Відомий український поет, який творив у співдружності з Володимиром Івасюком та Ігорем Білозіром, відзначає 80-літній ювілей.
“Кладу народові до ніг своє пшеничне перевесло”
2 жовтня 2023 року – ювілей легендарного поета, драматурга, перекладача і громадського діяча Богдана Стельмаха. Його творчість захоплює і зваблює вже не одне покоління. Перші вірші опублікував ще в 1962-му, через два роки з’явилася перша пісня “Аеліта” (на музику Мирослава Скорика), перша книжка вийшла 1969-го, через десять років Львівський театр імені Марії Заньковецької поставив його першу п’єсу. Йому пощастило написати шість пісень з Володимиром Івасюком (серед них – “Тільки раз цвіте любов”, “Запроси мене у сни”), 24 – з Ігорем Білозіром (зокрема, “Пшеничне перевесло”, “Світлиця”, “Весільний марш”, “Перший сніг”), десятки – з Богданом Янівським та Віктором Камінським. Його поезію поклали на музику Олексій Екімян, Віктор Морозов, Левко Дутковський, ці пісні виконували найвідоміші артисти, гурти та ансамблі, а полюбила душею уся Україна. Нині Богдан Стельмах – автор поетичних збірок, пісенників, книжок для дітей, віршованих п’єс. Завдяки йому місто Лева має пам’ятник Тарасові Шевченку (ще в радянські часи поет написав вірш, який спонукав галичан зробити це).
“Першу рецензію на мою першу книжечку написала Ліна Костенко”.
– Не люблю, коли мене називають поетом–піснярем. Може, хочуть підвищити мене в ранзі поета. Поет – він завжди поет. Взяти творчість Ліни Костенко, поезія якої сягнула найвищих вершин, але її віршів майже не співають.
Обов’язково знайдеться хтось з композиторів, кого причарує поетичне слово великої Ліни. Першу видавничу внутрішню рецензію на мою першу книжечку, яку склав, служачи в армії у Красноярську, написала вона. Вірші тоді надіслав у Київське видавництво “Молодь” і отримав звідти ту реліквію, яку зберігаю досі. Це була позитивна рецензія для молодого 22-літнього поета. Подібні рецензії писалися на два-три аркуші машинопису, а мені Ліна Василівна написала на 23. То була ціла розвідка, повчальна для багатьох, не тільки для мене. Ясна річ, вказувалося й на хиби. За епіграф вона взяла слова Валерія Брюсова: “Він називається поетом не тому, що пише вірші, але він пише вірші тому, що він – поет”.
Але та книжка, яка називалася “Мольфар”, так тоді й не вийшла. Ту рецензію Ліни Костенко ніде не використав, не хотів спекулювати величним йменням.
Коли в театрі Марії Заньковецької ставили “Марусю Чурай, там використали мою пісню “Історія” на музику Віктора Камінського. І це схвалила сама Ліна, яка не сказала, що в постановці вона була чужороднім тілом.
“Свої перші пісні написав зі Скориком і Янівським”.
– Взагалі-то починав з перекладів. Під час навчання в університеті співав у студентському хорі. Свої перші пісні написав з Мирославом Скориком. Йшов 1964 рік. А вже на наступний вийшла книжка естрадних пісень композитора, де з семи творів чотири були на мої слова. Співали їх львівські виконавці Степан Степан і Люба Чайківська. Коли 1967 року повернувся з армії, то Скорика у Львові уже не було, але я познайомився з Богданом Янівським. Тоді ж народилися “Голубівна”, “Не забудь”.
У пісні “Не забудь” є три мелодійні сюжети чи три куплети, вони не є скромно оптяті, а поліфонічні. Правда, вірш видався надто довгий, може, й важко його вивчити напам’ять, але багато хто вивчив. І ті, що співали першими Валерій Дусанюк і Люба Аргатюк. Дуже гарно їм це вдалося, мабуть найліпше з усіх, хто співав її. Хоч непогане теперішнє виконання Мар’яна Шуневича та Олі Щербакової. Особливо “Не забудь” мені подобається у виконанні київських акторів-франківців: Анатолія Хостікоєва та Богдана Бенюка. Вони дуже гарно це роблять у супроводі гітари.
