Серед українських письменників він не “спринтер”, а “марафонець”, тобто той, хто біжить на довгі дистанції. Дебютував у 26 років і відтоді регулярно видає на-гора декілька книг щороку. Сьогодні у творчій скарбничці Андрія Кокотюхи їх майже сто! При тому авторові у листопаді виповнилося лише 53 роки…
“Протягом місяця Київ щоночі обстрілювали”
– Пане Андрію, під завісу цього літа у вас вийшов ретро-детектив “Зцілення невинністю”, що став дев’яносто сьомою книгою, а восени – дитячий твір “Печера чорного кальмара”, що побачив світ дев’яносто восьмим. Невже, до кінця року буде сотня?
– Це треба спитати в українських видавців. Дві наступні книжки – одна для дітей, друга для дорослих – уже написані. Проте проблема в тому, що під час повномасштабної війни частину друкарень (у Харкові було зосереджено 85% друкарського потенціалу України) було зруйновано. Ті ж, що залишилися, перевантажені. Наразі вони випускають підручники. Тільки-но з’явиться можливість, обіцяють взятися за інші замовлення… У будь-якому разі, сподіваюсь, що до кінця року щось та вийде. Тоді справді можна буде говорити про сотню.
– А яка доля історії про співпрацю УПА і “лісових братів”? Знаю, що торік ви їздили до Литви збирати матеріал…
– Свою справу я зробив. Хоча й писав “Підпільну державу” найдовше у своєму житті – шість місяців. Адже матеріал – новий, хоча, ніби-то й схожий. Я ж уже працював над повстанською тематикою: можна згадати бодай роман “Червоний”. Однак тут своя специфіка і книгу мали ще прочитати литовські консультанти. Плюс не треба забувати, що у нас іде війна й, скажімо, протягом травня Київ щоночі обстрілювали. Все це загальмувало процес… Знаю, що “Підпільну державу” планують видати до Вільнюського книжкового ярмарку, що відбуватиметься у лютому наступного року.
– Ви згадали про роман “Червоний”, що став в Україні бестселером і був екранізований. Ви сподівалися на такий успіх?
– Дивлячись, що розуміти під словом “успіх”. З одного боку – “Червоний” витримав уже вісім перевидань і визнаний одним із найважливіших романів за 30 років Незалежності. А з іншого боку – якщо говорити про тираж, то він склав 60 тисяч. У той час, як наклад “Чорного ворона” Василя Шкляра добігає 400 000. Ось це справді успіх-успіх… Тому хотілось би, звичайно, щоб моя читацька аудиторія розширювалась. Тим більше, що “Червоний” – книга історична та розповідає про подвиги й традиції поколінь в обороні України. Тобто вона, як на мене, актуальна.
“У нас критику підмінюють хейтом”
– Маю в домашній бібліотеці вашу дебютну книгу – “Шлюбні ігрища жаб”, що вийшла у 1996 році. Якщо порівнювати Андрія Кокотюху того періоду й нинішнього, наскільки ви змінилися? Як письменник передовсім…
– Ніяк не змінився. Тому що мій світогляд остаточно сформувався у 1990 році. Я і далі “заточений” на масову аудиторію, настільки її можна охопити в наших умовах… Єдине, що змінилося з того часу: я тепер знаю, для чого пишу. Раніше не знав ні того, ні, хто це буде видавати, і чи буде видавати взагалі. (Передусім маю на увазі україномовну книжку). Нині ж я співпрацюю з десятьма видавництвами.
– А російською мовою ви тепер не пишете?
– Я не роблю цього з 2014 року. Тоді я заявив, що більше російськомовних книжок не писатиму. Тож видавництва, не добившись від мене нічого, кілька років просто перекладали те, що вже було готово українською. І тим із читачів, хто закидав мені, що й далі послуговуюсь російською, я радив звернути увагу на фразу: “Перевод с украинского”. Тож дев’ять років я пишу лише рідною мовою.
– Скажіть, як ви ставитесь до критики на свою адресу?
– Насправді я за критику: що її більше, то краще. Але у нас немає літературної критики як інституції. Усе підмінюють хейтом. Тому що оцінюють не твір, а особу письменника.
