Козаки-характерники

14 жовтня – День українського козацтва

 Переді мною в автобусі сидять три підлітки у злегка розхристаних на грудях вишиваних сорочках та з козацькими “оселедцями” на головах і жваво обговорюють, яким повинен бути сучасний козак. Міркують трохи наївно, що, зрештою, не є вадою, а лише милою перевагою їхнього віку. Але висловлюють свої думки так запально і щиро, що я не втримуюсь і запитую:

• А чи знаєте, звідки взялись козаки?

Відповідь ошелешує:

• З Майдану!

І раптом розумію – правильно хлопці кажуть! Козаки – справжні, з плоті і крові, відважні, готові життя віддати за Батьківщину, та водночас мудрі, кмітливі і з почуттям гумору – явилися їм таки з Майдану. Бо ті, оспівані в піснях і легендах, чий славний рід продовжуємо ми сьогодні, занадто глибоко вросли вже в історію, і занадто вже старалися наші вороги й “родичі” присипати цю історію попелом забуття.

– А про козаків-характерників чули?

– Кіборги! – хором відповідають хлопці.

І знову все вірно. Бо хто ж, як не характерники, здатний був витримати це пекло і щоразу вставати з попелу до нового бою.

– А що знаєте про давніх козаків-характерників?

– Та… не багато. Казки якісь.

– Чому казки? От Дмитро Яворницький, автор “Історії запорозьких козаків”, стверджує, що характерники між козаками таки були, і що вони “могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верст довкола себе за допомогою особливих “верцаєл”, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, “перекидатись” у котів, перетворювати людей у кущі, вершників – на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою на сотні-тисячі верст”. А ще він каже, що характерника і вбити було непросто, бо ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля (лише срібна) його не брали.

– Здорово! – у юнаків загоряються очі.

Тепер уже всі троє шукають у своїх телефонах.

– О! Дивіться, – каже той, що з найдовшим оселедцем, – тут, правда, про гайдамаків написано, але ж то теж козаки були. Поляк Корятович розповідав, що жовніри не раз бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, як реп’яхи, і кидали назад на ворогів. І той, у кого така куля потрапила, вже не мав шансу вижити.

– Якби ж то таке наші хлопці вміли там, на фронті! – вигукує його товариш. – Ото вже тікала б москальня!

– Якби ж то… – сумно зітхає їх третій, найменший на зріст, товариш.

А за хвильку додає:

– Ні, їм би краще отак, як у 1775-му, коли Катерина II послала свої війська Січ руйнувати. Прийшли москалі, а напроти них характерники вийшли. Ті стріляти – а порох мокрий! Самого ж характерника вбити неможливо було. Хіба спеціальною зброєю. Он на Івана Золотаренка поляки спеціальну кулю зі срібної церковної чаші відлили, а потім ще заговорювали, освячували, так він їм насолив.

– Не тільки Золотаренко, дуже багато козацьких полководців були характерниками. Ви про кошового Війська Запорозького Низового Івана Сірка чули?

– Це той, що йому руку відрубали? – запитують хлопці.

– Це він такий заповіт залишив своїм побратимам: після смерті відрубати і засушити його праву руку і завжди брати з собою в походи. Є навіть легенда така, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, а возили його тіло в походи з собою. Такою великою була віра в те, що навіть мертвий він допомагає своїм побратимам перемагати. Річ у тім, що Сірко за час свого отаманування, а було це з 1659 по 1680 рік, не програв жодного бою. Він виграв 55 великих битв і безліч дрібних. Не випадково козаки обирали його своїм ватажком впродовж 22-х років. Про нього розповідали неймовірні речі: і що наперед знав, хто з ним збирається воювати; і що під час бою міг перекинутися на хорта, вовка або яструба; що міг заклясти вороже військо.

– А хіба таке могло бути? – дивуються хлопці.

– Таке чи не таке, але щось було. Не випадково турецький султан видав спеціальний фірман (наказ), який зобов’язував вірян молитися в мечетях про смерть Сірка. А татарські матері лякали ним дітей. Та й чи міг би простий чоловік з невеликою купкою товариства відбитись від значно більшого й добре озброєного татарського і турецького війська, та ще понад 30 тисяч яничарів вирізати, мов баранів, між січовими куренями?

Характерниками були й інші відомі козацькі полководці – Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк. І кожен чимось своїм відзначився. Історія свідчить, що Іван Богун провів своє військо вночі через польський табір і жодна собака не загавкала.

