Народився, за різними даними, 23 або 27 січня (у офіційних біографіях називають саме другу дату) 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета — Тичинін. Сам він у одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але “чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін — і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою”.
А на схилі літ додав, що предки його належали до козацької старшини, а “у так званих “полуботківських міліонах” було ще й наше прізвище”. Утім, точна генеалогія поета не встановлена.
У 1901 році батько влаштував його до хору при монастирі. Цей досвід залишиться із Тичиною — і відобразиться не лише у звучанні його поезії.
Творчий шлях поета – одного з найбільш знаних українських поетів XX століття – припав на складний період української історії. Для сучасників він лишається далеко непізнаною особистістю. Еспресо.TV намагався відкрити його багатогранність і пригадав найяскравіші епізоди життя, а також сильні та ніжні рядки Тичинівських поезій
Перед нами – диск із поезією Павла Григоровича під символічною назвою “Сила і ніжність болю”. На обкладинці – задумливий Тичина, в очах якого пече біль. Так ніби він пригадує усе своє сповнене контрастами життя. Доля обдарувала його багатьма талантами і багатьма бідами, що породило суперечливе ставлення до поета. Сьогодні, у день 127-річчя з дня народження Тичини, є чудова нагода глибше пізнати цю особистість, прочитати його вірші та відчути їх по-своєму.
Бій Тичини із життям був непростий, починаючи з дитинства. Народився поет 23 січня 1891 року в с. Піски на Чернігівщині – сьомим у багатодітній сім’ї, мав п’ятеро сестер і четверо братів. Що цікаво, усіх Тичин вважали трохи дивакуватими.
Павло змалку був хворобливою дитиною. Хто міг би уявити, що цей хлопчик у майбутньому стане видатним поетом, академіком, знатиме 12 мов і перекладатиме з сорока – і це будуть далеко не всі його таланти.
“Ця людина, була є і буде для мене не лише особливою, а й мірилом багато в чому. Для мене він був простим і рідним, улюбленим і зрозумілим”, – ділиться Тетяна Сосновська, родичка поета (його сестра Пелагея була бабусею пані Тетяни).
Тетяна Сосновська
Батько Павла Тичини Григорій Тимофійович був сільським дяком і вчителем грамоти у школі. Незважаючи на те, що сам закінчив лише бурсу, був грамотним і надавав вагомого значення освіті синів. При цьому противився навчанню дочок. Натомість його дружина Марія Василівна, молодша за чоловіка на 11 років, хотіла, щоб усі їхні діти були освіченими, адже сама свого часу потерпала від заборони вчитися. Після смерті пана Григорія жінка віддала на начання дочок, продала дещо з отриманих у спадок (ще до весілля) земель, а згодом набралася боргів – усе задля того, щоби сплатити за навчання дітей. Останні ж дізналися про це лише після смерті матері.
Отож спершу Павло навчався в земській початковій школі. У дев’ятирічному віці став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Також навчався в Чернігівському духовному училищі та навіть навчав нот майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку. Тичина мав досконалий музичний слух і грав на фортепіано, кларнеті, бандурі, гобої. До того ж добре малював: навчався у художній школі у Михайла Жука, а згодом навіть планував вступати до Петербурзької художньої академії.
Музиці та живопису своє життя Павло Тичина не присвятив. Однак любов і хист до цих видів мистецтва філігранно виявив у віршованому слові – відомо, що перші його вірші позначені 1907 роком. До того ж віру в нього вселив видатний письменник Михайло Коцюбинський, літературні “суботи” якого відвідував Павло.
Уперше друком вийшов вірш Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить” – 1912 року в № 1 журналу “Літературно-наукового вісника”. А ось першим виданням поезій стали знані “Сонячні кларнети”. Далі світ побачили “Плуг”, “Вітер з України”, “Партія веде”, “Чуття єдиної родини”, “Сталь і ніжність” та інші.
Як казав історик літератури Сергій Єфремов, Павло Григорович був “дивним мрійником з очима дитини і розумом філософа”, “Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, хто самі творять школи. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю”.
Справді його поезія вражає майстерністю художнього слова, мелодикою. Не дивно, що деякі вірші Тичини стали піснями. Його пейзажна лірика “малює” перед читачами неймовірні картини природи. Інтимна лірика напрочуд ніжна, трепетна, хвилююча, грає різнобарв’ям почуттів кохання – від захоплення до болю. Громадянська – доволі контрастна.
