Свято Покрови Пресвятої Богородиці або ж, як, зазвичай, кажуть, “Покрови” чи “Святої Покрови”, – одне з найбільш шанованих в Україні свят. Його традиція бере свій початок ще від часів прийняття християнства, з подій далекого 910 року в Константинополі. За легендою, у цей день військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь. Мешканці міста настільки гаряче молились до Божої Матері, просячи порятунку, що Богородиця з’явилася перед ними та вкрила їх своєю покровою (омофором), який зробив їх невидимими та невразливими для ворогів. Відтак вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення і стали християнами.
Підставою для свята, а також для іконографії його зображення, послужив переказ із Житія Андрія Юродивого про видіння у Церкві у Влахернах, в Константинополі, у якому він бачив Богородицю в оточенні ангелів і святих. Пречиста тримала над людьми свій омофор, захищаючи від нападу арабів, що в той час вторглись у місто. Є версії про те, що Андрій Юродивий був скіфсько-слов’янського походження. Як невільник, він потрапив у Царгород, де прийняв християнську віру. Перейнявшись словами св. Апостола Павла “Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні” (Кор.1, 4-10), він став нерозумним-юродивим. Ці події за різними версіями датуються по-різному. Найімовірніше, вони відбувались за правління імператора Льва ІV (886-911 рр.). Андрій зображувався напівнагим, вказуючи на Богородицю своєму учневі Єпіфанію. У центрі на амвоні традиційно зображено диякона Романа Сладкопівця – творця піснесловів на честь Богоматері; поряд ‒ константинопольського патріарха, імператора, інших духовних та світських осіб.
Князь Ярослав Мудрий, збудувавши Софійський собор у Києві і Благовіщенську Церкву над Золотими Воротами, віддав в опіку Божої Матері увесь руський народ. Від того часу чимало князів здобуло перемогу над численними ворогами, прибігаючи під материнське заступництво Богородиці, як про це йдеться у письмових джерелах. Особливо шанованою була “Покрова” і за часів козаччини. Запорожці мали на Січі Покровську Церкву, від якої починали свої походи на ворогів.
Українська Повстанська Армія у 1947 році проголосила день Покрови Пресвятої Богородиці своїм офіційним святом. Як писав французький дипломат Жан-Бенуа Шерер в історичній праці “Аннали Малої Русі, або історії запорозьких та українських козаків”, виданій 1788 року в Парижі, Покрова Пресвятої Богородиці була для козаків найбільшим святом. Якщо треба було обрати нових членів старшини чи нового отамана, то збиралися саме у цей день.
Наші лицарі вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю козаки вважали своєю заступницею і покровителькою. На Хортиці була церква святої Покрови. Козаки збудували багато однойменних храмів та особливо шанували ікони Покрови.
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай в еміграцію, взяли із собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Тож упродовж століть в Україні це свято набуло ще й назви “Козацька Покрова”.
А з 1999 року свято Покрови в Україні відзначається як День українського козацтва – згідно з указом Президента, “Враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення”. Адже саме козацтво було найважливішим чинником національної консолідації, що допоміг українцям вижити в умовах не лише відсутності власної держави, але й за часів тотального знищення всього національного й самобутнього.
Наприкінці 80-х рр. XX ст. інтерес до минулого поряд з активізацією політичного життя в Україні спричинили виникнення нових козацьких утворень: Козацького земляцтва (1984), що у 1989 р. перетворилося на Донецький курінь українського козацтва; спортивної школи козацького мистецтва “Бойовий гопак” у Львові (1985); Запорізького козацького товариства “Запорозька Січ” (1990); “Козацького товариства Київщини” (1990) та ін. Це дало поштовх до створення цілої низки регіональних організацій українського козацтва – Карпатська Січ (Львівщина), Поліська Січ (Житомирщина), Прикарпатська Січ (Івано-Франківщина), Кальміуська паланка (Донеччина), Буковинська Січ (Чернівеччина), Херсонський кіш, Волинська Січ, Закарпатська Січ тощо.
14 жовтня 1991 р. на Всеукраїнській установчій козацькій раді було проголошено утворення єдиної загальноукраїнської громадської організації Українське козацтво, яка об’єднала усі регіональні козацькі структури України та української діаспори. В Україні зареєстровано близько десятка всеукраїнських громадських організацій українського козацтва та більш ніж п’ятсот обласних, районних, міських і сільських козацьких утворень. Серед них “Українське козацтво” (1991), “Спілка козацьких організацій України” (1999), “Козацтво України” (2001), “Об’єднане козацтво України” (2003) та ін. У своїх лавах вони нараховують майже 200 тисяч осіб.
З 1991 р. постійно організовуються кінні походи “Козацькими шляхами”, з 1992-го – походи козацької чайки “Свята Покрова” до берегів Франції та Англії, з 1996 р. у Києві щорічно проводиться фестиваль-турнір бойових мистецтв “Козацька слава”, з 1999 р. у Запоріжжі – щорічний фестиваль національних видів єдиноборств, а у Дніпропетровську – всеукраїнський чемпіонат козацького морського багатоборства. Періодично стартує регата пам’яті Сірка за маршрутом Київ-Запоріжжя -Босфор. У 2001 р. створено Всеукраїнську федерацію козацького двобою та Міжнародну федерацію бойового гопака.
