усьому, чекала з нетерпінням ранку, світанків, надихалася блакиттю неба, милувалася пейзажами, що їх сотворив Бог. А ще – вона не боялася смерті, проте не хотіла помирати в далекому краю, серце прагнуло рідної землі… Через те, що жила для України, була патріоткою та віддавалася українській справі – мусила терпіти наруги, бути далеко від дому, їхати до місця покарання місяцями, недоїдати… Але попри все жила, була і творила, перекладала, писала, усміхалася… І жила разом з морозами 40-50 градусів, проте навіть у такий час бачила світло в кінці тунелю. І там далеко серце тремтіло, а думка летіла до Львова, рідної школи, тих коридорів та класів, де тулилися дівчатка та хлопці, а в центрі між ними була вона – їхня учителька: завше серйозна, але дуже мудра, адже бачила ті глибокі душі та серця своїх учнів. “Іноді здається мені, що я не на земли, а на якійсь вимерлій планеті. Так тихо буває іно ночю на Сибірі. А там за Уралем грають гармати, кипить бій, а ми тут ждемо-ждемо…”.
Різдво 1916-го Костянтина запам’ятала добре… Злагодила борщ з вушками та грибами, рибу, рижеву кашу випікану з яйцем, завиванець омлет з конфітурами й битою сметаною, кутю, компот, тіста. Медівник з Києва надіслала пані Грінченкова. В душі витало одно: як далеко вони, українці, від свого рідного краю… Навіть вогнів звідтіля не видно… “А колись-колись прийде Великдень для усіх…”, – писала жінка. Костянтина вірила свято в те, що настане такий день неймовірний та історичний, коли великдень душі відчують всі українці, що прийде прозолоть на сіре небо, а дні будуть кращими та світлішими.
12 березня 1916 року… “У нас весна. Тепло, свіжо. Жайворонки сюди не прилітають, але зате сеї пятниці в день Сорока святих мучеників пекли тут жайворонки з тіста, а діти гралися ними…”. Ціле життя – то боротьба за життя, за правду, за Україну! К. Малицька добре знала, що то є бій за Україну, як то жити в нелюдських умовах, але вона не здалася, не перестала мріяти. Казала письменниця, що тільки на чужині вчимося цінувати своє рідне…
Учителькою народитися…
Насправді подивовує, як наша героїня зуміла в чужім краю навчати дітей і відкривати українські школи! Пригадувала, що не мала нічого, окрім “Граматики” Грінченка і “Кобзаря” Шевченка. 1918 року постала перша народна українська школа у Красноярську імені Івана Котляревського, бо того вимагали тисячі українців. І першою учителькою стала вона – Костянтина Малицька, та, що була безстрашна і сильна! Діти були чемні, виховані і дуже любили свою учительку. На початку 1920 року, коли більшовики “зайняли” Красноярськ, все українське закривали. Але дивом вдалося вистояти оцій школі.
“Школа під покровом батька Котляревського оставала неторкана до кінця. Ніхто не питав її як це діється, що вона існує, коли приказано закрити всі школи”, – писала Малицька. Цього ж року вона повертається до Львова. Одразу ж стає до роботи у жіночих організаціях, зокрема – “Союзі українок”. Жінка опікувалася збіркою коштів для викупу садиби Косачів у Колодяжному, що тоді потрапила у чужі руки. 1930 року стає частиною редакційної колегії “Нова хата”, веде потужну просвітницьку роботу, очолюючи у школі імені Т. Шевченка гурток ім. Ганни Барвінок. Не могли забути люди тих свят, ярмарків та фестин, що провела пані Малицька для своїх дітей. У цей час, – як пише Лідія Бурачинська, – “віджив її природній гумор, і під псевднонімом Дністрової Чайки дав кілька знаменитих гутірок…”.
1937 року Костянтина Малицька залишила вчительську працю, віддавши дітям 45 років свого життя. Друга світова війна застала у Львові, на Личакові. У ці страшні дні вона не полишає рідної землі, береться організовувати Жіночу службу, що витворила філії по всіх містах та містечках Галичини. Управляти не любила, тож невдовзі обов’язки передала своїм наступницям. Велику відраду знайшла письменниця при роботі в бібліотеці Української академії наук у Львові, де займалася укладанням бібліографії української дитячої літератури. Знову повернулася до дітей, але вже не учителькою, а в інший спосіб.
У січні 1947 року Костянтина впала на зледенілій землі і довго не могла встати, опісля – перелом ноги, а далі – запалення легенів. Невдовзі, 23 лютого, жінка померла на руках у своїх учнів – Стефанії Пашкевич та Олени Степанів. Ці юначки не забули про свою учительку, і віддали їй шану в останні дні життя. Костянтина не мала сім’ї та дітей, але змогла знайти любов від світу, попри те, що світ був нечасто прихильний до неї. Проте діти не забули!…
Відомо, що пані учителька не любила фотографуватися, бо і зараз важко віднайти світлини з нею… Про неї не знімають фільмів, серіалів, роликів, як і про багатьох інших видатних українців, котрі заслужили на наше незабуття! Пишуть не так часто… Але саме такі жінки-учителі, як Костянтина Малицька, Іванна Блажкевич, Осипа Заклинська, формували націю. Тож, слово про Костянтину Малицьку має звучати! Нехай цих слів буде багато!…
За матеріалами книги “Костантина Малицька. Виховниця поколінь” (Торонто, 1965), книги “Чом, чом, земле моя”, листів, спогадів, статей з давньої преси.
Щиро вдячна за підказки та матеріали пані Оксані Івасюк – упорядниці книги “Чом, чом, земле моя” (Чернівці, “Букрек”, 2015)
