ГАННУСИНЕ РІЗДВО

Різдво року Божого 1947-го. Годинник пробив північ. На околиці невеличкого галицького містечка, незважаючи на пізній час, все ще дзвеніла коляда, прославляючи новонародженого Господнього Сина. Мелодійно, їй в такт дзеленькав дзвоник. Поскрипував сніг під чоботями колядників, під вагою снігу схилилося віття дерев. Святочно начищений вітром місяць приязно споглядав все урочисте зимове довкілля.

Поступово все стихло, і місто поринуло в глибокий, хоч і не зовсім спокійний повоєнний сон. Тільки місцева тюрма продовжувала жити звичним їй злочинно-трагічним життям. Там людська мужність змагалася з дикою диявольською сваволею духа всепожираючого червоного дракона, що, намагався знищити в людині все людське, все світле, все найкраще. Там нікчемність стала на прю з шляхетністю…

Тюрма чувала… Сіре тюремне камінне громаддя, оточене дерев’яним частоколом з підозрою хмурилося на прилеглі навколо будинки мешканців міста: мовляв, треба й до вас добратися, невідомо чим дихаєте… Десь далеко погавкував собака, перекликувалися на сторожових вишках тюремні вартові.

У кабінеті слідчого топилася грубка, весело потріскували соснові поліна. Слідчий спав, схиливши голову на стіл. А Ганнуся вже довший час клячала неподалік. Властиво важко було назвати кабінетом вузьку клітку з брудними, давно не біленими стінами, голим незаслоненим вікном, стелею в підтьоках, з якої звисала вкрита пилюкою тьмяна лампочка. Та й сам слідчий менш усього нагадував служителя Феміди, а більше подобав на звичайнісінького волоцюгу, яким в дитинстві страшила Ганнуню бабуня. От тільки замість обіцяної торби для пустотливих дітей у нього була нагайка, яка тепер часто гуляла по Ганнусиній спині, вимагаючи потрібних зізнань.

Бо Ганнуся жила в селі, невеличкому галицькому селі, де всі себе знали й поважали, де жили розміреним життям за складеними вже віками традиціями. Переважно всі були між собою поріднені, то ж при потребі ставали в обороні один одного. Коли ж випадали нечасті хвилини дозвілля, так само гуртом веселилися. А якщо хтось й одружувався у сусідні села, тоді родина довго сумувала, бо віддавала своїх “в чужину”.

А от тепер їй, Ганнуні таке лихо випало, що й подумати страх! Хоч по-правді, то за тих декілька воєнних років люди багато натерпілися всілякої напасті. Та й Ганнуня надивилася на все те. Але такої біди, як у неї, то ще ніхто в селі не допався! Бо прийшли солдати з “червоної мітли” до села, поперевертали все в хатах, в оселях догори дном. Голосно кричали, гидко лаялися, трощили стародавні ікони, ще прадідівські. А коли під вечір стали лаштуватися до відходу, то веліли й Гані збиратися з ними.

Заголосила мати, заплакали сестри.

– Куди тягнете дитину?

– Туди, де раки зимують. Там їй буде добре, – єхидно засміявся старший. І додав зі злістю. Мала бандьора!

Вивели бідолашну за ворота, зв’язали руки, посадили на підводу накрили брезентом, й… прощайте, рідні пороги, може й навіки! Рушили в дорогу. А їм услід ще довго лунав розпачливий лемент прибитої горем матері і зойки сестер.

Довший час їхали мовчки. Вже зовсім поночі в’їхали в ліс. Тут раптом почулися крики, вистріли. Хтось зняв Ганнусю з підводи, розв’язав руки і повів із зав’язаними очима вглиб лісу. Потім Гані розв’язали очі. Вона стояла в криївці, просторій, як хата, ясній, великій. І, Боже милий! Повстанці, свої хлопці! Декого з них вона знає, дехто бував у них вдома. Стільки доручали їй всяких справ, що ніхто й не подумав би, як те мале дівчинисько може так спритно вправлятися. Ганнуся аж заплакала з радості – думала загине в неволі, а тут така зустріч! Бог допоміг їй зі своїми зустрітися.

– Ну, що ж , дівчинко, хоч ми тебе й знаємо, бо не раз у пригоді нам ставала, але порядок є порядком. Мусимо і ми доповісти своєму проводу про сьогоднішній день. Отож, розказуй, які новини в селі, хто певний, до кого можна підійти, хто непевний. Бо у совітів своя розвідка, а в нас своя. Хто кого скорше за роги схопить, той і пан!

І Ганнуся розповідала. Їй хотілося якнайточніше про все розповісти. Бо хто знає коли ще зустрінуться. Нелегко тепер зв’язок тримати. І про сільські події, і про зв’язок з містом розповідала. Дехто з села там вчиться. А у місті також дехто руку помочі повстанцям простягає, хоч і нестатки кругом. І про студентів, що добру справу роблять. Все детально виклала.