Якщо комусь не подобається той чи інший автор, його зовнішній вигляд, громадянська позиція, погляди, які він не соромиться висловлювати, то, звичайно, про нього писатимуть, що він – поганий, і шукатимуть, до чого докулупатися.
– Герої ваших книг часто потрапляють у пригоди: драматичні, трагічні, іноді містичні. А у вашому житті траплялися речі, які неможливо було пояснити ні логічно, ні з наукової точки зору?
– Ви знаєте, коли я жив на старій квартирі, то одного разу задумав створити роман жахів. І що ви думаєте: тільки почав його писати, як помешкання обікрали. Поцупили навіть комп’ютер, на якому я працював! Після того романів жахів я більше не пишу. Втім, вводжу у сюжети своїх творів різні містичні або готичні елементи.
“У житті треба навчитися усе переводити собі на користь”
– Скажіть, з кимось із колег ви дружите?
– Колеги це хто – письменники, сценаристи, журналісти, кіношники? У мене широке і вузьке коло спілкування водночас. Широке – завдяки соцмережам. Деякі люди “з минулого” нагадують про себе, й ми потім підтримуємо щоденний зв’язок. Наприклад, є такий блогер Віталій Чепінога, востаннє я його бачив наживо у 1997 році, але через фейсбук ми продовжуємо спілкуватися. Так, ніби нічого не сталося, і маємо масу тем для розмов.
Люди сьогодні розкидані по різних куточках. Часто живуть не в одному будинку, не в одному місті й навіть не в одній країні. І якщо зустрічаються, то вряди-годи. Отаке сьогодні життя. Тому дружба це не завжди фізичне спілкування. Я розглядаю її як ставлення до людини, яка не зраджує стосунків, яка не розчаровує, яка дотримується схожих поглядів. А для цього не обов’язково бачитися щодня.
– Знаю, що ви у шлюбі понад двадцять років. Якщо вірити психологам, кожні сім років подружжя переживає кризи. Як це відбувалось у вас?
– Я не відчуваю жодних криз хоча б тому, що у нас є можливість не бути прив’язаними одне до одного. Я займаюсь тим, що вмію, і тим, чим хочу. Це ніяк не ущемлює інтереси дружини. Мало того – вона бачить, що я працюю для родини.
Різні ж такі побутові проблеми чи тертя, виникають не кожні сім років, а майже щодня. У будь-якій сім’ї бувають (усміхається) якісь дві-три хвилини гніву. І це нормально у людських стосунках. Чи то шлюбних, чи то дружніх, чи то робочих.
– І як ви даєте собі раду?
– У нас з Іриною немає такого, що хтось один домінує чи хтось мусить виконувати обов’язки, за які інший братися не хоче й не буде. Бо це не чоловіча або не жіноча справа й взагалі – огидно. Ми про таке ніколи не домовлялися…
Знаєте, в нас у родині всі самодостатні люди, які роблять, що захочуть та коли захочуть. (Усміхається). Якщо це, звісно, не шкодить суспільству, не шкодить одне одному й не несе з собою ніякого зла. У нас ніхто ні від кого не залежить!
“У мене ніколи не було депресій”
– За останні півтора року, які нові риси ви в собі відкрили? Можливо, раніше навіть не підозрювали про них…
– (Пауза). Та-а-а особливо ніяких. Кажу, всі зміни я завершив у собі ще в дев’яностому році. Коли став, так би мовити, світоглядним, політичним українцем. Збагнув, що саме мені не подобається в цьому житті. До того протести були спонтанними, я не міг їх окреслити, допоки не поїхав у похід “Дзвін-90”. Тоді побачив переслідування КДБ, провокації, коли нас ледь не вбили, накручену публіку і зрозумів, ким я насправді є.
Усе інше – ситуативні риси характеру. Абсолюно. Мій світогляд ніяк не змінився. Хіба що я став ще злішим до кацапів та “прикацаплених”. Хоча, не знаю, куди вже більше. Ну й прийшло чіткіше усвідомлення ворожості того всього, оскільки тепер багато чого пишеться, багато чого говориться. І ти розумієш не лише, хто зовнішній ворог, а й хто внутрішній. Останніх я став відчувати краще, ніж це було раніше.
