Її малюнки – рожевощокі малюки, щасливі ангелята, кумедні чоловічки – не сплутаєш ні з ким іншим. Вони розбрелися по книжках, календарях, футболках, торбинках і чохлах для ай-падiв. Бачив на прилавках магазинів і коробки з цукерками, які прикрашають оригінальні роботи Євгенії Гапчинської. Одним словом, творчість художниці пішла “в народ”.
Звичайно, повномасштабна війна в Україні не могла не вплинути на життя мисткині. Її чоловік, колишній учасник АТО, зранку 24 лютого 2022 року пішов до лав ЗСУ. Вона ж залишилась сама з маленькою дитиною. На руїнах будинку, який сплюндрували російські загарбники…
“Це був спосіб випустити з себе гнів”
– Пані Євгеніє, що сталося з вашою оселею?
– Село Березівка, що в Бучанському районі на Київщині, було окуповане. Орки місяць жили в нашому домі, а потім розграбували та розбили його. Щойно у квітні, після розмінування, нам дозволили туди зайти. Коли я все це побачила, дуже плакала. Просто лежала і вила серед руїн, бо нічого, крім ліжечка й дитячого горщика, засипаного склом і камінням, не залишилося. Ні даху, ні вікон, ні… У тому будинку ми прожили одинадцять щасливих років. (Зітхає).
– Вам вдалося його відновити?
– Так, трохи. Передовсім встановили дах і вікна. Усе – своїми силами. Чи долучались волонтери? Ні, я тільки по телевізору чую про велику допомогу держави і благодійників. Довкола ж бачу, зовсім іншу картину… Про що можна говорити, якщо в сільраді неможливо отримати довідку про те, що твій будинок був окупований. Принаймні в моєму випадку саме така ситуація… Тобто держава для нас залишається мачухою.
Оскільки чоловік – на фронті, то я опинилась сам-на-сам із усіма тими проблемами. Абсолютно. Доводиться бути і будівельником, і прибиральницею, і годувальницею, і т.д. Синові ж – шість років. Тепер ось пішов у перший клас. Не встиг Миколка тиждень повчитися, як зламав собі руку. Ще й праву! Тож я мала останні кілька ночей безсонних. На щастя, хоч повітряних тривог у той час не було.
– А коли ви встигаєте малювати? Знаю, що раніше воліли робити це зранку…
– Раніше тато відводив дитину до садочка, і я могла залишитись удома сама. Тепер же ж інший графік: насамперед відводжу синочка до школи. Опісля треба ще певний час, щоб налаштуватися. Тобто оговтатись від побутових речей (сніданок, прибирання, прання і т.п.) й почати малювати. Для цього слід побути трохи в тиші. Лише опісля можна думати про творчість… Як бачите, нині все інакше.
– Ваші картини також змінилися. Мені, наприклад, запам’яталась робота “Тато”: хлопчик обіймає батька, який прийшов із фронту…
– Так, картини змінилися. Якщо чесно, в моїй підсвідомості – ще сумніші сюжети. Там – внутрішнє пекло. Не хочеться виливати це все на інших. Іноді щось подібне я переношу на папір, але потім рву та викидаю. Скажімо, дитина якось прийшла і каже: “Мамо, намалюй мені Путіна. Я в нього буду стріляти”. Швиденько накидала олівцем, син повісив малюнок на стінку – на цвяшок, і вправлявся з іграшкового пістолета. Потім, коли ніхто не бачив, я домалювала те, що мені хотілося домалювати. Сфотографувала і знищила. Це був спосіб випустити з себе той гнів, що накопичився. Своєрідна арт-терапія. Дитяча чи доросла, не знаю.
“Я хотіла плакати, але не могла”
– Скажіть, як би ви речення продовжили: ніколи не пробачу росіянам..?
– Я ніколи не пробачу горе, яке вони принесли людям. Таке масштабне, таке страшне!
– Ви теж його скуштували…
– Ну так. Для мене плюс тільки в тому, що моя дитина поки що жива і мій чоловік поки що живий. Однак Дмитра зараз знову мають передислокувати на ті позиції, де вони були. (Зітхає). Тому до мене повертається таке відчуття, ніби наближається чорна хмара.
– За час, що триває велика війна, ви мали можливість бачитися з чоловіком?
