Євдокія Лисенко із села Бровахи, що на Черкащині, рано овдовіла, залишившись сам на сам із 15 дітьми! Але всіх підняла, на ноги поставила. Материні надії в одну мить обірвала війна. Мусила проводжати на фронт відразу десять своїх синів, скроплюючи свяченою водою… Вочевидь, доля змилостивилася над звичайною сільською жінкою, бо після війни всі її сини стали повертатися. Один за одним, хто без ноги, а хто на ношах: Петро, Іван, Василь, Хтодось, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – всі десятеро живі!Брати дійшли від Курил до Берліна
…Першим повернувся Микола. Ще у 1944 році. Привезли його, напівживого, до матері, на передовій завідував «сорокоп’яткою», що била ворожі танки. Просто дивом вижив, а вся його команда полягла. Уже потім він розповідав, що два його найстрашніші спогади – це трагічна смерть сина та як довелося котком закатати майже стиглу пшеницю на полях, щоб німцю не дісталася. Хтодось (по паспорту Феодосій) під час розвідки натрапив на мінне поле під Будапештом і втратив там ногу. Звідти ж, з Угорщини, повернувся додому з Орденом Слави його брат Михайло. Їм судилося зустрітися на фронті: один йшов у розвідку, інший – із завдання. «Живий!» – встигли сказати один одному, та й розійшлися. Павло пройшов з автоматом весь бойовий шлях 1-го Українського фронту, Василь – єдиний офіцер серед братів, командував взводом, мінною батареєю і отримав Червону Зірку за героїзм. Андрій повернувся важко поранений з-під Яссів, Іван дійшов до Відня, а Олександр – аж до Берліна. Хотів розписатися на Рейхстазі, але посоромився свого почерку (та й звідки було йому взятися, тому почерку: малим пас худобу, а у 15 вже війна захопила). Степан воював під Смоленськом, після поранення – в Прусії, і вже почав рихтуватися додому, як отримав направлення на Далекий Схід. Щоправда, поки туди їхав, війна з Японією закінчилася. І лише вдома дізнався, що його брат Петро там воював і залишився без руки.
«Лисенки дійшли від Курил до Берліна, така наша географія», – любив повторювати Петро, традиційно ховаючи порожній рукав у кишеню.
Братів розлучила війна на сім років, тож були випадки, що вертаючись, один одного не впізнавали. Коли передостаннім вже у 1947 році повернувся Павло, його відразу і мати не признала. У неї перед тим заселилася повна хата молодих новобранців – у селі якісь роботи виконували. Тож коли побачила, що у вікно стукає ще один, махнула рукою: «Ой, іди, солдатику, нема для тебе місця». Потім признала, плакала. Або Степан: першого, кого він зустрів на шляху до села, був його брат Михайло. Сім літ не бачилися, вже б розминулися, якби не стали уважно придивлятися. І лише тоді кинулися обійматися.
Матері поставили пам’ятник
Повернулися брати і всі у своїх рідних Бровахах залишилися. Працювали в колгоспі, ростили дітей – рід Лисенків і зараз, через кілька поколінь, називають достойним та дуже роботящим. Сільський голова Бровахів Олександр Назаренко розказує мені, що вперше про братів Лисенків написали ще у 1980-х роках у «Літературній газеті». На той час їхня мати Євдокія Данилівна вже відійшла у вічність (вона не дожила до 75-річчя). Тоді журналіст Юрій Рост обійшов усіх її синів-фронтовиків, з кожним поговорив і зробив груповий знімок. Матеріал мав великий розголос. Після того, у 1984 році, в селі встановили бронзовий пам’ятник матері Євдокії, круг нього посадили десять тополь та п’ять плакучих верб. Тополі – це сини, а верби – дочки. У школі з’явився музей, де центральне місце займала історія цієї родини.
– 10 травня у нас велике свято Дня матері, – каже Олександр Назаренко. – З усіх районів приїдуть, до пам’ятника всі підуть, а потім у музей. Хоч школа у нас вже давно не працює, діти у сусідню автобусами їздять, але музей ми тримаємо. Там не тільки рушники та скатертини, які ще Євдокія вишивала, а й десять шинелей, у яких повернулися з війни всі десять її синів.
На даний час серед 15 дітей Євдокії живими залишилися лише двоє: дочка Ганна доживає віку біля дочки у Кременчузі і 94-річний син Степан. Ще минулого і позаминулого року він приходив на Свято Перемоги, до пам’ятника матері і ділився спогадами, а цьогоріч вже зовсім, кажуть, слабенький став. Дочка його до себе у Корсунь забрала. Поки здужав, жив сам: і куховарив, і город обробляв. Він прожив з дружиною укупці понад 60 років. І завжди любив розказувати, що до неї «пішов женитися» через чотири дні після свого повернення з фронту. Адже сім років вона його чекала, хоч він їй жодного листа не написав: «…Грамоти було маловато. Та й що там писати?»
Отакі вони, долі людські бувають. Матір Євдокію Лисенко із села Бровахи під Корсунь-Шевченківським доля пошкодувала і повернула їй живими всіх синів. Але у тому ж шкільному музеї, поряд зі стендом, присвяченим щасливчикам Лисенкам, є ще один експонат. Пожовкла від часу газетна вирізка. На знімку – теж звичайна сільська жінка Єлістинія Федорівна Степанова з Білорусі. Вона виростила дев’ятьох синів. І на всіх отримала похоронки…
