Її біографії, у якій, до слова, білих плям більше, ніж будь-яких інших, позаздрить найгостріший авантюрний роман. Іспанська, литовська, польська й українська кров так химерно в ній поєдналися, що й сама вона достеменно не знала, ким була насправді – останньою представницею роду чистокровних вурдалаків, перською принцесою, доктором археології, художником-іконописцем, актрисою паризького театру, оперною співачкою чи українською письменницею. Тонкий серпанок таїни й містики вкриває все її життя, у якому не бракувало ні палкої любові, ні страшної війни, ні переслідувань і втеч, ані одвічної жаги пізнання. Наталена Королева – одна з найтаємничіших письменниць в українській літературі. Навіть її могила на цвинтарі Святого Вацлава в чеському містечку Мельник – безіменна. А тому, скоріше за все, уже ніхто й ніколи не зможе сказати, що в її біографії правда, а що – вигадка…
Так – від самого народження. Де саме вона народилася навесні 1888 року, у численних своїх автобіографіях Наталена Королева вказує по-різному: Сан-Педро де Карденья на Півночі Іспанії та Луцьк на Волині. Її мати – графиня зі старовинного іспанського роду Ласерда – померла під час пологів. І дівчинка, ледве встигнувши отримати своє пишне повне ім’я – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена – опиняється в бабусі Теофіли, з давнього литовсько-українського роду Домонтовичів. Життя Наталени починається в селі Великі Борки на Волині. Тут вона проживе лише п’ять років, але стати українкою – устигне.
Після бабусиної смерті п’ятирічну Наталену забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, офіцер королівської гвардії. Щойно почавши змішувати в своєму житті українські фарби з іспанськими, дівчинка опиняється в монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, куди дядько з тіткою віддають її на виховання. Пізніше Наталена Королева згадуватиме свою першу школу з великим пієтетом і вдячністю – саме тут закладалися солідні й ґрунтовні підвалини для її майбутньої освіти: мови, філософія, історія, музика, археологія, медицина. Також її вчили їздити на конях, стріляти й фехтувати.
Уже сімнадцятирічною Наталена повернеться до Києва. На той час вона знатиме іспанську, французьку, латинську, італійську й арабську мови. З дитинства ще трохи пам’ятатиме українську й польську. Батько порадить їй опанувати ще й російську, але з осторогою: “Вміти «їхньої» мови докладно й поправно – тобі не личить. Отже, вважай, щоб коли заговориш «по-їхньому», кожен зразу пізнав, що ця мова – тобі чужа! В кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах –інформую тебе – ніколи не було ні краплини від москалів”, – скаже їй Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок роду чистокровних упирів і вурдалаків, нащадок Василя Дуніна-Борковського, якого свого часу називали чернігівським упирем, який, кажуть, допоміг колись здобути булаву самому гетьманові Івану Мазепі…
Батько ставився до Наталени приязно, хоч загалом і прохолодно. Замість родинного тепла – світське спілкування, де так багато важить правильна дистанція. Наталена згадувала, що під час першої сімейної вечері нахилилася підняти серветку, що впала зі столу, підняла і… зустрілася зі здивованими поглядами батька й мачухи – хіба в нас немає лакея?.. Мачуха не любила своєї падчерки – за те, що та насмілювалася виявляти впевнений і зрілий світогляд, чіткі життєві принципи – замість того, щоб просто опанувати мистецтво флірту й дочекатися, поки її видадуть заміж.