– Лічені рази. Востаннє приходив лише на день – перед виїздом на навчання за кордон. Коли він прощався, дитина розплакалась і взагалі… Однієї доби мало! Можливо, тепер його відпустять не декілька днів у зв’язку з тим, що син травмувався… До слова, коли ми побачилися з Дмитром минулого року, я вжахнулася. Він схуд на 15 кілограмів та втратив шість зубів.
– Внаслідок поранення?
– Ні, це таке в них харчування. Втім, то окрема тема, тому навіть не хочу її продовжувати… Чоловікові нараховують щомісяця 30 тисяч гривен, але, знаєте, на що йдуть ті гроші? На плити, на штани, на тактичні окуляри і все, все, все. Тобто він мені з дитиною не допомагає – навіть тисячею гривен. Більше того – те, що я заробляю, йде, наприклад, на дрони чи на їх ремонт. А декілька днів тому донька перерахувала татові 15 000, які потрібні були на “броник”.
До того, чого ми тільки не купували: наколінники, налокітники, аптечки, турнікети, знеболювальні й т.д. Добре, що волонтери привозять нові каски, а також “кікімори”. Збирали також на автівку, але це пів справи, бо її ще треба було знайти. Щоб не вживати поганих слів, скажу коректно: це просто торба. Виникає просте питання: куди йдуть ті мільярди, які перераховують нам з-за кордону? Ні, кудись вони йдуть, звичайно. Просто ми того не відчуваємо.
– Як часто сьогодні сльоза бринить на ваших очах?
– У мене був період, коли я хотіла плакати, але не могла. Ну ніяк! Сльози, ніби перетворились на якесь каміння. Заплакала тільки тоді, коли дитина опинилась у лікарні. Я сиділа під операційною й раптом почала ридати. Відтак попросила у жіночки серветку, дуже гучно висмаркалась – і все минулося. Не знаю, чому, але мені важко даються сльози або ж узагалі, зараза, не плачеться. Може, тоді стало би легше, а так… (Зітхає).
– А які у вас стосунки з вірою?
– Нещодавно я чула по телевізору, що у людини є шість ресурсів, які нас тримають. Один із них – віра, і я розумію, що в мене цього ресурсу зараз немає. Як це жахливо не звучить, але мені здається, що Бог взяв за руку Гутерриша (генсек ООН. – Авт.) і пішов кудись гуляти… Тож, попри поради подруг, церкву нині я не відвідую.
“Йога дуже допомагає мені сьогодні”
– Свого часу ви використовували слоган “постачальник щастя N 1”. Воно іще залишилось на складі чи цей товар тепер у дефіциті?
– Можу говорити тільки про себе… Оце дивилася виступ психолога на форумі Олени Зеленської, який заявив, що українське суспільство поділиться на три категорії. Перша – ті, хто вийдуть з війни зі знаком “плюс”. Друга – ті, для кого все обернеться знаком “мінус”. І третя – ті, що житимуть у хронічному стресі. Себто періодично відчуватимуть радість, але потім знову занурюватимуться у важкі відчуття.
Зловила себе на думці, що належу якраз до останньої категорії, котра іноді трохи піднімається “з дна”, але зі знаком “плюс” на поверхню не виринає. Ніби вдихне трохи повітря й опісля назад – униз. Це дійсно про мене… Я можу тішитися від хмаринок, які побачила на блакитному небі, чи від того, як дитина лягає мені на ручки й усміхається. Проте таке щастя, яке було раніше, мені сьогодні складно віднайти.
– А у вас немає якогось сувеніра чи дрібнички “з минулого”, можливо, куплених під час мандрівки чи за особливих обставин, які час від часу повертають вас до більш-менш нормального стану?
– Ні, у мене немає такої речі, щоб я взяла до рук, потерла її або просто потримала і це додало б сили. Ну, і Богу дякувати, бо якщо втратиш той талісман, тобі здаватиметься, що тепер щось неодмінно трапиться. Не знаю, прилетить ракета чи станеться інше велике горе. Тому іноді береш сережки, покрутиш у руках – і кладеш назад. Не хочеться вибудовувати з речами такий зв’язок.
– Заняття йогою ви не полишили?
