Юрій НИКОРАК
Це місто направду унікальне у багатьох сенсах. Насамперед тому, що воно чи не єдине у світі, яке його повною назвою називає хто завгодно, окрім самих уродженців та корінних мешканців. По-друге, тому, що – попри офіційний статус обласного центру й тренди третього тисячоліття – й досі живе за канонами провінційного містечка Галичини ХІХ століття: у будні вечори, у неділю до полудня та на великі праздники його вулиці порожніють, наче у селах, а удосвіта оживають до клопіткої праці.
І, водночас, це місто, що наприкінці 80-х – ще до здобуття Україною незалежності – подарувало своїм співвітчизникам ультрасучасне (на той момент і в тій державі) мистецтво та літературу, згодом справедливо назване “Станіславським феноменом”.
Словом, знайомимось заново: Івано-Франківськ, про який ви чули, але якого досі не знали.
Про рідне місто загалом – попри більш ніж тридцятилітній журналістський досвід – пишу уперше. Надто вже це інтимне і складне: розповісти про місто – де побачив світ, сформувався як особистість, зустрів перше кохання – так, аби той, хто ніколи тут не бував, закохався у нього заочно, ще до відвідин.
Станиславів, Станіслав чи Новий Галич?
Моє місто не настільки древнє, як Київ чи Львів. Заснований на місці двох, на два століття древніших, сіл – Заболоття (1437) та Княгинина (1449), – 7 травня 1662 року Станиславів отримав магдебурзьке право. Тож цю дату нині й святкують як день народження міста.
До того ж, доля міста складалася так, що порахувати справді древні пам’ятки архітектури у ньому можна на пальцях двох рук. До прикладу, найдавнішою архітектурною спорудою міста є ренесансний костел Непорочного зачаття Діви Марії (1672-1703 рр.), що на майдані А. Шептицького, 8, в якому нині розміщено експозицію Музею мистецтв Прикарпаття. Окрім нього, пам’ятками архітектури національного значення є Будівля колегії єзуїтів (1744 р.) та Кафедральний Собор Святого Воскресіння УГКЦ (колишній костел єзуїтів, 1753-1763 рр.), що неподалік, на майдані А. Шептицького, 21 та 22 відповідно, Вірменський костел (1762 р.) на Вірменській, 6 і Пивоварний завод (1767 р.) на Новгородській, 49/28. А найстаріший пам’ятник, що зберігся до наших днів – Адамові Міцкевичу (1898; сучасний вигляд – від 1930 року).
Утім, раритети Речі Посполитої, Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії ви знайдете не стільки в архітектурі та плануванні міста, скільки у звичках, мові та ментальності франківчан. Галицька мультикультурність, співіснування різних віросповідань, мов, історій та націй, які жили поруч, збагачуючи одна одну, дивовижним чином поєднується з фактом, що сучасний Франківськ – одне з “найукраїнськіших” міст України.
З 1662 до 1772-го і з 1918 до 1939 року, себто, як мовиться, “за Польщі”, місто називалось Станиславів (пол. Stanisławów), а з 1772 до 1918 року – Станіслав (нім. Stanislau). У 1939-му радянська влада спершу повернула австрійську назву Станіслав, а 9 листопада 1962 року – з нагоди 300-річчя – перейменувала його на Івано-Франківськ. Студенти ж тих років жартома охрестили місто “Сан-Франциско”.
Як справедливо зауважує більшість мовознавців та й жителів міста, назва міста від радянської окупаційної влади порушує правила української мови (за аналогією з російським Антоново-Чеховськом), до того ж, за політичними мотивами комуністи хотіли будь-що уникнути асоціацій з іспанським диктатором Франко – ворогом СРСР.
За часів незалежності містяни не раз хотіли це виправити: хтось пропонував повернути первісну назву, інші – легалізувати звичний варіант Франківськ, а знаний місцевий письменник й дослідник історії Галичини – навіть перейменувати у Новий Галич. Утім, до практичної реалізації жодного з варіантів руки так і не дійшли.
Та все ж повсякденно і скрізь вживають скорочену назву Франківськ або ж панібратську Франик.
Третя муза Франка
Для перейменування міста на честь Івана Франка певні підстави таки були: він і справді неодноразово тут бував, мав добрих друзів, писав і читав тут свої твори. А, втім, як романтикові, мені до душі інший лейтмотив. Пригадуєте Франкову поезію “Тричі мені являлася любов”? Так от, написав він її саме після знайомства із мешканкою Станіслава, народною вчителькою Юзефою Дзвонковською, уперше відвідавши місто у 1883 році. Ходив до неї на здибанки за “Тисменицьку рампу”, де вона мешкала. І щирі почуття до Юзефи Франко висловив, опріч вже згаданої, у ліричних поезіях “Не схиляй своє личко прекрасне”, “Гей, рибачко чорноока”…
На біду, хвора на легені Юзефа невдовзі померла. Згодом Іван Франко писав, що вимріяна чорноока Йосипіна, “чуючи в собі початки сухіт, кілька рік пізніше вмерла” на посаді народної вчительки. Докладніше ж про взаємини Франка зі Дзвонковською та його життя у Станиславі раджу прочитати у повісті Романа Горака “Тричі мені являлася любов”.