– Але ж то не кожен міг мати таку силу, – кажуть хлопці. – То звідки ж взялися характерники?

– Історики вважають, що свій початок вони беруть ще від язичницьких волхвів, які справді зналися на багатьох речах, були в тісному зв’язку з природою, володіли багатовіковою наукою психологічного впливу на маси і вміли застосовувати її на практиці. Про те, наскільки давньою є практика характерництва, свідчить і такий випадок, коли перський цар Дарій, а було це в 514 році до н.е., напав на Скіфію. А характерники, щоб здеморалізувати його, вдавалися до такого трюку: п’ятірки оголених по пояс воїнів, стоячи на конях, прорубували проходи крізь тісні ряди персів, розверталися, прорубувалися знову і скакали в степ. І перси не могли нічого з ними зробити.

– То вони, що, – питаються хлопці, – вимерли, як мамонти?

– Не вимерли. Але мали таку можливість. Прийняття християнства, з одного боку, дало Київській Русі могутній поштовх вперед, до розвитку і самоутвердження. З іншого, – згідно закону збереження матерії, довелося щось втратити. Сам процес впровадження християнства був жорстоким для тих, хто йому противився. Зрозуміло, першими і найбільше постраждали волхви, адже, з одного боку, для них це означало зректися не тільки віри, а й знань і практики, з іншого – вони, як найбільш знаючі і переконані в своїх знаннях, становили велику небезпеку для утвердження нової релігії. Тому їх відразу знищували.

А вони рятувалися, втікаючи в ліси та броди, і осідали на островах Дніпра, побережжях Дністра і Бугу, в Карпатських лісах, у різних місцевостях України (Русі). Там вони, опираючись на свої знання і віру, об’єднувалися в таємничі громади, а також засновували школи бойового гартування і вишколу, виховуючи досконалих воїнів. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де приносять жертви біля велетенського дуба. Цікаво, що дуб той покликаний був прожити довге життя, бо пізніше, тобто через сім століть, і козаки збиралися під ним на свої ради, називаючи дерево святим.

– Але ж чаклуни – це погано! – впевнено каже юнак з довгим оселедцем. – Я десь фільм бачив, що на Хортиці цвинтар є, де козаки поховані. І що вони встають із своїх могил.

– Є така легенда. Але вона говорить і про те, що встають вони тоді, коли Україна потребує їх допомоги. Так що можемо тільки здогадуватися про те, хто допомагав нашим хлопцям на фронті голіруч відбирати зброю у ворогів, хто стояв з ними в Донецькому аеропорту, хто їх зараз береже від куль. А чаклунство на шкоду людям, звичайно, великий гріх.

Щодо поховань, то їх справді не ховали за християнським звичаєм. Можливо тому, що опиралися вони в своїх знаннях на язичництво, якого не зреклися, навіть ставши християнами, а перетворили обидві релігії в могутній сплав ведичної науки. Найчастіше ховали характерників обличчям до землі. Одне з таких поховань було розкопане біля селища Архангельське Ясинуватського району на Донеччині. Козак лежав долілиць у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха. Він був одягнений у червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом. А за поясом мав горобчик (плящинку) горілки, запечатаний сургучем. До речі, звичай класти покійника обличчям додолу зберігся ще зі скіфських часів. Інколи, це вже за легендами, козаки вбивали характернику в груди осиковий кіл. Точно так ховають небезпечних чаклунів, щоб вони не ходили після смерті. Однак чи має цей обряд якесь відношення до козаків-характерників? Гадаю, це питання потребує окремого дослідження, оскільки можливе ототожнення “характерник і чарівник” через оцінку “добрий-злий”.

– Це як?

– Дивіться, нікому в голову не приходило вбити осиковий кілок у груди Іванові Сірку. Навпаки, козаки були б дуже раді, якби він встав з мертвих і знову вів їх у бій. Але якщо знаходився хтось, хто діяв проти козаків, то для нього цю процедуру після смерті зробили б із задоволенням.

– От якби зібрати таких  характерників усіх разом, та всіх проти ворога! – раптом озвався “Маленький”. Це я так подумки охрестила свого найменшого на зріст попутника, в очах якого, хоч і жваво брав участь у розмові, ховався затаєний біль.