– Ні-і-і. Вона дуже допомагає мені сьогодні. Поклавши дитину спати, можу зайнятися йогою. Зручно сідаю, крапаю на зап’ястя лаванду й глибоко дихаю… Розумію, що завтра зранку мені потрібно бути нормальною. Якщо не веселою, то хоча б просто адекватною. Приготувати їсти, одягнути дитину, зібрати до школи. Я ж не можу сказати: “Вибач, мама сьогодні не вийде зі своєї кімнати. Ти там сам якось з усім розберись…” І лежати на дивані та дивитися до вечора у стелю. Мені хотілося б так зробити, але життя не дозволяє.
–А цукерками стреси не заїдаєте? Так сьогодні багато хто робить…
– Я байдужа до солодкого. Просто байдужа. Якщо хтось їсть щось таке, можу заради цікавості виделочкою колупнути, але не більше нігтя. Богу дякувати, мене до смаколиків не тягне. (Усміхається).
“Хочу жити лише в Україні”
– Кого з відомих митців, які уже відійшли, ви, можливо, хотіли б запросити на чай?
– Ви знаєте, у мене ніколи не було кумирів у мистецтві. Однак, сьогодні я захопилась художником Феліксом Валлотоном. Ніколи особливо не цікавилась натюрмортами, а тут… Випадково натрапила на картину з колекції одного з музеїв у Вашингтоні. На ній зображено селянське масло, загорнуте в марлю, та встромлений дерев’яний ніж. Здавалось би, нічого особливого, а мені так подобається. Аж до щему! Чи, скажімо, намальована тарілочка, на яку падають промінці сонця, або лежить розрізане яєчко. Такі ось прості речі стали мене захоплювати. Не знаю навіть чому. Адже раніше імпонували масштабніші сюжети і масштабніші полотна. А зараз… Мабуть, це просто суто жіноче милування. (Усміхається).
– Ви згадали про Вашингтон. Вам доводилось бувати у США?
– Ні, жодного разу. Хоча я свого часу багато куди їздила і літала. Навіть до Індії – на Гоа, де часто відпочивала… Проте за океан – жодного разу.
– А ніколи не хотіли емігрувати з України?
– Ні, ні, ні. Друзі запрошують мене до Іспанії та Франції. Однак я не хочу нікуди їхати. Навіть на тиждень у Карпати. Для мене важливо відчуття свого ліжка, своєї пательні, своїх стін і т.д. Це мене тримає… Я хочу жити лише в Україні!
– Наскільки пригадую, ви завжди говорили російською мовою, а тепер ми спілкуємося українською. Коли саме вирішили зробити цей крок?
– Ну от коли з’явилася така люта ненависть до всього, що пов’язано з росією, – від мови до… Ненавиджу, не хочу, не буду! Чоловік якось мені сказав: “Хай із помилками, але говори українською!” Тепер, якщо чогось не знаю, не соромлюсь перепитати в того, з ким спілкуюся, або зазирнути в інтернет. Сьогодні, наприклад, вивчила ще одне слово – “затяті”. (Усміхається). Яке ж воно гарне.
До речі, я мала можливість попрактикуватися і під час проживання у Львові, де провела декілька місяців на початку повномасштабної війни. Хоча там багато вимушених переселенців, які розмовляють російською, жодного разу не чула, аби хтось робив їм зауваження. Усе було дуже толерантно… Проте для мене сьогодні спілкуватись цією мовою – неприйнятно. Сприймаю її як особистий біль та образу.
– Пані Євгеніє, з чим у вас сьогодні пов’язані мрії? Більші чи менші…
– З миром, точніше, з Перемогою. Тобто це не мир за будь-яку ціну – тільки би домовитися з росією, а звитяга над звіром, що вирвався з пекла й коїть жахіття. Тож, так, я мрію про нашу Перемогу!
Бліц
– Каліфорнія чи Аляска?
– Володимирська гірка.
– Ранок чи вечір?
– Ранок.
– Чарлі Чаплін чи Містер Бін?
– Ні той, ні той.
– Вино чи сік?
– Я п’ю воду і зелений чай.
– Журавель у небі чи синиця в руці?
– Не знаю.
– Кіно чи театр?
– Напевно, більше кіно.
– Кіт чи пес?
– Залюбки взяла б собі кошеня.