Вулицями історії й легенд
1654 року краківський воєвода і великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький викупив землі нинішнього міста для спорудження тут фортеці проти набігів татар та свого опорного пункту на Галицькій землі. Його іменем і назвали місто. А син Станіслава “Ревери”, Анджей обніс місто валами та муром і запросив у місто вірменських купців – розвивати торгівлю.
Місто-фортецю спорудили в 1661-1662 роках за рекордно короткий термін – лише 5 місяців (!) за проектом, зверніть увагу, Франсуа (Франческо) Корассіні з французького Авіньйона – у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував замок Потоцьких. Його територію обнесли спершу дерев’яними, а потім мурованими стінами та ще й земляним валом завширшки 20-30 метрів, зміцненим ззовні дубовими колодами та широким ровом. Мав Станиславів і дві потужні в’їзні брами: з однієї вів шлях на Галич, з другої – на Тисменицю.
У 1666 році закінчили будівництво першої дерев’яної міської ратуші, а у 1672-му – часткову перебудову Станіславівської фортеці (рештки її стіни залишилися нині у Фортечному провулку), яка того ж року виявилася настільки сильною, що змогла зупинити османську армію і витримати тривалу облогу, не останнім чином – завдяки численним підземним ходам, про які й досі переповідають чимало легенд.
Історики теж припускають, що підземні переходи таки були: навколо ратуші й під нею, під палацом Потоцьких й Тринітарським монастирем, навколо Колегіати Марiї (нині Музею мистецтв Прикарпаття) та навколо Собору Воскресіння (Архікатедральний собор УГКЦ). Кажуть, граф Анджей Потоцький їздив цим підземеллям каретою. Окрім того, у місті проклали каналізаційні колектори, що водночас слугували як виходи за межі фортеці.
Читайте також: Івано-Франківськ – найчарівніше місто Прикарпаття
Археологічні розкопки, що час од часу ведуться в середмісті, відкривають все нові сторінки історії підземного міста. Кілька років тому між будівлею медуніверситету і колишнього “Пасажу” під час ремонту розкопали підземний хід. Висловлювалися здогади, що це – один із підземних ходів, який з’єднував бастіони Станиславівської фортеці. Відтак згадали легенду, що колись із фортеці підземелля вели аж до Пнівського і Галицького замків. До слова, існує версія, що підвали лівого крила міської ратуші якраз і є початком містичних підземних ходів до Галича…
Але саму площу Ринок, де розташована міська ратуша, здавна називають ще й проклятою. Бо раніше тут відбувалися публічні страти, а під землею була центральна в’язниця, в якій закатували тисячі людей. Зокрема, в 1754 році у ратуші Станиславова суд над ватажком опришків Василем Баюраком виніс такий вирок: “Повинен бути катом випроваджений на площу смерті, який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після того має бути відрубана голова. Врешті, з метою здержання інших від такого життя – четвертувати. Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибениці в полі, при шляху… Тільки голова повинна довше висіти”.
Із того часу ратуші фатально не щастило: її доводилося відновлювати чотири рази. Існує повір’я, що у такий спосіб страчений ватажок мститься своїм катам. Кажуть, його привид й досі гуляє коридорами та залами ратуші, а найбільше полюбляє грати на старому роялі. І що через ці моторошні концерти у Краєзнавчому музеї звільнився не один охоронець…
Спершу в центрі міста утворилася площа навколо ратуші. А до передмістя вели під’їзні торговельні шляхи з інших місцин краю, які поступово ставали вулицями. Ще коли існувала фортеця, у XVIII ст. звідси були виходи на прогулянку розчищеною алеєю до так званої “звіринецької діброви” (нині міський парк ім. Т. Шевченка), що є залишком Чорного лісу. І вже понад двісті років найдавніший у місті парк – улюблене місце відпочинку франківчан. А молодята у день свого весілля приходять сюди, аби доторкнутися до “Каменя любові”, привезеного у 2010 р. з Кани, невеликого містечка в Галілеї, де Ісус благословив наречених. Кажуть, цей камінь береже вірність, єднає серця та дарує вічну любов.