Ця поезія зворушує і багатьох сучасників, причому не тільки українців. “Тичиною дуже цікавляться за кордоном, як ось у Польщі, Чехії, Великій Британії, Німеччині, Франції. Це викликано появою сучасних цікавих перекладів його творів. Європа знову, після перекладу “Сонячних кларнетів” у 1920-х роках, почала відчувати мелодійність і своєрідність поезій Тичини, його геніальність і самобутність”, – говорить правнучка поета Тетяна Сосновська.
За життя Тичина працював у редакціях газет і журналів, у статистичному бюро, помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР.
Із часом став доктором філологічних наук, академіком АН УРСР, головою інституту літератури АН України, міністром освіти України, головою Верховної Ради УРСР. Завдяки його діяльності фактично на кілька десятиліть було припинено русифікацію України.
Однак тоталітарна сталінська система зробила з Тичини співця партії. З-під його пера народилися “партійно витримані” збірки поезій. Заразом вірші, сповнені любов’ю до своєї країни, він писав у шухляду.
На думку Василя Стуса, “Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерти духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе”.
“Його перші спроби вражали усіх його сучасників. Він був особливим, бо в ньому поєдналося все – він був і музикантом, і художником, і поетом. Дивовижної чистоти і святості ця людина була. І як його стали ламати і крутити, що він навіть у назву свої книжки вставляв ім’я цього кривавого диктатора – “Сталь і ніжність”. Це все було у ньому. Але пропри все він зумів збутися як великий поет на початку своєї діяльності. Пам’ятаю, як під час війни, коли ввійшли війська, він написав “Похорон друга”. Первомайський дивився на нього і думав, на кого він схожий. І потім зрозумів, що цей поет, його сучасник, схожий на геніального німецького поета Гете, який написав “Фауста”. А “Похорон друга” – це була його вершина тої пори військової, коли брали Україну”, – згадує український поет Іван Драч.
Зважаючи на такі рядки в біографії Тичини, наприклад, у ЗМІ можна зустріти ототожнення його з “чорним ангелом”. До речі, ангельського – білого – в ньому вистачало: до прикладу, він охоче підтримував молодих митців, запрошував їх до себе на гостини, давав поради, та й загалом допомагав людям, які йому симпатизували. Здебільшого саме Павло Григорович рятував своїх рідних у скрутних ситуаціях. Навіть взяв під опіку хвору племінницю. У 1937 році допоміг брату Івану, якого заарештували в редакції ніжинської газети, де працював журналістом. “Не знаю де, у яких кабінетах, але очевидно Тичині треба було давати якісь обіцянки, якщо йому дозволили забрати брата із в’язниці НКВД, заарештованого за “контрреволюційну націоналістичну діяльність”. Івана, який за місяць перебування у в’язниці дістав серйозну психологічну травму, він забрав до своєї київської квартири”, – розповідає Тетяна Сосновська.
Павло Тичина помер 16 вересня 1967 року в Києві. У його квартирі на вулиці Терещенківській діє фактично перший Літературно-меморіальний музей-квартира в Україні, котрий, до речі, намагалися виселити із ласого приміщення в центрі Києва. Після смерті поета його дружина Лідія Папарук вирішила, що це житло – на двох поверхах будинку – варто залишити для історії. За заповітом Лідії Петрівни, державі дісталося все, що було у квартирі, а також заощадження на ощадній книжці, облігації, авторське право від гонорарів. Наразі музей зберігає понад 28 тис. експонатів. Саме тут після смерті Тичини знайшли останні неопубліковані вірші поета.
Євген Нищук в образі П. Тичини. Фото: Музею-квартири П. Тичини
Тичинівські читання в музеї. Фото: Музею-квартири П. Тичини
Коли перебуваєш у стінах квартири, здається, що Тичина там досі живе і чекає на гостей. Тут його велика бібліотека із понад 20 тис. книг, у яку колись нікого не впускав, де на задніх рядах ховалися заборонені книжки; вітальня, кабінет, спальня. Час від часу тут лунає музика з роялю Тичини, звучать його поезії, на чаювання разом збираються представники творчої інтелігенції та відвідувачі. До того ж у музеї проходять невеликі виставки українських художників, що нагадує нам про захоплення Павла Григоровича мистецтвом. Тичина мав гідну колекцію полотен Дерегуса, Касіяна, Шовкуненка, Глущенка, Трохименка, Білокур та інших. До речі, останню підтримав, коли вона була ще нікому не відомою, а художниця на знак вдячності подарувала поетові картину “Півонії”. Тут започатковані оригінальні форми проведення екскурсій: як ось свого часу актор Євген Нищук в образі Тичини зустрічав відвідувачів-гостей і знайомив їх зі своїм домом.
Джерело: Український світ