Після навчання в Київському інституті шляхетних дівчат, про яке Наталена згадує то з жалем, то зі сміхом, їй пропонують кількох наречених на вибір. Мачуха вважає, що саме час. Дівчина вперто ігнорує всі пропозиції одружитися. Урешті родина робить вибір замість Наталени – її силоміць заручають із бравим гусаром, ротмістром російської армії Кисілевським. Тоді Наталена зважується на нечуваний для шляхетної панночки вчинок – утікає з дому і стає актрисою французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом укладає угоду з паризьким «Theatre Gymnase». Зробити блискучу театральну кар’єру завадило слабке здоров’я. А тому, остаточно зіпсувавши стосунки з родиною, Наталена навчається в Петербурзі, здобуває ступінь доктора археології й починає подорож Західною Європою. У Франції, Італії, Іспанії, Помпеях і Єгипті вона займається своїми улюбленими справами – розкопками, дослідженням старовини, літературою: перші свої твори Наталена пише французькою мовою й публікує в періодиці. Окрім цього, вона встигає ще й виступати в паризьких оперних театрах – у ролі Кармен. А ще – закохати в себе короля Іспанії Альфонса ХІІІ. Та так закохати, що королева-мати, довідавшись про таємну пристрасть сина, запропонує Наталені вибір: або на все життя в монастир, або негайно залишити Іспанію, без права будь-коли повернутися…
Дізнавшись про хворобу батька, Наталена повернеться до Києва, де й застане її Перша світова війна. Батько помре. За нею самою встановлять поліційний нагляд. Розуміючи, що не зможе виїхати за кордон, Наталена одягне червоний хрест сестри милосердя. Три поранення, тиф і солдатський хрест “За храбрость” – ось що вона винесе з війни. Але не тільки. Під час Першої світової Наталена Королева ще й одружиться з іранським принцом – Іскандером Гакгаманішем, сорокадворічним серцеїдом, з княжого роду, у якому сповідували зороастризм. У родині Іскандера до її численних імен додасться ще одне – Неджма, перською – зірка. Але вже через півроку Наталена стане вдовою – Іскандер загине на фронті…
У грудні 1919 Наталена Королева запишеться до групи чеських репатріантів і поїде до Чехії, де їй і судилося прожити решту життя. Тут вона познайомиться з українським письменником Василем Королевим-Старим. Саме Королів-Старий уперше дав їй пораду спробувати писати українською. У 30-х – 40-х роках ХХ століття твори Наталени Королеви були надзвичайно популярними. Їх охоче друкують у періодиці. Тогочасна емігрантська критика закидає письменниці “відірваність від народу”: “Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!” Проте Королева терпіти не могла того сентиментального солодкого хуторянства, якого було повно у творах українських письменників. Вона прагнула привнести в українську літературу елементи “європейськості”, філософської глибини, інтелектуалізму, пояснюючи це тим, що “Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе – Аркадійки, у якій залишилось може більше відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на яку різні нееллінські впливи поклали свою патину”. Василь Королів-Старий, який на той час уже був її чоловіком, підтримував дружину: “Не слухай їх. І не читай критики на себе. Те, що ти можеш дати українській літературі свого, буде цінніше”.
Тільки на схилі своїх літ, усвідомивши свою національну приналежність, Наталена Королева писала: “…земля, як коханка: коли щиро любиш – то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це – або, прости Господи, розпуста, або забава…” Після смерті Короліва-Старого, життя якого обірвалося після чергового допиту в гестапо в грудні 1941, письменниця провадить геть убоге й самотнє існування. Її вже не кличуть ні викладати в Празькому університеті, ні навіть розписувати храми, як раніше. У її тісній кімнатці – пічка, письмовий стіл, ліжко й софа. Роки та поранення під час Першої світової тепер дають про себе знати – Наталена ледве пересувається. Харчується дуже скромно, адже їсти їй майже нічого. П’є каву з розчиненим у ній молочним порошком. Прибирає за котом, якого чомусь боїться випускати на вулицю.
У єдиному некролозі, опублікованому в часописі “Овид” (Чикаго, № 1, 1967 р.) указана дата її смерті – 1 липня 1966 року. Похована Наталена Королева в містечку Мельник, під одним хрестом із Василем Королевим-Старим. Тільки його ім’я на хресті вказане, а її імені там чомусь немає… Немає так само, як і жодних слідів графського маєтку її української бабусі Теофіли – ні у Великих Борках під Луцьком, ні у Великих Бірках під Тернополем про давній графський маєток ніхто нічого не знає і зроду не чув… І де та мальовнича волинська місцина, яку Королева описує у своїй автобіографічній повісті “Без коріння”, залишається таємницею. Не “поки що”, як заведено писати, а мабуть, уже назавжди. А значить – хтозна, що в її строкатій і тривожній біографії правда, а що – вигадка, хтозна, чия кров у ній перемогла, хтозна, який міф вона веліла залишити нащадкам, а яку правду – забрати з собою. Питання крові – найскладніші у світі.