– Такі випадки були. Вперше характерники масово застосовувалися козацькими воєначальниками в 1638 році під час оборони Говтви від коронного війська. Капелан цього війська – Шимон Опольський – згадував, що “чарівниць і чарівників розсадили по  високих дахах, аби слідкували звідти і чинили замовляння на добру стрільбу, повітря і вогонь”. Так само багато хто із сучасників Богдана Хмельницького зазначав, що в його війську було багато характерників, як чоловіків, так і жінок.

– Ух, ти-и-и, – в очах Малого загоряється іскра.

– Стоп! – раптом каже його товариш. – Це якась помилка. Я читав, що у козацькому війську жінок не було.

– Звичайних жінок не було. Але це не стосувалося жінок-характерниць. Навіть у виявленому нещодавно похованні серед восьми характерників були дві жінки.

– То що, їх уже зовсім нема, тих характерників? – допитуються хлопці.

– Як нема? Ви ж не раз чуєте від людей про те, що в тому чи іншому селі якийсь чоловік чи жінка допомагає людям знайти втрачені речі або й людей, лікує, розганяє хмари. А “Битву екстрасенсів” по телевізору дивитесь? До речі, переможець 13-ї битви Олена Стеценко – дуже потужний мольфар, вона вміє розганяти хмари. А ще лікує травами, володіє цілою наукою єднання і взаємовпливу людини і природи.

– А хто може стати характерником?

– Найперше – той, хто має Дар Божий. Але цього дуже мало. Дар, як дорогоцінний камінь, потрібно шліфувати. Інакше вуглець ніколи не стане діамантом. Відомо, наприклад, що батько гетьмана Івана Підкови – молдавський господар Іван Воде Лютий, якого прозивали Витязем, мав таку богатирську силу, що тягнув важку гармату, яку зазвичай тягнули 12 коней. Зрозуміло, що, попри природні дані, потрібно було серйозно тренуватися. Те саме можна сказати й про інші уміння, зокрема, виготовляти “крики”. Для цього очеретини занурювали у воду і віск. Потім голосно кричали в ці трубочки, віск “запам’ятовував” голос. Далі очеретини розкидали, і коли вороги наступали на них, очеретини “кричали”, лякаючи їх до смерті.

Це була ціла школа і нелегка наука. Так звана “школа джур” – коли козак брав собі в науку малого хлопця для вишколу. Вчив усього: бойового мистецтва, грамоти, бо ж козаки були грамотні люди, багато з них здобувало освіту в Європі. Крім того, відомо, що серед запорожців були представники 20 націй, і кожен з них привносив щось із своєї культури до загальної скарбниці. До речі, саме характерники найчастіше брали собі джур. Переважно вони вміли ще при народженні розрізняти, чи має дитина Дар до характерництва, і відбирали саме таких.

Мольфар із Чернівців Павло Wollen, який походить з козаків-характерників, розповідав, що характерники справді вміють розпізнавати Дар дитини ще при народженні. І посвята відбувається відразу при виході з лона матері. Наприклад, воїна-характерника обертали довкола осі. Наука теж була не солодкою. Ті джури, розповідав Дмитро, були босі, голі й голодні. Завжди на межі виживання, щоб виробити собі власне оті риси, які потрібно. А характерники сучасні, якщо вони справжні, здатні володіти значно більшою силою, якщо візьмуть на озброєння науку. Та ще пам’ятатимуть, що характерники повинні мати лицарську совість і добросердя. А також тримати в чистоті душу, помисли й мову.

– Ви кажете, що серед козацтва були люди різних національностей, – озвався хлопець з довгим оселедцем, – то, може, й японці були або китайці? Бо вони і ніндзя нагадують, а в гопаку – це ж бойовий танець – є рухи, подібні до ушу.

– Дослідники порівнювали китайську систему ушу з гопаком, зокрема Іван Лебедєв прийшов до висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно знати і вміти багато такого, що виходить за рамки китайської гімнастики. Гопак – це наслідок розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.

– Ого!

Аж тут автобус зупинився, і ми, захоплені розмовою, навіть не зорієнтувалися, в якому селі. Отямилися, коли почули, як якась, пов’язана барвистою хустинкою, жіночка звернулась до Малого, що мене немало здивувало:

– А ти, Малий, не плач, брат з війни здоровим повернеться. Лиш напиши, щоб не знімав тої сорочки, що мама синові вишила…