Паралельно з південного боку фортеці з’явилась ще одна вулиця, що вела до Опришівців й дістала назву Каліцької, бо тут аж до Першої світової війни у саморобних будках жили каліки і жебраки. Утім, вже невдовзі її офіційно перейменували на Зосину волю (за СРСР – Дадугіна, а з 1993 р. – Євгена Коновальця). Донині переповідають одразу три легенди-пояснення такої незвичної назви.
Згідно з першою, вулиця була названа на честь Софії Потоцької (пол. Zofia, пестливо – Zosia), доньки магната, на прохання якої він збудував тут притулки для бідних та звільнив мешканців вулиці від сплати податків. За іншою версією, Софія була дуже вередливою панянкою і якось їй спало на думку покататися на санях… улітку. Щоб виконати примху донечки, Потоцький наказав засипати вулицю сіллю, яка в ті часи коштувала дуже дорого. Панянка проїхалася вулицею на санях, а мешканці згодом розібрали сіль для власних потреб. У третій ж фігурує вже зовсім інша Зося: не шляхетна панянка, а … повія. Єдиний син багатія, красень Янек, закохався у бідну дівчину-служницю. Розлючений пан вигнав її й потурбувався, аби вона ніде в місті не могла знайти роботи. Тож, аби якось вижити, вона й стала повією, завдяки своїй вроді – дуже відомою в місті. Однак працювати мала право лише на своїй вулиці, тобто лише там мала волю. А вулицю з тих пір так і назвали – Зосина Воля.
До слова, минулого року у Франківську відкрився тематичний ресторан “Zosina Wola”, виконаний в стилі “”кабаре”, та міні-пивоварня, що виготовляє під цією ж маркою крафтове пиво.
Як Незалежність перемогла і Гітлера, і Радянську
На початку XIX ст. фортецю розібрали, бо вона, мовляв, втратила своє військове значення, а її камінням вистелили 24 вулиці в центрі міста. Засипаними каналами уздовж колишнього фортечного муру проклали теперішні вулиці Січових Стрільців, Дністровську, Василіянок. Утім, збереглися як частина самих валів, так і історичні назви вулиць: Валова, Замкова, провулок Фортечний.
У рази побільшало вулиць у першій половині XX ст., зокрема, у міжвоєнний період, коли Станіслав у період окупації Галичини Польщею став воєводським (обласним) центром.
Усі загарбники перейменовували вулиці на свій лад. Цікавий, хоч і маловідомий факт: під час фашистської окупації теж перейменували кілька центральних вулиць. Зокрема, нинішню Незалежності (після війни – Радянська) – на Гітлер-штрассе; а нинішню вул. Чорновола (по війні – Пушкіна) – на Герінг–штрассе. Після Другої світової під тиском комуністів інтенсивно насаджувалися російські і радянські назви вулиць. За підрахунками історика-краєзнавця Петра Арсенича, ще у 1994-му 115 вулиць Івано-Франківська носили імена російських, і лише 75 –українських діячів… Та хоча історія – примхлива пані, з часом вона таки розставила правильні акценти.
З появою у місті перших багатоквартирних будинків, т.зв. “хрущовок”, пов’язаний курйоз, який водночас свідчить, що спротив “совку” на Галичині у різних формах тривав завжди. Так от: у 1960-му, наступного ж дня після урочистого вручення ключів новоселам багатоповерхівки на вулиці Московській (нині Бельведерська), 47 – працівникам обласного УВС – одночасно забилися майже всі унітази в будинку. Причиною ж цього “феномену” послужили шапки-вушанки, обривки кожухів і валянок. Як з’ясувало розслідування – будинок зводили зеки, які у такий спосіб помстилися своїм кривдникам…
У післявоєнні роки за рахунок розширення і розбудови міста як на незайнятих площах, так і за рахунок приєднання приміських сіл, зокрема в 1958 році – с. Пасічна, в 1962 р. – с. Опришівці, а у 1980-х роках – сіл Крихівці, Хриплин, Угорники, Вовчинець, додалося ще понад 100 вулиць.
Нині у місті з приміськими селами нараховується близько 500 вулиць. Найдовшою з них –понад 5 км – є вулиця Євгена Коновальця. Найвужчою ж у місті є вул. Тринітарська (за “совітів” – Колгоспна), яка у свій час була розрахована на проїзд брички, і то в один бік. Зауважу, саме недостатня ширина більшості давніх вулиць міста у поєднанні зі стрімким зростанням кількості авто нині стали неабиякою проблемою. Відтак основні транспортні артерії міста стали односторонніми, і навіть маршрутки їздять містом колами…
Закінчення – про найцікавіші місця й пам’ятники міста та пов’язані з ними події й легенди, столицю ЗУНР та місто-фестиваль, “Станіславський феномен” і не тільки – читайте у грудневому номері
Продовдення: Івано-Франківськ: від столиці ЗУНР – до Острова Любові