Її уважно слухали. А один з друзів-повстанців списував все те сказане нею на папері. Потім навіть її попросили підписатися. Ганя підписалася. А тоді друг-провідник велів збиратися, бо її відведуть у надійне місце, де вона від злих сил буде безпечна і нарешті трохи відпочине.

Ганя подякувала гарно, бо й правда не гріх відпочити. День видався не з легких. Попрощалася. Її вивели вже не зав’язуючи очей. Повели біля якоїсь річки, тоді довго петляли гущавиною. І коли здалеку вже заблищали вогні, і Ганя зраділа – ось кінець митарствам, оселя близько, зненацька знову почулися стрілянина, метушня, біготня. І вже вона в машині з незнайомими їй людьми. І її знову везуть у невідоме. Через недовгий час машина зупинилася перед залізною брамою. В’їхали в подвір’я, увійшли в будинок. І тут Ганнуся зрозуміла, що вона в тюрмі, а вся пригода зі стріляниною, криївкою – звичайнісінькі хитрощі, провокація, організована чекістами разом з тими колишніми повстанцями, а теперішніми зрадниками…

Тепер її і вдень, і вночі мордують на допитах, щоб ще раз підтвердила свої зізнання, дані в криївці. Тоді обіцяють випустити її на волю. А тих людей, що про них у протоколах йдеться – ну там видно буде, що заслужили те й матимуть…

– Ти про себе думай, поки не пізно. Життя двічі не дається, а ти ще така молода! Не губи себе даремно!

Ганя думала і мовчала. Думала на допитах, коли її били, копали, тягали за коси. Думала в карцері мокрому і холодному, де зі стелі капотіли краплі холодної води, а по стінах бігали брудні голодні щурі. Думала і молилася. Деколи просила в Бога смерті, бо не ставало вже сил терпіти стільки мук. А смерть таки мусіла бути миліша від зради. Ні, Ганнуся не промовить більше ні слова, бо кожне її слово принесе нещастя комусь. Вона і так вже багато наговорила в тій проклятій криївці, бодай вона вогнем згоріла! – Вогнем? – І їй блискавкою майнула думка… Ганя перехрестилася.

У печі продовжував весело горіти вогонь. Слідчий, вимучений слідством, все ще спав. Біля його голови на столі мирно лежали протоколи з криївки… До стола якихось три кроки… Поволі, щоб не заскрипіла підлога, Ганя звелася з колін на ноги, розпухлі від довгого клячання, як колоди. “Господи, поможи! – Потім хоч на шибеницю, хоч на куски хай ріжуть!”.

Ступила крок до стола. “Ой, щось гупнуло. Ще раз! Ще раз! – Ага, то серце в грудях. Цить, дурне!” Блискавкою схопила жмут паперів – і у вогонь, у палаючу піч! Горить!!!…

– Шлюха! С.ка бандеровская!!!

Сильний удар кулака в груди відкинув дівчину в кут кімнати. Сонний чекіст отупіло споглядав спопелілі залишки протоколу, в якому ще недавно були зафіксовані докази неблагонадійності Ганнусиних односельців. Що було далі Ганя слабо пам’ятає. В кімнату збіглося багато військових. Один з них здер з її слідчого погони, пообіцявши показати йому якусь “кузькіну мать” – щось, мабуть, лихе…

А потім Ганю нещадно били. Відливали водою, і знову били. Але тепер вона вже не боялася. Ті запроданці з криївки до її ока вже не ставали. Не то сумління заговорило, не то Юдиною смертю життя скінчили. Ну, а що папери спалила, не пам’ятає. Може здуру, бо від бійки була сильно приголомшена. А може то і не вона їх у вогонь кинула… Не пам’ятає. Так довго клячала, що аж здрімалося навколішки. Було тепло і її дуже хотілося спати. Перед тим кілька днів її сильно били і не давали заснути… А за сільських людей нічого не знає. То хтось наговорив, буде гріх мати…

Так минула зима. А весною до дня “побєди” Ганю засудили. Треба було план виконати, преміальні до празника заробити.

– Поїдеш на білі ведмеді вічну мерзлоту гризти. – Пообіцяли в суді.

“Нічого, нехай і це. І там живуть люди.” – подумала. А потім довго молилася. “Дякую, Тобі, Господи милосердний, що змилосердився наді мною, що нікого не видала, нікого не занапастила!… Хіба, може слідчого посадили”, – подумала з іронією.

І вже спокійно, аж байдуже, вислухала вирок: смертну кару замінили довічною каторгою… Ну, та то вже воля Божа, довічною вона буде, чи не довічною. Слава Господу, що вже можна буде з тої клятої тюрми вирватися. А там… Не вічно ж катам панувати!

От такою була собі Ганнуся. Не героїня, нічим не особлива. Проста, з невеличкого галицького села тиха сільська дівчина, Ганя Гірняк. Така ж, як і тисячі її ровесниць, які не шкодували свого молодечого життя в ім’я єдиної цінності – незалежності своєї любої Батьківщини, своєї України!

Ярослава ЛЮДКЕВИЧ

Ярослава ЛЮДКЕВИЧ