Вірш написав досить швидко. Був ранок, майже досвідок. Я ще лежав у ліжку. До мене прийшли Богдан Янівський і режисер-постановник вистави “Голубі олені” Володимир Опанасенко і з вимогою: “Вставай скоріше, нам треба пісню!” Яке вставай?! Кажу їм: “Голова мене болить…”
Непрохані ранкові гості наполягали на своєму. Ми пішли до театру імені Марії Заньковецької. Янівський разів п’ять мені награвав мелодію. Я моментально писав вірша.
Не забудь, яка стрімка
Людської пам’яті ріка.
Там любов моя гірка
Не зника, не зника…
І до вечора пісня була готова! Потім я лише підчісував деякі слова. Пісня набула популярності. Хоч вистава була суто на радянську тематику, щось з війни, про якогось лейтенанта Кравцова. Проте пісня з вистави отримала велике і довге життя. З Янівським ми працювали довго. Довгих десять літ. Пісень у нас було багато: і молодіжні, і маршові, і для школярів. Але найбільше ми писали для театру. Таких пісень до вистав у тому театрі написано, може, з десять.
У ті складні радянські роки щось десь в рядках заховати тужливе, сокровенне, українське вважалося подвигом.
“Ми мусили зустрітися і писати разом з Володею Івасюком”.
– Коли Володя Івасюк перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були “Червона рута”, “Водограй”, у мене – хоч і не такі популярні, але пісні з Мирославом Скориком та Богданом Янівським.
У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Скоріш за все – “Лиш раз цвіте любов”, приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома “Калино, калино”, на жаль, не збереглася. Проте років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю “Ватра”.
Цікавий був момент із написанням пісні “Два перстені”. Вона, як і “Лиш раз цвіте любов”, була похідною від мого вірша “Щороку – і весна, і осінь”, якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір).
Так ось Володя звернув увагу на слова “мов два перстені у вечірню воду” і загорівся цим образом: “Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо”. Він вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: “Два перстені – то для тебе… вибирай … два перстені – то твій усміх, а твій усміх – моя згуба…”
“Старий, давай слова!” – радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем “Двох перстенів”. Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у “Двох перстенях” був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його.
Івасюк не вгавав: “Але ж ідея…” “Два слова – це не ідея, два слова – це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні”.
Хоч тоді я просив Володю написати музику до “Щороку – і весна, і осінь”, він відповів, що пісня буде, але треба почекати. Правда, того ж дня я дав йому слова “Лиш раз цвіте любов”. Володя сів за рояль, і мелодія, як вітер по зелених кронах світу, летіла з його приємного тембру голосу. Й досі бачу його натхненне обличчя і чую незабутній спів.
Чомусь вважається, що єдиною музикою Івасюка до вистави були “Прапороносці” для заньківчан. Проте 1976 року Дрогобицький муздрамтеатр, де я працював завлітом, узяв до постановки п’єсу Максуда Ібрагімбекова “Мезозойська історія” – про азербайджанських нафтовиків та, звичайно, про кохання. У 1970–ті роки Міністерство культури давало театрам обов’язковий репертуар. Музику до вистави на моє прохання погодився написати Володимир Івасюк. Ось ця робота в театрі була для нього другою. Володя створив прекрасно інструментовану музику з лейтмотивною піснею “Запроси мене у сни”.
Івасюк кілька разів приїздив до Дрогобича, привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистави, але від гонорару відмовився, сказавши, що зробив це для свого друга Богдана. Ось таким він був.
“У той момент, коли пропав Івасюк, мене познайомили з Білозіром”.
– З Ігорем Білозіром народжувалися пісні, ніби гриби після дощу. Мені писалося з ним, як з ніким. Ми все поставили на пісенний конвеєр. Навіть склали наперед список, де був “Весільний марш”, “Світлиця”, “Многая літа”…
Було б дуже цікаво, як би жили і творили разом Білозір та Івасюк, якою б стежкою йшли, як би це відобразилося в національній пісні і додалося до неї?..
Якось ми йшли з Ігорем по його рідному Радехові. І знову заговорив Білозір про сто пісень, які ми маємо з ним написати. Говорив про весільну, про колискову… Нам хотілося написати “Весільний марш”. І він народився на межі 1981-1982-го років.
