“Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним”, – констатував свого часу владика Любомир Гузар.
Поза сумнівом: Василь Стус, якому випало народитись на Святвечір, був людиною, створеною для легенди. І власноруч творив легенду свого життя – у трагічну добу історії зійшов на розп’яття як лицар честі. Нині ж повертається до життя – поезіями, внесеними до шкільних підручників, у назвах вулиць і перепохованням поета-мученика в Україні (як і його улюбленого Шевченка) – через 4 роки по смерті, у 1989-му, присудженням йому через 6 років, у 1991-му, посмертно Державної премії ім. Т. Шевченка, посмертним же ж прийняттям до Спілки письменників, визнанням Героєм України через 20 років – аж у 2005-му…
Він обрав хрест, приготований його народові.
Євген Сверстюк
Це, власне, один із тих випадків, коли кажуть, що “нема пророка у своїй Вітчизні”. За кордоном його визнали набагато швидше. Власне там – ще до ув’язнення, у 1970-му, – уперше вийшли книгою його вірші. 1978 року, невизнаного, зате засудженого на Батьківщині, поета прийняли до PEN-клубу. А у 1985-му навіть висували на здобуття Нобелівської премії з літератури…
Сильніший за долю
З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідували імперії: першого – царська, іншого – комуністична. Обидва зазнали заслання із забороною на творчість. В обох життя обірвалося передчасно, у 47 літ. Обох поціновують не лише як поетів, а й як борців за зневажені людські права й національну гідність.
Та й тривалий період його творчості тісно пов’язаний із Шевченком: Стус часто проектує свою долю на долю Кобзаря, намагаючись збагнути, як той вистояв. Відтак відчув: наснажували та Україна й ті ідеали, заради яких жив Шевченко.
Стус – людина рідкісної моральної чистоти, голос сумління у світі розмитих понять честі, правди й порядності. “Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого”, – писав він. І зберіг свою суть до кінця. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і відвагою, не прогинаючись і не оминаючи. А така дорога для поетів – згубна.
Коли довелось обирати: мовчати, попри всі утиски та приниження, щоб вижити, чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власного життя, Стус вибрав друге. Тому за його єдиний “злочин” – власні переконання про необхідність захисту й розвитку української культури – поплатився репресіями з боку радянської влади: його творчість заборонили, а самого двічі засуджували до таборів й заслання, де й загинув.
Сам Василь якось сказав про це так: “Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. І в цьому сенсі йому дісталась одна з найжорсткіших – боротися довелося із самого дитинства.
Вже через рік після того, як Василько народився четвертою дитиною, його батьки, аби уникнути примусової колективізації, перебралися з села у місто Сталіно (нині Донецьк). Родина жила дуже бідно, не мала житла. “Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду опухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни… Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3 – 4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися”, – пізніше згадував Стус. Гнітило й те, що у школі навчали чужою мовою.
Утім, бідність гартувала характер: “Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він верхи наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-річний хлопчик!), що одібрав торбу”.
Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь подається на факультет журналістики Київського держуніверситету, але, отримавши надуману відмову, вступає натомість на історико-літературний факультет педінституту м. Сталіно. Закінчивши його з червоним дипломом, почав вчителювати у селі. Та вже через два місяці його призвали в армію. Ще до призову підготував до друку і надіслав до редакції “Літературної газети” першу добірку віршів, яку надрукували в грудні 1959 року з теплим напутнім словом А.Малишка.
А після демобілізації Василю довелося викладати українську мову в Горлівській школі № 23. Його гнітило жахливе становище рідної мови на Донбасі, видавалося, що робить даремну справу, а українська культура в регіоні приречена на поступове вмирання, про що й написав Малишкові: “У Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається… У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати…”
Безкомпромісний і запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, Стус боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. У політику його виштовхувала сама система, створивши такі умови, що він не зміг залишитися політично незаангажованою людиною.
Тож коли 4 вересня 1965-го на прем’єрі кінофільму Параджанова “Тіні забутих предків”, після заяви І.Дзюби, що в Україні проходять арешти інтелігенції, Стус попросив глядачів вставанням висловити протест проти незаконних дій влади та КДБ, це не стало випадковістю. Як і відрахування Василя з аспірантури та вказівка “розсипати” набір його першої збірки “Круговерть”. Так почалися поетові поневіряння: на роботу його не брали, а друкувати, звісно ж, перестали.
Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – “Зимові дерева”. Тоді він опублікував її в самвидаві. А 1970-го книжка була видана в Брюсселі. У самвидаві видав й третю книгу віршів – “Веселий цвинтар”.