День створення УПА
Юрій Никорак
Прийнято вважати, що УПА створена 14 жовтня 1942-го. Ця дата закріплена постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 червня 1947 року, аби засвідчити тяглість історії українського війська від доби Гетьманщини.
Насправді ж процес створення УПА був тривалим і непростим. Перші загони народної самооборони “Українська Повстанська Армія – Поліська січ” ще напередодні німецького вторгнення створив Тарас Боровець (Бульба), що заручився підтримкою уряду УНР у вигнанні. Проте спроба здобути для формування статус національного збройного відділу не знайшла підтримки німецької окупаційної влади, і у листопаді 1941 року “УПА-Поліська Січ” була офіційно розпущена. Але вже весною 1942-го Боровець відродив УПА (без доповнення “Поліська січ”) як партизанські загони для боротьби з німцями.
Через півроку збройні підрозділи створила ОУН Андрія Мельника під командуванням Миколи Недзвецького (псевдо “Хрін”) та бандерівці – Поліським загоном командував Сергій Качинський (Остап), волинським – Григорій Перегійняк (Довбешка-Коробка). Саме діяльність останніх і дозволила прив’язати дату створення УПА до 14 жовтня 1942 року.
У квітні 1943-го за збройними відділами ОУН (б) було офіційно закріплено популярну завдяки загонам Боровця назву УПА. Її командувачем став керівник крайового проводу ОУН(б) на Волині – Дмитро Клячківський (Клим Савур), котрий взявся за консолідацію всіх українських збройних сил. Новим етапом у розбудові структури УПА став офіційний прихід у серпні 1943 року на керівні посади в ОУН(б) Романа Шухевича, що завершив процес формування армії: у листопаді було створено Головну Команду УПА та Головний Військовий Штаб (ГВШ), який складався з оперативного, розвідувального, тилового, організаційно-персонального, вишкільного, політвиховного та військово-інспекційного відділів.
УПА була поділена за територіальним принципом на три Генеральні Військові Округи (ГВО): УПА-Північ під командуванням майора Клячківського діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщині; УПА-Захід під командуванням майора Василя Сидора (Ростислав Вишитий, Шелест, Конрад, Крегул, Кравс) охоплювала Закарпаття, Галичину та Буковину, а УПА-Південь під командуванням Василя Кука (Леміш, Ле, Медвідь, Коваль) включала територію сучасної Хмельницької, Вінницької, частину Черкаської та Кіровоградської областей.
Чисельність УПА сягнула свого піку в 1943-44 роках і становила близько 35 тисяч осіб. Протягом свого існування УПА воювала на три фронти: із Вермахтом та його союзниками, польською Армією Крайовою та загонами НКВС. Протягом 1942-1944 років вона провела понад 2,5 тисячі антинімецьких акцій, в ході яких знищила близько 12,5 тисяч німців та їх союзників, більше 2 тисяч поранила і майже 2,5 тисячі взяла у полон. Втрати повстанців склали більше 2,2 тисяч вбитими і майже півтисячі пораненими та полоненими.
Українсько-польське протистояння розпочалося з сутичок АК та УПА на Волині літом 1943 року і вилилося у справжню війну з великою кількістю жертв серед цивільного населення. Кінець їй було покладено в 1947 році, коли внаслідок операції “Вісла” польський уряд ліквідував соціальну базу УПА на Закерзонні, території південно-східної Польщі, де проживали переважно українці.
За підрахунками ж КДБ УРСР, сумарні втрати радянської сторони у протистоянні з УПА за період 1944-1953 років склали понад 30,5 тисяч осіб (зокрема, у засідку УПА потрапив командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ніколай Ватутін, який помер внаслідок отриманих поранень), тоді як українське підпілля втратило понад 150 тисяч. Більше як 100 тисяч за цей період було заарештовано за звинуваченнями у націоналістичній діяльності.
У червні 1946-го командування УПА і керівництво УГВР вирішили розпочати поступову демобілізацію, тож до 1949 року відбувався перехід УПА до збройного підпілля. 3 вересня 1949 року вийшов наказ УГВР та ГВШ про розформування залишків активних підрозділів та бойових одиниць УПА і влиття її відділів та штабів у підпільні структури ОУН(б).
Фактично ж спротив УПА тривав і надалі, аж поки 5 березня 1950-го біля Львова був вбитий генерал-хорунжий УПА, голова генерального секретаріату УГВР та голова проводу ОУН(б) в Україні Роман Шухевич, а 23 травня 1954 року схопили останнього лідера українського підпілля Василя Кука. Але й опісля відбувались поодинокі акції українських повстанців, остання з яких – біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільщини 14 квітня 1960 (!) року…