– А чим українці назагал здивували вас, заскочили за час повномасштабної війни?
– Здивували і заскочили не ті українці, які пішли воювати, волонтерити чи жертвували собою, і навіть не ті, які виїжджали, рятуючи свої сім’ї. (Це нормально – боятися). А здивували ті, які сьогодні, коли щоночі повітряні тривоги, досі дивляться кацапські серіали, слухають кацапську музику, взагалі сприймають весь кацапський контент. Ось ці точно здивували! Що їм ще треба зробити, як ворог має з ними повестися, аби вони поставили хрест на всьому російському? Якщо ці люди не навернуться на питомо українське, то хоча б відмовилися від московсього! Оці от персонажі досі продовжують дивувати. Зі знаком “мінус”, ясна річ.
– Пане Андрію, вам знайомий такий стан, як депресія?
– У мене ніколи не було депресій. До недавнього часу. Тепер її щоранку викликають новини про загиблих. Не знаю цих людей, ніколи не був у тих містах, але щоразу, коли по телебаченню показують результати чергового обстрілу та говорять про кількість жертв, починаю “заганятися”. Особливо, коли йдеться про дітей. (Зітхає). Водночас я розумію, що довго не можна себе “накручувати”. Посумував за тими, хто загинув, і… Треба жити далі. Поки ще є така можливість.
Бліц
– Кіт чи пес?
– До минулого року я не уявляв, як у нас може жити домашня тварина. А тепер маємо кицю. Називаємо її “дитя війни”, бо вона з притулку.
– М’ясо чи овочі?
– Я м’ясоїд. Вегетаріанцем ніколи не був. Хоча це сьогодні модно.
– Ровер чи самокат?
– Самокат. Маю його вдома. Ні, не електричний, а звичайний. Іноді користуюся для пересування Києвом.
– Окуляри чи лінзи?
– Слава Богу, в 53 роки очі у мене ще свої. Хоча дуже далеко я все ж не бачу. Якщо колись доведеться стріляти, то проситиму окуляри.
– Кава чи чай?
– Кава. Не маю від неї залежності. Це радше спосіб на 15 хвилин встати з-за столу й зробити паузу в роботі.
Наша довідка
Андрій Кокотюха народився 17 листопада 1970 року в Ніжині на Чернігівщині. Найпродуктивніший і найтиражніший український письменник. Загальний наклад його книжок давно перевалив за пів мільйона. Видавався також за кордоном: англійською, французькою, арабською і болгарською мовами.
Лауреат численних конкурсів та відзнак: від “Коронації слова” до “Золотий письменник України”. Згідно з опитуванням Інституту книги, став лідером читацьких симпатій серед авторів гостросюжетних творів. Найчастіше працює в жанрі детективу. Окрім того, пише трилери, історико-патріотичні романи, дитячі казки, іронічні новели і т.д.
Серед найвідоміших книжок – “Темна вода”, “Повний місяць”, “Таємне джерело”, “Адвокат із Личаківської”, “Червониий”. Останній роман було екранізовано, як і деякі інші твори А. Кокотюхи. З найновіших проєктів – серіал “Окуповані”, що розповідає про повномасштабне вторгнення Росії в Україну. На цю ж тему – роман “Врятувати березень”, що став першим художнім осмисленням трагічних подій.
Ініціював волонтерську акцію з допомоги сільським бібліотекам, фонди яких до війни були переповнені російськими книжками. На заміну їм за благодійні внески, які А. Кокотюха збирає через соцмережі, тепер закуповують сучасну українську літературу. Такі комплекти вже отримали понад сто закладів у різних регіонах.
Бере участь у доброчинних аукціонах на підтримку ЗСУ. Так, на одному з них його книгу “Довга комендантська година” було продано за 7 тисяч гривен, а на іншому – за 20 тисяч. Цікаво, що обидві були з автографом очільника Головного управління розвідки Міноборони України Кирила Буданова. Ця ж структура консультувала А. Кокотюху, коли він писав роман.
Одружений. Має сина. Ніколи не курив. Не вживає цукру. Любить збирати гриби. Не вміє водити автомобіль і слабо знається на техніці. Живе у Києві в новій квартирі площею 100 м2. Мріє здійснити довколосвітню подорож.