“Мене було звільнено з аспірантури, потім з посади кочегара, з історичного архіву, пізніше навіть з метро, де я, позбавлений іншої змоги заробляти собі на прожиття, ганяв вагонетки. У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби. Втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною”.
Парадокс, але роки тимчасових робіт (1965-1972) стали водночас і найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, тоді ж знайшов кохану. У 1965-му одружився з Валентиною Попелюх, а 15 листопада 1966-го у них народився син – нині літературознавець й дослідник творчості батька – Дмитро.
Аж поки над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської Стус відкрито звинуватив у її вбивстві владу. Усвідомлюючи, який тернистий шлях йому судився. Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь пояснив: “Я просто інакше не можу! Жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я відчуваю, що мушу її пережити саме ось так”. І лихе передчуття збулося.
Народе мій, до тебе я ще верну
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. За цей час створює нову збірку з іронічною назвою “Час творчості”.
А в листі Першому секретарю ЦК КПУ П.Шелесту пише: “Колись Шевченко писав: “Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю”. Я повторив би ці слова… У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною… Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива. Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу – зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ”.
А після пред’явлення звинувачення пише вірш “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” – про свій шлях “через сто зневір”. “Запрагла неба” його душа “держить путь на стовп високого вогню” … “з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди”.
Ще невдовзі – й поезію-заповіт, своєрідний перегук зі знаним Шевченковим:
Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
На початку вересня 1972-го за звинуваченням в “антирадянській агітації й пропаганді” Стуса засудили до 5 років колонії суворого режиму і трьох років заслання. Василь вини не визнав і в останньому слові: “Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни”.
Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Використовував найменшу можливість писати. Але більшість віршів (загалом понад шістсот!) вилучалася і знищувалась, тож лише деякі потрапили на волю завдяки листам до дружини.
Не плекав поет й ілюзій щодо власної подальшої долі, констатуючи: “Ми вже твої коханці, смерте”. У таборі Стус “заробив” виразку шлунку, а через убивче харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Після операції з третиною шлунка повернувся у в’язницю…
Але хвороба не зробила його поступливішим. “Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”, – записує у таборовому зошиті. За систематичну непокору і порушення режиму Стуса відправляли в ШІЗО, де через день влаштовувались “голодні дні”, а в “ситі” – давали зменшену в півтори рази порцію “баланди” і “січки”.
Вже з ув’язнення Стус звернувся з заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: “Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом!”
Повернувшись восени 1979-го до Києва, приєднався до Української Гельсінської Спілки. Попри підірване здоров’я, Стус заробляв на життя робітником: формувальником ливарного цеху та на конвеєрі на фабриці взуття…
Усього вісім місяців судилося побути Василеві на волі. А вже у травні 1980-го – знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
Стусові заборонили бачитися з родиною: останнє побачення було навесні 1981. А за те, що його записи у 1983-му вдалося переправити на Захід, поет відсидів рік у камері-одиночці. Згодом було знищено рукопис останньої збірки віршів “Птах душі”, створеної митцем незадовго до трагічної загибелі.
Відтак, як згадує Михайлина Коцюбинська, “листи до друзів і знайомих, до рідних написані у неволі, в умовах “вертикальної труни” були для поета єдиним вікном у світ… Це і щоденник, і творча робітня – єдина можливість не втратити, зберегти, донести до людей власну поезію, переклади і спогади, свою філософію буття і відданість долі, свій погляд з відстані на “рідну чужину”. Зрештою, спроба “заочного” виховання сина, відірваного від нього п’ятирічним малюком. “Валю! Знай, що Дмитрикові не буде стидно за батька”, – писав він дружині. – А через три роки пояснював: “Зрозумій мене, Валю. Я обираю межи Сціллою і Харібдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі”.
“Він готує себе до смерті, на розп’яття. Коли він починає розуміти, що мусить загинути, бо в нього іншого виходу нема – він спалює себе у вогні слова, на вогні тих ідей, заради яких він живе. Йде процес сходження на Голгофу, – пише академік Микола Жулинський. – І він приймає цю долю. І він живе для того, щоб, як він пише, повернутися у життя після смерті”.
І чим більше він був загнаний у неволю, тим був вільнішим у думках і мисленні. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе (не пив навіть води) голодування. Йдучи у карцер, сказав: “Я оголошую голодовку до кінця”. І дотримав слова.
Помер Василь Стус в ніч з 3 на 4 вересня. Офіційна причина смерті – зупинка серця. Проте товариш Стуса, політв’язень Василь Овсієнко, висував припущення про загибель від удару карцерними нарами…
Всупереч проханню дружини, поета поховали, не дочекавшись рідних. Прохання ж перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не сплив термін ув’язнення – навіть по смерті він загрожував СРСР…