Писалося швидко, легенько, просто і відверто. І всі пісні наші з Ігорем приживалися. Як вітання при зустрічах відразу ж пішло в народ “нам не зашкодить чарка вина…”
І досі жодне весілля в Галичині, та й не тільки, там де живуть українці, не обходиться без нашого з Ігорем “Весільного маршу”.
Ігор Білозір був Лукашем із Лесиної драми, він любив сопілчин голос, а голос Ігорів був тотожний оксамитовій самоті.
Пригадую 18 січня 1980 року. Щедрий Вечір у господі Білозірів, на вулиці Литовській у Львові (де вони тоді мешкали). Оксана Білозір здалася мені маленькою як “вушко”, виловлене зі свят-вечірнього борщу, як приручений соловейко. Руслана (старша Ігорева сестра) до Світлиці кутю внесла у полив’яній мисці, а Марія (моя дружина) тихо згадала щедрівку про яблуньку, що “виннії ябка зродила”.
Найтендітніша свічка запалала ще яскравіше і долучилася до Ігоревого тихого співу (“Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це, знай, В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий”).
Нині думками лину у засніжений грудневий сквер при початку львівської Валової вулиці (зараз там стоїть пам’ятник Данилові Галицькому), де ми з Ігорем маємо стрітися.
Бо як–не–як я квартиру отримав, і вже майже рік знаємося ми із трьома піснями своїми. А зараз пізнаємо четверту, яку я вигарцював слово по слові на баскій Білозіровій музиці. І хто, як не ми з Білозіром, мали б заспівати Україні 1981 року, що пшеничне перевесло перев’яже всіх. Хто, як не ми!? І пісня пішла. Народ її полюбив.
Поки Ігор обережно таємниче постукував молоточками нот, по складах слів та по словах рядків, минуло декілька днів чи й тижнів, а я за той час уклав собі реєстр наших майбутніх пісень. І було їх чимало.
Отож, вибрав я зі свого реєстру тему Світлиці і кажу Ігореві: “Пора! Це має бути наша найсокровенніша пісня!” А він мені уривок мелодії приспівує. Приспів готовий, а назавтра я йому вірш на папері білому.
Дуже мені сподобалася фраза “скільки себе пам’ятаю…” Від неї все й пішло. Уявляв собі свою хату в золотому вишитті. Нашу світлицю. Такою ж заквітчаною маминими узорами була й Білозірова радехівська “Світлиця”.
Давав Ігореві вірші, він писав музику, а взамін мені давав музику, я мав писати тексти. Отже, писалося відразу дві пісні. Ігор мав у голові, як він сам казав, “море музики”.
Цікаво, що в той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася. Було щось дивовижне в тому, що саме в той час я робив переклад французької п’єси Едмона Ростана “Шантеклєр” – про птахів. Є там епізод, коли випадково вбивають солов’я. Соловей не може замовкати, якщо трапилася біда – одного заміняє другий соловейко.
“Івасюк зганяв сім потів, він навчив мене до пісенних текстів ставитися серйозно”.
Коли мені давали вже готову музику, то я вкладався і потрапляв філігранно. Ігор Білозір не раз дивувався, як це мені вдається. А ось коли текст був первинним, звичайно, що суперечки були. Колись, ще до співпраці з Івасюком, я був не настільки вимогливим, а ось Володя змусив мене думати і добирати кожне слово, кожен наголос, крапку, кому… А до цього все видавалося просто: віддав вірш комусь зі своїх колег-композиторів, вони писали музику, і пісня народжена. Івасюк же ж зганяв сім потів, допоки йому щось кінцево сподобалося. І хоч він був від мене на шість років молодший, я в нього перейняв багато. Він перший навчив мене до пісенних текстів ставитися серйозно.
Найбільше люблю написану з Володею Івасюком “Лиш раз цвіте любов”, звичайно, “Не забудь” з Богданом Янівським, “Світлицю”, “Пшеничне перевесло”, “Перший сніг”, “Джерело” з Ігорем Білозіром, “Облітає півонія” з музикою Олександра Кушнарьова…
Але писати хочу й далі, тільки щось тепер не бачу солов’я, але він мусить скоро з’явитися.
